Ми продовжуємо розглядати природу тоталітаризму взагалі, і російського тоталітаризму зокрема. Цього разу розглянемо, як працює система інь-янь у виконанні людського мозку, і що буває, якщо або інь, або янь зі своєю роботою не справляються…


Для початку – невеликий підсумок попередніх серій.
Ми розглядали, як феномен злиття, за відсутності поваги перетворює закохану пару на невеличке локальне пекло, в якому, на перший погляд, одна людина цвіте, інша віддає всі сили в бездонну бочку. Насправді проблеми в обох, однак проблеми різні: той, хто «любить» не знає, де взяти енергію, той, «кого люблять», не знає, куди її подіти.
Закінчується це або зрадами, або взагалі неймовірними конструкціями, коли в кожного з пари десь «зліва» є або «вічнозакохані» прихильники – джерело енергії, або ж «вічнокохані» об’єкти ніжних почуттів, про котрих можна весь час думати, але нічого з цими стосунками не робити – і таким чином «зливати» надлишок енергії.

Бути джерелом енергії набагато легше, ніж бути її «власником», адже за рахунок ілюзій в людини енергія з’являється, а за рахунок невзаємності – утилізується. Саме тому багатьом здається, що в невзаємних стосунках краще кохати, ніж бути коханим.

Проблеми починаються тоді, коли запас ілюзій закінчується, реальність б’є по голові невзаємністю, енергія закінчується також, і стає зрозуміло, що треба або щось терміново змінювати, або, образно кажучи, загортатися в біле простирадло і повзти до кладовища. Однак людей зазвичай потім кидає в інший бік – і вони намагаються стати «банком енергії», тим, «кого люблять». В цієї ролі ніби більше «бонусів», однак закохана в тебе людина починає так дратувати, що жодних нервів не вистачає… У цього є проста причина – коли людину «перегодовують» енергією, це ще гірше, ніж коли бабуся забороняє вставати з-за столу, поки не з’їси другий полумисок каші. І це дратує – так маскується бажання ухилитися від надмірних порцій. Однак причина роздратування зазвичай не усвідомлюється, люди намагаються шукати її в приземлених речах – так і починаються сімейні скандали через дрібниці… Але піти з таких стосунків мало хто наважується, оскільки джерело енергії – це ще й комфорт…

Одиниці після таких стосунків починають шукати баланс…
Таким чином життєва енергія стає чимось на кшталт гарячої картоплини для голодного – і без неї тяжко, і з нею пече, весь час хочеться її комусь віддати…
Однак лякатися не варто, це не біда – це ознака того, що людський мозок пристосовується під зміни в середовищі.

В минулій серії ми згадували про функціональну асиметрію півкуль головного мозку.
У більшості дорослих людей мозок працює за принципом інь-янь.
Права півкуля відповідає за інтуїцію, паралельну обробку інформації.
Ліва – за логіку, послідовну обробку інформації.
Права сприймає світ в усій його багатогранності одночасно, ліва сортує на важливе-неважливе, знайоме-незнайоме, кожному явищу підбирає означення.

Права відповідає за минуле, ліва – за майбутнє.
У правої півкулі, образно кажучи, вічність в кишені, їй одним життям менше, одним більше – нема різниці.
Ліва прив’язана до свого життя і свого тіла, воно їй дороге, як пам’ять.
Права – щира, правдива, але дуже песимістична.
Ліва – бреше, як дихає, але дуже весела. Заміть слова «бреше» доцільніше було б сказати «конструює альтернативні проекти реальності», для того, щоб права вибрала, котрому саме з тих проектів збуватися. Однак в буденному житті це все виглядає саме як брехня. Особливо якщо в людини ліва півкуля працює добре, а права в стелю плює.
Права – екстраверт, має «жіночий» характер, ліва – інтроверт з «чоловічим» характером.
Права відповідає за спонтанність, ліва – за контроль.

Коли вони працюють рівномірно – все добре. Людина вчасно і якісно сприймає інформацію зі світу, і так само якісно її обробляє і розкладає по поличках. Її знання більш-менш відповідають її життєвій ситуації, коли життєва ситуація виходить за межі усвідомлюваного, людина шукає нові підходи, нові знання, або ж формулює ці знання сама.
Якщо ж півкулі працюють нерівномірно… То дуже часто людина знаходить собі партнера з «перевернутою» дисгармонією…
Якщо таких пар назбирається цілий соціум, цей соціум теж матиме перекіс – і він знайде собі «перевернутого» лідера…
Насправді підсвідомість натякає, що людині треба вчитися в «перевернутого партнера» тим рисам, яких їй бракує. Однак нащо вчитися, якщо можна просто користуватися кращою інтуїцією (чи кращою логікою) партнера. Таке користування призводить до злиття, потім до тоталітаризму, а далі вже відомо…

Коли такий соціум назбирує таку кількість енергії, яку вже не може увібрати в себе їхній лідер, соціум іде «утилізовувати енергію» у війні. Бо надмір ресурсів, з яким невідомо що робити, набагато тяжче переживається, ніж брак ресурсів. З браком ресурсів людський соціум випрацював лінію поведінки – ходити, терпіти і скаржитися. А от з надміром ресурсів такої лінії поведінки нема – чомусь кепсько, а чому – незрозуміло, і поскаржитися нема на що. Як казала колись телевізійна реклама, «і гроші є, і діаманти є, і машина є – а щастя немає!».

Якщо суспільство має перекіс у спонтанності, то «перевернутий» лідер-тиран з жагою контролю для такого соціуму доволі зручний. Він дозволяє «дисциплінуватися», і разом з тим – не виробляти в суспільстві звички до самодисципліни. Тирану не просто «негласно» дозволяється користуватися суспільними благами (іншими словами – красти), він просто змушений це робити. Він вже собою не володіє, стає лялькою колективного підсвідомого. «Дах» йому зносить ще десь на середині владної піраміди. Людина живе за принципом автопілоту. Та і загалом на роль тирана потрапляють люди з найменшим імунітетом до підсвідомих очікувань суспільства.
І якщо його десь подіти – то або суспільство знаходить іншого такого ж самого тирана, або в суспільстві починається війна всіх з усіма. І так до того часу, поки суспільство не вичерпає всі ілюзії, і не опиниться в тому стані, коли треба або самому кардинально змінюватися, або всією країною загортатися в біле простирадло і повзти на кладовище…

Втім, у конкретному випадку тоталітаризму в Росії до цього моменту ще не близько.
У процесів масової утилізації енергії є одна цікава особливість, котру саме зараз добре видно збоку, і майже неможливо угледіти зсередини.
Коротко цю особливість можна назвати одним словом: телевізор.
Як відбувається правильний процес утилізації енергії?
Людина побачила-відчула-почула певну інформацію, переважно негативну (або невідому, але здебільшого невідоме сприймається саме як негативне) – спрацювала права півкуля. Якщо інформація дуже припекла – з’являється шалена мотивація щось робити. Почала працювати ліва півкуля – знайшла аргументи, що не так все і страшно, а от якщо встати і зробити певні дії, то й взагалі буде чудово – спрацювала ліва півкуля. Людина встає, щось робить – півкулі працюють по черзі, інтуїція підказує дорогу, логіка аргументує (особливо заднім числом), допомагає шукати засоби. Проблему вирішено, роботу зроблено, мозок виділяє гормон задоволення. Енергія утилізована, на душі полегшало.

А тепер уявіть той самий ланцюжок, але з телевізором.
З’явилася негативна інформація (здебільшого з того ж телевізора). З’явилася мотивація, організм виділив на то діло запас енергії. Але – нічого робити не треба. У телевізорі за тебе все зробить головний герой, вирішить проблему, і знайде вихід. Глядачеві залишається тільки розділити з головним героєм емоції полегшення. До певної міри мозку буде всеодно, хто вирішив проблему – глядач чи герой в телевізорі. З допомогою дзеркальних нейронів людині легко асоціювати себе чи то з сусідом, чи то з героєм в телевізорі – з будь-якою іншою людиною.
Але – до пори – до часу. Енергію на роботу організм виділив – а її не використали.
Звісно, насамперед така енергія шкодить організму глядача. Підвищений тиск, проблеми зі шлунком – то все наслідки «невідреагованих емоцій», котрі бурхливим потоком ллються з телевізора.
З часом така енергія назбирується в суспільстві – і стає дуже серйозною проблемою. Немотивована агресія – це і є та назбирана в колективному підсвідомому полі енергія, котра виливається через тих, хто має найменший імунітет до таких речей…
Якщо ж суспільство дуже наелектризоване негативними емоціями, але відпрацьовувати їх не хоче – чекай війни.

Ще Джордж Оруел відзначав, що війна – чудовий спосіб позбутися надлишкових благ і щедре джерело емоцій для суспільства.
Особливо якщо в суспільства «правопівкульна орієнтація»: чудова інтуїція поєднана з байдужим, навіть жорстоким ставленням до життя. Ні чужих, ні своїх не шкода. Майбутнє не має значення (аж геть до готовності підірвати весь світ), зате минуле – сакральне.
Логіка тут і не ночувала… Порівняйте ставлення до життя своїх бійців в німецьких фашистів і в російських окупантів. Доки за живе не зачепить – доти списки жертв будуть тільки цифрами, котрих не шкода «за справедливу справу»…
Втім, мозок – дуже гнучка структура, і півкулі за потреби дуже легко міняються ролями, і покращують і швидкість, і якість обробки інформації…
Як сформулювати таку «потребу» – то вже тема наступної розмови…