Від редакції:
Людину з твариною порівнюють доволі часто, особливо коли йдеться про особисте життя. Однак не все так просто... Про особливості нервової системи людини, котрі відрізняють її від тварин, розповідає психолог Марина Комісарова.

Коли люди намагаються проаналізувати людину як тварину, їх чекають неабиякі відкриття.
З твариною все більш-менш зрозуміло (принаймні, так здається). Є у тварини проста система винагороди, яка відпускає їй задоволення, коли вона їсть і розмножується, а ще тікає від хижаків і рятує членів зграї, якщо вона – стадна. Все корисне – для виживання і розмноження виду заохочується нервовою системою, для того вона, загалом, і створена еволюцією. Тварина – щось на зразок біомашини, яка отримує видове завдання і, за підсумками його виконання, – кайф.
Якщо сконструювати прилад, який буде подразнювати зону задоволення у мозку тварини, вона безперервно буде натискати на цю педаль, поки механізм не згорить. Це добре відомо всім із популярного анекдоту про експеримент із пацюками (який описав Олдз ще у 1954 році).
Але з людиною усе інакше.
Популяризатори іноді намагаються пояснити схильність людини до жирної їжі тим, що її мозок дякує за жири, оскільки вони допомагають виживати. Але так багато жирів для виживання – погано! До того ж, не всім людям мозок дякує за жирну їжу. У деяких людей мозок реагує відразою. Також одних людей мозок заохочує за неробство, а інших заохочує за працю. Одні насолоджуються творчістю, а інші – війною. Одні люблять секс, а інші терпіти його не можуть. Залежно від індивідуальних особливостей особистості мозок відпускає кайф за одне і не відпускає його за інше, хоча у сусіда все може бути з точністю до навпаки.
Тому пояснювати поведінку окремої людини якоюсь біологічною раціональністю, якимись інстинктами, якимись природними та еволюційними завданнями не можна. Людині дана вільна воля – вона може вбити себе, отруїти, знищити своє здоров’я, розгодувати себе до двохсот кілограмів, виснажити до анорексії, звести з розуму нещасливою закоханістю, програти у казино все, що накопичили її предки, отупіти або вивчити десять мов – і все це із задоволенням. Словом, людина може дозволити собі будь-яку дурість або, навпаки, і мозок її буде за це заохочувати.
У людини немає програм, які б стежили за її поведінкою і били струмом за неправильні вчинки. Їй дана вільна воля.
Який у всьому цьому сенс, і як із цим правильно поводитися?
Сенс у цьому наступний. На тому рівні розвитку мозку, де зараз перебуває людина, він здатний створювати сам свою індивідуальну карту психічного поля. Психічне поле необхідне для самопрограмування – що людина буде робити найближчим часом, як жити, які завдання виконувати. Залежно від складеної карти, мозок і буде людину винагороджувати. Для тварини такою картою є інстинкт, свободи у тварини майже немає. У людини свободи значно більше, але розгляньмо більш детально цю свободу.
Коли поле вже сформоване, і в ньому вже є програма, людина – невільна. Вона підпорядковується сформованим бажанням, потягам і пристрастям так само, як і тварина – інстинктам. Якщо вона не підкоряється нічому такому, то це означає, що в її полі взагалі немає сильних стимулів, вона подібна до болота, людина – у легкій апатії або навіть у важкій депресії, залежно від того, наскільки це виражено. Якщо ж людина – в тонусі, вона дуже вмотивована, її тягнуть якісь цілі, іноді буквально поневолюють її, ведуть за собою. Це можуть бути високі цілі і низькі, залежить від людини. Але чим вищий її тонус, тим сильніша і її пасіонарність, іноді вона виглядає буквально одержимою. Гіпертонус поля – це не так вже й добре, людина стає майже божевільною. Однак, якщо мета її творча чи наукова, це буває навіть красиво. Загалом, приємніше мати справу з врівноваженими людьми, але не розм’яклими, а активними і добре вмотивованими, буквально – зарядженими (їхнє поле і справді заряджене у такому випадку, й електрика мозку дуже жива).
То де свобода людини? Якщо людина вже вмотивована на щось, вона біжить і робить це, вона майже не може вибирати. Коли ж людина вибирає?
А вибирає людина тільки майбутнє. Не теперішнє.
Якщо ви хочете зрозуміти, як влаштоване поле, як втручатися у свою долю, як змінювати себе і своє життя, виправляти ситуації, вирішувати проблеми, запам’ятайте цю думку. Змінювати можна тільки майбутнє, авансом. У теперішньому працює те поле, яке було створене в минулому.
Погляд людини, яка хоче щось змінити, повинен бути спрямований у майбутнє, і ніколи – в минуле. Минуле можна аналізувати, щоб краще розуміти причинний зв’язок, але обов’язково емоційно дистанціюючись від нього, інакше воно поглинає енергію. Втягуючись емоційно в минуле, людина спрямовує всю свою енергію на замкнуте коло, знову і знову переживає одне і те ж. Її мозок слухняно формує поле за тим же шаблоном, навіть якщо людині здається, що вона переосмислила якісь свої помилки. Ні.
Минуле можна відсторонено аналізувати, сьогоденню потрібно обов’язково виплачувати данину у вигляді живої чуттєвої енергії, а ось майбутнє можна формувати, економлячи на це час і енергію із сьогодення.
З точки зору метафізики, наприклад, арістотелівської, минуле – це стихія землі, тобто, форми, роздуми про минуле повинні опиратися на конкретику. Користь і шкоду від минулого вимірюють лише матеріально. Все інше не варте особливої уваги.
Сьогодення – це стихія води, тобто, почуттів, його потрібно проживати емоційно, отримуючи побільше задоволення. Користь і шкоду від сьогодення вимірюють тільки емоційно, у відчуттях. Не докоряйте собі за те, чого вам хочеться, це потреба в енергії. Порівняйте емоційну користь (кайф) і шкоду (біль у майбутньому) і дійте відповідно. Змінити свої сьогоднішні захоплення ви не можете, це вже склалося раніше. Ви можете змінити свої завтрашні бажання, і повинні цим зайнятися.
А ось майбутнє – це стихія повітря, тобто, думок, його можна і потрібно формувати у своїх думках, і брати на це у сьогодення частину часу та енергії на початок здійснення планів. Майбутнього ніколи немає в реальності, воно завжди віртуальне, потенційне, тому витрачати на нього сили так складно, хочеться жити сьогоденням, проте «думати про зиму потрібно восени». Потрібно займатися майбутнім про запас, поки воно ще є тільки в думках, і займатися ним не тільки в голові, але і на рівні дій (вогню).
Зазвичай, людина плутає ці стихії (стихії – це символи різних функцій нервової системи, всього лишень).
Всі її емоції віддані минулому, причому, найчастіше сумному минулому, хворобливому. Вона застрягла там, і це її виснажує, хоча їй здається, що вона таким чином вирішує якісь проблеми. Ні. Навіть якщо емоції позитивні, вони все одно спрямовані у минуле, і не дають енергії, а тільки шкоду через ностальгію і жаль про незворотне.
Всі її думки – у сьогоденні. Вона думає, що щось вирішує, хоча нічого вирішувати вже не може, за неї все вже вирішено. Вона уже сформувала своє сьогодення, і зараз воно просто реалізується. Дещо вона може і вибирати, але дрібниці, і посилено думати про теперішній момент – марно. А найчастіше – шкідливо, тому що розумовими зусиллями людина гальмує або навіть блокує свою спонтанність. Багато думати шкідливо не тільки під час сексу, але у будь-якому процесі, який вже реалізується, прямо зараз, і вимагає чистого потоку енергії. Тобто, людина не дає собі жити в буквальному сенсі.
А ось матеріальне людина чомусь зараховує до майбутнього. Замість того щоб:
(правильно):
– опиратися фізично на минуле;
– отримувати емоції у сьогоденні;
– звертати свої думки у майбутнє;
вона – (неправильно):
– звертає думки у сьогодення;
– емоції отримує з минулого;
– фізичні опори зараховує до майбутнього.
Звідкись там прийдуть гроші, підтримка, житло, робота, якось усе вирішиться, влаштується, вийде, хтось все це забезпечить. Батько-бог або мати-доля, люди-добрі або не важливо хто. Це породжує ілюзії обіцяного дива, яке ніхто не обіцяв. Найбільш сумний приклад матеріальної опори на майбутнє – життя у кредит.
Тобто, головна різниця людини і тварини – те, що людина має можливість займатися самопрограмуванням, на відміну від тварини, яку, здебільшого, програмує інстинктивна програма. Але самопрограмуванням людина займатися, хоч і може, але не хоче і не вміє.
Наше (людей) завдання – вчитися.