– Оце Мурчик, він на одне око тільки бачить, другого нема, вибило. Сліпенький тепер троха, але мишей всеодно тягає по полю, як чемпіон!
Василю років тридцять, молодий. Після розвантаження речей з мікроавтобуса він розговорився і вхопив чорного як вугілля котана собі на руки.
– Оце і ми такі були, як наш Мурчик. Кожну ніч, мов сліпі кошенята. Щось шарудить, десь тріщить, точно знаємо, що лазять «сєпарюги» поруч, а зробити нічого не можемо, тільки сидіти і чекати світанку. Зате тепер! Оце розумію, техніка!
На блокпосту, без перебільшення свято! Щоб так раділи тепловізору... ми ще не бачили.
Тут поговорили, тут поїли, от вже й стемніло.
Весь час, поки були на позиції – гупало. За півтори години вже й звикли до того. Але раптом вальнуло реально дуже близько. Командир підняв руку, всі замовкли – увага на рацію. З динаміків оперативна інформація, обстрілюють Маріїнку, а це – 3 км від нас. Десь недалеко проторохтів залп.
– Ого, це, здається, зенітка...
Знову заторохтіло.
– Точно зенітка, мабуть полізли на прямий контакт, судячи з того як валила їх арта, то можуть. Їм треба ТЕС, край як треба. Морози почались.
– Атака на «Граніт»- заговорив військовий із динаміка.
– Прийнято- наш командир посерйрзнішав.
По рації знову:
– Сьомий прийом! Один автомобіль зі сторони озера, зупинився і розвернувся у ваш бік.
Через п’ять хвилин знову:
– Прийом. Ще одна машина повернула на вас. Вже дві.
Бачимо, що всі напружилися. Комбат дає команду гасити світло. Стає темно. Хтось хапає нас із Русланом за руки і підводить до дверей.
– Оце – погріб, раптом що, ви одразу стрибаєте сюди, зрозуміло?
– Ага.
На горизонті гримить і спалахує червоним. Тепер вже і нам видно, що бій десь на околиці Маріїнки. І повертатися назад не можна, допоки не заспокоїться. Другої дороги на Курахово і далі на Київ, окрім як через Маріїнку, для нас немає. Тому чекаємо... Темно...
– Оце бомба! Ану, Саша, глянь! – один з бійців підсовує тепловізор під око іншому.
– Диви, оце круть. Все ж видно. Он там Вітя з Дімоном на перехресті стоять, он там трансформатор, а он хтось їде, без фар, легкова, здається.
Через хвилину підлітає камуфльована «Славута», з неї виходять бійці.
– Командире, там вогнева точка, працює по нашим. Дай пару мух, ми підскочимо, розрядимось по ним?
– Беріть, тільки спочатку гостей виведіть, а вже на зворотньому драконьте.
– Добре!
Ми вдягаємо бронежилети і каски. Значить час прощатися. Команда від бійців лише одна: їхати за ними і ні в якому разі не зупинятися.
Дочекалися поки виникла невелика пауза в обстрілах і горизонт притих.
– Все, поїхали.
-Ага.
Швидко пролетіли Маріїнку, і в’їхали в Курахово. Тут наші відважні друзі залишили нас, і поїхали «драконити» сєпаратюг.
А ми?
А ми назад, додому. Закривати борги і збирати далі... для закупок по безкінечним спискам необхідного.
Минув ще один день неоголошеної війни...
Нашої спільної війни за свободу!
PS:
Поки розвозили все по точкам, на картку, за цілий день перечислили лише 500 грн. А за попередні два дні – не більше двох тисяч. Увечері було психологічно важко. Особливо дивитися в очі хлопцям, і розуміти, що з такими темпами надходжень ми навряд чи привеземо їм ще щось, найближчим часом. А вони продовжували просити, але вже не для себе, а для своїх побратимів, які так само чекають і надіються лише на нас з вами...

Підтримати фронт:
Картка ПриватБанк
Тарас Тополя
4149437829591393
МФО 305299
ОКПО 14360570

Для бажаючих підтримати із США. Наш волонтер Tanya Matsuka Rueb [email protected]
Рахунок PayPal:
Tetyana Rueb
tell: (917) 362-4345

Не зупиняємося!
Разом переможемо!