«Люблю людей, що поважають нашу справу і з вдячністю нам про те говорять. Завдяки ним я раз за разом твердішаю в міркуванні про те, що наша справа вірна! Але ще сильніше я люблю тих, хто, сидячи вдома, боячись навіть думати про справжню війну, говорить про нашу «боягузливість»… Слухаючи історії про таких людей, я тішусь тим, що в моєму житті все добре, і я, на відміну від них, обіцяючи покласти душу й тіло на вівтар волі і честі, тримаю своє слово. Я не стану говорити: «Я за вас воюю, а ви таке говорите…» Не хвилюйтесь, я воюю не за вас. Я воюю за мою родину, за моїх друзів, за посмішку тієї, чий голос підтримує мене на цьому шляху». (Авторський правопис збережено – ред.). Сергій Табала написав ці слова у щоденнику за 5 днів до своєї загибелі в бою
	Загін «Правого сектору» на Грушевського, який очолював Сергій Табала

Від редакції:
Як то не дивно, святих героїв не буває – хто уважно читає житія християнських святих, той знає… Сергій Табала пройшов шлях від відчайдушного хлопчиська-хулігана до патріота і «кіборга» – і загинув у Донецькому аеропорту, не дожив трошки більше, ніж місяць до 19-річчя. Однак ні орденів, ні навіть статусу «Учасника бойових дій» держава не надала йому навіть посмертно. Звання почесного громадянина міста Суми йому присвоїла міська влада…

Рік тому, 6 листопада 2014 року, при обороні Донецького аеропорту, на найнебезпечнішій ділянці – у вежі нового терміналу – загинув смертю хоробрих наймолодший його захисник, 18-річний доброволець «Правого сектора» Сергій Табала (позивний «Сєвєр»). Під час «перемир’я» йшов запеклий бій із танками супротивника... За своє коротке життя Сергій встиг дуже багато, і його життя гідне нашої пам’яті і гідне книг та кінофільмів. У Сумах пройшли поминки у річницю загибелі Воїна. Розповідає про Сергія його товариш Семен Салатенко – колишній воїн-доброволець батальйону «Дніпро», який на минулих виборах став депутатом обласної ради від «Батьківщини».

«У 2013-му році я був депутатом міської ради в Сумах і очолював «Молоду Батьківщину». Це, напевно, було не дуже типово для «Батьківщини», але наша молодіжна організація була схожа не так на структуру парламентської партії, скільки на бойову організацію. Це була дикість, нас було мало, але ми не займалися мирними акціями принципово. Я був на судах, які стосувалися Тимошенко, бачив, що влада готова бити і розганяти, тож ілюзій не було. На той час стало ясно, що в країні буде новий Майдан, бо можна було захищати свої права тільки силою. Нас було небагато, але ми готувалися до відкритої боротьби. Я познайомився зі «Сєвєром» навесні 2013-го, йому було 17 років. Він займався війною з педофілами – у нас на місцевому рівні це була помітна проблема. «Сєвєр» ловив їх «на живця» і жорстко бив. У нас жорстко до цього ставилися – о. Трифілій з Московського патріархату був убитий невідомими саме за педофілію.
І ось «Сєвєр» прийшов і сказав, що ідеї «Батьківщини» він не підтримує, але він хоче боротися за свободу України не на словах. Він молодий був, дуже гарно розмовляв українською і ніколи не використовував російську. У нього було татуювання «Слава Україні! Героям слава!» На руках, причому він татуювання зробив ще до Майдану. Це був патріот, для якого Україна була живою людиною, він так до неї ставився. Все було дуже серйозно, жодної гри. Він вірив, що попереду буде революція, і що за Україну доведеться битися. І він бився.
У жовтні 2013 року ми активно воювали з відверто проросійським проектом «Український вибір» Медведчука, зносили їхні намети, розганяли їхні заходи. Вже тоді було зрозуміло, до чого все йде. Ніхто не промовляв уголос – війна. Так говорила тільки одна людина в моєму оточенні – «Сєвєр». Так, саме так і казав: «Ми будемо воювати з Росією». Всі розуміли, що ця вся федералізація, якої хоче Медведчук – кум Путіна – нічим добрим не закінчиться. Може, в Києві це сприймали як передвиборний проект. Але це не був передвиборний проект. Це запускався механізм цивільної війни та нищення України. І треба було тоді це в корені «тиснути». Ми зі «Сєвєром» тоді намагалися це «тиснути», і величезна заслуга нашого сумського молодняку (кошенят, як я їх називав, які виросли в тигрів), що у нас, у Сумах, на кордоні з Росією, не було жодних натяків на «ДНР». У нас було кому захищати Україну.
Якщо чесно, справжні герої – не святі. «Сєвєр» ще в школі організував своє вуличне угрупування, щоб контролювати свій район. Він був хуліганом. Він був лідером уже в школі і намагався вирішувати питання в житті своїми методами. З дитинства був лідером. Він досить жорсткий лідер був. Жорсткий, непоступливий. Може, це звучить трохи дико, але це – Суми.
Ну ось такий він був, це правда. У нього було своє угрупування. Але коли Сергій отримав освіту, він дуже змінився. У старших класах школи він твердо став на шлях українського націоналізму і намагався перевиховати всіх своїх пацанів. Але у нього це не вийшло. Тому він залишив це угрупування, порвав із минулим і почав шукати таких товаришів, які, насамперед, були б патріотами України. Досить цікаві стосунки у нього були з релігією. Він був рідновіром. Християнство його не захоплювало – напевно, через те, що він бачив офіційну релігію не з кращого боку.
«Сєвєр» був незвичайною особистістю, і це впадало в очі. Він був невисокого зросту, любив тягати зі собою пістолет Флобера. Пукалка така, яка кульками стріляє. В кишені у нього завжди був ніж. На нього колись у Сумах напала зграя «гопників», і він їх – цим пістолетом.
Був відчайдушним бійцем. У зграю «гопників» розрядити пістолет – це «Сєвєр», ніж у кишені – це «Сєвєр». А як інакше в бандитській державі, де твої права нічого не варті? Сергій був хуліганом, але, перш за все, він був дуже ідейною людиною. Він часто казав: «Хто, якщо не ми? Коли, якщо не зараз?» Він мало чого в житті боявся. І настільки гарячий хлопчисько був, що взимку не мерз. Я пам’ятаю, на Майдані взимку ми ходили закутані – лише ніс стирчить, і то холодно. А він ходить – куртка, з-під куртки футболка стирчить, навіть светр не одягав. І не хворів. Ні бронхітом, ні запаленням легень. Взагалі його нічого не брало.
На Майдан ми поїхали зі самого початку. З листопада. «Сєвєр» зі самого початку підшукував на Майдані таких же рішучих хлопців, готових йти до кінця. Біля фонтану у них була «тусівка». Але 30 листопада нас не було – ми напередодні виїхали до Сум. І як дізналися, що відбувається, так одразу поїхали назад до Києва.
Зібралася нас делегація дітвори, «Молода Батьківщина», «Сєвєр», кілька випадкових людей. Вночі повернулися назад до Києва. Приїхали пізно вночі, прийшли на Михайлівську площу і там розмістилися. «Сєвєр» одразу побіг записуватися у загін самооборони. Він був серед тих, хто одразу почав відпрацьовувати боротьбу з «Беркутом» з палицями і щитами. Він зі самого початку казав, що треба битися з міліцією, і що попереду будуть бої.
Пам’ятаю, він для захисту одразу примотав собі 5-літрові пластикові бутлі – щоб навколо гомілок був захист. Я кажу: «А ну пробіжися туди-назад». Він біжить – ледве перевалюється з ноги на ногу. Я йому кажу: «Сєвєр», я більше переживаю, що тебе не «менти» вб’ють, а ти сам уб’єшся». Він таких зауважень не терпів. Надувся, перестав розмовляти, але пляшки, щоправда, ці познімав. Але він – абсолютно радикальний революціонер. Я спочатку, поки ми трималися разом, не раз відбирав у хлопців ножі – тому що вони могли багато що накоїти.
1 грудня, коли після мітингу вожді закликали йти блокувати урядовий квартал, я підійшов до Кабміну, телефоную «Сєвєру»: «А ти де?» Він відповідає: «А ми взяли КМДА». Виявляється, що він був серед тих кількох пацанів, які палицями розбили вікна КМДА та проникли в будівлю, спровокували її захоплення революціонерами. Я навіть відео дивився – як двоє хлопчисьок у масках підбігають і б’ють палицями. Другого, до речі, я теж знаю.
Я підійшов до них, а потім ми вже разом пішли туди, де був рух – під Адміністрацію президента. Прямо перед нами туди пройшов Порошенко з охороною, заліз на грейдер і почав щось говорити. Я стояв зліва від Порошенка, а «Сєвєр» – праворуч, там ще кілька таких радикальних хлопців стояло.
Порошенко заліз на грейдер, почав кричати, що, мовляв, все треба робити тихо, мирно. Спочатку рупора у нього не було. Ніхто нічого не чув. Потім узяв якийсь мегафон.
Я йому кричу – якщо ти з нами, то пішли на Банкову. Попереду підеш. Народ почав в нього кидати всілякий дріб’язок. Порошенко каже: «Добре, я піду». І продовжує говорити. І тут кілька пацанів, і «Сєвєр» зокрема, почали хапати Порошенка. І вони його, такого здорового, прямо на моїх очах зірвали з грейдера! Загалом, провалився він у натовп і втік.
Почався штурм, але прорвати цей кордон «вевешників» ми вже просто не могли. Спочатку їх було небагато, але потім їх ущільнили, і «Беркут» підійшов. Я загнав дітвору на грейдер. Сказав усім залізти на грейдер, щоб нікого не придушили бійці, а сам бігав внизу. Пішли світлошумові, пішла метушня. Я там з Оксаною Продан познайомився. Вона бігала вся в сльозах. Я їй кажу, біжіть на Майдан за Кличком, нехай приходить, а то протанцює всю революцію. Коли масово полетіли в народ гранати, наша група роз’єдналася. Пам’ятаю, цей момент був для мене найбільш знаковим.
У якийсь момент пішла хвиля газу, і натовп присів. Повністю. Реально всі сіли навпочіпки. І раптом вискакує дядько з волинкою, і грає гімн України, натовп синхронно одночасно встає і просто котиться хвилею на «Беркут». Знову летять гранати, хвиля відкочується, знову всі сідають, знову вискакує цей дядько з волинкою, грає гімн, всі встають. І так кілька разів. Видовище, гідне бойовика. І тут нас збили гранатами з грейдера, ми відбігли, сховалися за деревом. Я ж за молодих ще переживаю. У цей момент піднімаю очі. Біжить «Сєвєр», відірвав десь величезну трубу, більшу від нього. Я хапаю його за шкибарки, забираю трубу, питаю – кого ти збираєшся нею бити? Відтягнув його.
У тій бійці, коли били «вевешників», наша група не брала участь. У нас не було протигазів, петард та іншого. Ми більше діяли на правому фланзі вулиці, а били «вевешників» на лівому.
Ми з ними штовхалися. Я так і сказав хлопцям: «Кого ви збираєтеся бити? Це ж «строковики». Продавити, вигнати – це одна справа. Якщо я бачив у когось зі своїх трубу, палицю, камінь – я забирав. Єдиний момент, коли ми вступили в бій – ми вступили в бій з «чорними» («чорна» рота київського «Беркута» – спеціальний штурмовий антитерористичний підрозділ під командуванням майора Садовника, який 20 лютого розстріляв з автоматів «Небесну Сотню» – Ю. Б.).
Коли поранило одного нашого хлопця – Женю, я зрозумів, що прорив не вдасться, і кажу – пацани, треба відходити, тому що зараз буде відповідь І в цей момент відходу дивлюся – Жека обм’як, я його тягну, розривається граната, і мені цими уламками – на ноги.
І тут пішла одна контратака на Банковій, а друга зліва з боку Нацбанку – там зайшов загін «чорних». І коли ми побачили, з якою жорстокістю вони б’ють людей (ми знали, що це «чорна» сотня, ми з ними зіштовхувалися під судами)... Вони ще в 2011 році казали людям під Печерським судом у справі Тимошенко: «Буде Майдан – будемо вас вбивати».
Я побачив, як два «беркути» схопили одного хлопчака з наплічником і жорстоко били його ноги кийками. Я не витримав, кричу: «Ви що робите, ви ж вб’єте людину!» Вони повертаються і починають бігти за мною. Я відбігаю від них і стою – дивлюся. Якраз проривається ця «чорна сотня». Біля моєї голови пролітає камінь – один, другий. Я не розумію, звідки вони летять. Повертаюсь і дивлюся, що ці «беркути» не змогли мене наздогнати, хапають каменюки і кидають їх у мене. А я без шолома, без нічого, а вони ще й в голову так прицільно цілилися. У результаті, я теж починаю в них кидати…
Після Банкової ми зі «Сєвєром» розбіглися. «Сєвєр» пішов у «Правий сектор», а я – в Самооборону. Звичайно, контакти підтримували і не раз спілкувалися. І в січні вже все помінялося – я теж перейшов у «Правий сектор». І якщо в Сумах я був старший, наша дітвора мене слухалася, то в січні на Майдані вже мені довелося стати підлеглим «Сєвєра». «Сєвєр» швидко здобув собі авторитет у «ПС», він умів змушувати людей підкорятися. Став у «Правому секторі» шановним командиром, його цінували, брав участь у всіх сутичках.
На Грушевського у перший день сутичок у січні я бачив, як «Сєвєр» веде в бій з «Беркутом» загін «правосєків», зі ще одним нашим хлопцем із Сум. Йдуть без усякого захисту попереду колони. Я зняв зі себе шолом, одягнув на «Сєвєра», на другого одягнув окуляри. Я – тридцятирічний чоловік, начебто, в житті вже дещо бачив, а дітвора зараз у бій іде, а я тут стою з якою метою – на телефон «фоткати»? Загалом, за їхнім прикладом, не витримав, побіг, встав серед них у першому ряду. Я бігав між двома згорілими автобусами, там нам сильно дісталося. Ми «ментів» звідти закидаємо пляшками, і вони у відповідь закидають нас. Я брав участь у боях у ті дні, коли вбили Нігояна, Гагіковича, Жизневського.
«Сєвєр» базувався на п’ятому поверсі у Будинку профспілок.
Вони брав участь у боях з міліцією 18-го лютого на вулиці Інститутській, коли «силовики» зачищали акцію протесту.
У тих боях, коли загинуло кілька демонстрантів, «Сєвєр» вперше відкрив вогонь на ураження у тих «ментів», які жорстоко били беззахисних людей. У нього був «наган», і він каже, що було два влучення у двох «ментів». Не знаю, чи так і справді було, я не був очевидцем. «Наган» він після бою викинув.
У ніч з 18-го на 19 лютого його загін захищав барикаду на Хрещатику, на якій люди пляшками з горючою сумішшю спалили два бронетранспортери. Він мені зателефонував з барикади, і я раніше з новин дізнався, що БТР спалили. До речі, тоді багато хто пішов з Майдану, зокрема, деякі командири з «ПС», керівництво було втрачено, але «Сєвєр» та інші бійці не втекли, просто кожен став сам за себе, самоорганізовувався з товаришами, кожен сам вибирав, що робити.
Майдан врятувало тільки те, що громадяни почали стріляти у «ментів» у відповідь. «Менти» кажуть, що не дали їм наказ. Та не зачистили б вони нічого. Тоді пішла би вже справжня війна. З убитими, з пораненими. Вони злякалися, тому що у них пішли втрати від вогнепальної зброї. Майдан врятували ті, хто побачив звіряче побоїще у Маріїнському парку, вбитих євромайданівців, і почав без жодної команди стріляти у вбивць.
Після Майдану «Сєвєр» виглядав вже як польовий командир.
На початку війни я став волонтером. «Сєвєра» побачив вже у вересні 2014-го – його тоді поранило перший раз, він лікувався. Його зачепило уламками гранати у ближньому бою в Донецькому аеропорту, коли там було саме пекло у вересні, він туди прийшов добровільно і брав участь у всіх боях. У мене навіть була його медична довідка – я йому допомагав отримати статус учасника бойових дій. Я тоді був радником міського голови і плюс – волонтером. Він приїхав, попросив допомогти зі статусом і з екіпіровкою – потрібна форма, потрібні наколінники, рукавички, окуляри. Купив йому наколінники, рукавички. Зібрали йому все, він ні дня зайвого в місті не пробув, поспішав назад в аеропорт, там кожен боєць був на рахунку, важко було. Тільки-но виписали його, він одразу поїхав.
Перед від’їздом я повів його пивом пригостити у гарний пивний бар. Як зараз пам’ятаю, каже: «Ніколи такого смачного пива не пив». Звичайно, що він встиг спробувати... Сказав йому: «Бережи себе. Мертвих героїв багато, а живих не вистачає». І він поїхав, а я поїхав у «Дніпро». Бо подумав, як на Грушевського, – «Сєвєр» воює, хлопчак, а я, дорослий чоловік, вдома сиджу.
І ось я пам’ятаю, проходжу медкомісію, оформляюся у батальйон «Дніпро», і тут дзвінок – «Сєвєра» вже немає... Мене через це трохи психіатр «не зрізав». Не те, щоб я там вікна бив, але неприємно було. Вночі мені приснився сон, що ми сидимо з ним, п’ємо пиво, він каже: «Класне пиво!» А я кажу: «Як добре, «Сєвєре», що ти живий». Більше уві сні він до мене не приходив.
Три дні була епопея з його тілом. Він лежав на «нейтралці», і ми вже збиралися їхати його відбивати.. Поїхав до Сум, на похоронах у нього був...
А після похорону я побачив, що наш місцевий суддя-корупціонер творить... Кожен українець повинен знати, чому такі хлопці, як «Сєвєр», загинули і гинуть зараз. Їх убили не тільки російські снаряди і кулі. Їх навіть не сепаратисти вбили. Їх убили продажні політики, судді, прокурори, менти, які стільки років грабують нашу Батьківщину, і тому 18-річні гинуть на цій страшній війні. Кожна брехня, кожен хабар – це вбита людина.
Зі сумської «Молодої Батьківщини», з нашого кістяка голодранців-революціонерів, майже всі воювали – 90%. А зараз троє стали депутатами облради, один – міськради. Ми не забуваємо нашого друга «Сєвєра».
«Сєвєр» був героєм. Це без питань. Він умів захоплювати людей. І в бою на нього завжди можна було покластися. Він дійсно любив свою країну. Татуювання «Слава Україні! Героям слава» він постійно доповнював і прикрашав. І саме закінчив за кілька днів до своєї смерті. Я зустрічався на фронті з «правосєками», які з ним воювали, і всі вони казали, що він для них був братом. На жаль, я так і не зміг йому «вибити» УБД досі. Він не нагороджений орденами. З моєї пропозиції міськрада проголосувала за присвоєння Сергієві звання «почесний громадянин міста Суми», на стіні його школи відкрито меморіальну таблицю. А чи був він ангелом у своїх 18 років? Якщо бувають такі ангели, які пройшли Майдан і війну, з автоматом, гранатометом і наколкою «Слава Україні» – то він серед них перший...»