Майже вся світова філософія і психологія вчать, що проблеми ходять по колу з людиною доти, доки вона не знайде оптимальний вихід з ситуації. Проблеми України і в державних, і в міждержавних стосунках ходять по колу щонайменше вже років 350. Час подивитися, чому ми навчилися, а чому – ще не встигли.


Отже, що ми маємо у «вихідних даних»?
Країна з доволі багатими природними ресурсами, де прогодувати себе можна порівняно легко.
Так само, як і у випадку подарованого чи отриманого у спадок багатства, це розслабляє, забирає мотивацію. В Україні доволі популярними є спроби порівнювати свою країну з Японією чи Ізраїлем. Мовляв, як то так, що в тих країнах ледь не в пустелі люди живуть, але так ефективно своєю пустелею керують, а ми в житниці Європи собі ради дати не могли. От тому і не могли – бо отримали від рідної землі всі природні ресурси «у спадок».

Аналогічні речі відбуваються і з окремою людиною.
Адже що таке гроші – це енергія людини, трансформована у форму, готову для обміну з собі подібними.
Коли людина вчиться заробляти сама, вона, за правильного підходу, вчиться ще й отримувати задоволення від своєї роботи.
Тобто сам процес вкладання своєї енергії у ті чи інші справи спричиняє додаткову появу внутрішньої енергії – окрім «бонусу», котрий можна обміняти на гроші і таким чином отримати ще й зовнішню енергію. І саме це задоволення від роботи є найкращою мотивацією для того, щоб удосконалюватися. Метою праці стає самовдосконалення, а отримані гроші – то вже розглядається як побічний результат. Мозок людини – дуже економний, і він дуже не любить витрачати сили на «зайві рухи». Коли людина займається «сродною працею», і отримує за це гроші, мозок вже «знає», що на кожен витрачений джоуль зусиль він отримає відро щастя. Тому мотивація до роботи з’являється легко.
Робота стає «внутрішнім ресурсом» (детальніше про особливості ресурсів можна прочитати у статті Марини Комісарової).

Тут, щоправда, теж є важливий нюанс. Необхідно тримати баланс між внутрішнім і зовнішнім – коли людина звертає увагу тільки на внутрішню енергію, а зовнішню починає ігнорувати. Виникає небезпека стати трудоголіком, або постійно працювати за малу зарплату. В особистих стосунках такі невмілі маніпуляції з енергією призводять до того, що людина може прожити чи не все життя в стані нероздільного кохання. Деякі, щоправда, і цей стан використовують, для прикладу, для написання віршів чи картин. Однак погодьтеся, що взаємне кохання мало би мотивувати набагато ефективніше.

Якщо ж людина отримує гроші, котрі їй дісталися від когось іншого, або ж просто легко заробилися, виникає цікавий казус. По-перше, починаються деякі проблеми з мотивацією. Адже мозок «не знає», що від роботи можна отримувати задоволення, він не навчився цього робити. Відтак у людини починаються проблеми зі «сродною працею». Адже, як ми вже згадували, мозок – система економна, відтак ця систем просто не бачить потреби викладатися на якісь незрозумілі справи, шукати собі роботу до душі. Навіщо вкладатися в роботу, якщо можна отримати енергію від когось іншого? Набагато цікавіше знайти когось, кого можна «розкрутити» на енергію, конвертовану в матеріальні блага. І тут вже мозок готовий навіть витратити час і натхнення на те, щоб людина свідомо, або ж, у більшості випадків, абсолютно непомітно для самої себе почала відтреновувати навики психологічного маніпулятора.

І, знову ж таки, її тяжко в чомусь звинуватити: мозок, як і будь-яка жива система, хоче жити, і для добування енергії користується тим, на що вчився.

Але й тут є важливий нюанс. Людина навчилася отримувати енергію зовнішню. А от внутрішню енергію дуже тяжко отримати від когось іншого. Вона отримується тільки у тому випадку, коли людина пропускає те, що робить, через душу, або ж коли людина потрапляє у товариство, «заряджене емоціями». Наприклад, на якийсь тренінг. І тут вже постає дилема: або залежність від тренінгів (чи іншого емоційно зарядженого товариства або ж навіть банди, там теж дуже емоційно життя проходить), або ж констатація прикрого факту, що все є, а щастя як не було, так і не прогнозується. Тому що виробляти гормони щастя від факту власної діяльності людина так і не навчилася, відтак щастя йде тільки від зовнішнього джерела.
І тут ми підійшли до важливого питання морального рівня особистості.

Людина, котра навчилася працювати так, щоб отримувати від праці задоволення, є щедрою і на роботу, і на емоції. Навіть якщо вона того не усвідомлює, мозок, як дуже уважна система, помічає, що для того, щоб праця була успішною, необхідний соціум.

Навіть якщо це вчений-відлюдько, котрий сам собі зірка, сидить у келії і продукує тільки роздуми на папері – мозок всеодно десь реєструє наявність світу, навіть якщо сама людина про це і не думає.
Щаслива людина розуміє, що для успішності її праці необхідні інші люди, і що чим ліпше буде соціуму – тим ліпше буде самій людині. І чим вищий рівень розвитку людини – тим більша її чутливість до інших людей, до соціуму. Людина розуміє свою залежність, але ця залежність є взаємною. Так поволі зі сродної праці народжуються герої, котрим не шкода віддати життя за батьківщину.

З людиною, котра не навчилася докладати зусиль для отримання результату, процеси відбуваються в інший бік. Вона починає сприймати інших людей насамперед як засоби задоволення своїх потреб. І ставитися буде до них відповідно. І це, знову ж таки, може відбуватися свідомо, а може бути і неусвідомленим процесом. Так дружина, котра має дуже багатого чоловіка, але не працює сама, може перейматися тим, чи чоловік здоровий, чи вдягнув шапку і не намочив ноги, чи вистачить в нього грошей на поїздку на Мальдіви. Однак що в нього на душі – її за великим рахунком не цікавитиме, та й своя душа її цікавитиме не дуже.

Отже, ми маємо приблизний портрет двох прошарків українського суспільства.
І тут теж є важливий нюанс: протягом тривалого часу українців вчили, що «зовнішнього ресурсу» ліпше не мати. Можуть відібрати, розкуркулити, або ж просто позаздрити і глянути так, що всі свині повиздихають.

Таким чином в країні десятиріччями розвивалися два прошарки громадян.
Один прошарок звик працювати і отримувати від того задоволення, навіть якщо грошей не платили. Більше того, мозок, як систем економна, не бачив гострої потреби в тому, щоб йти випрошувати більшу зарплату. Натомість бачив загрозу в самому факті просіння – не факт, що й живим залишишся.

Інший прошарок звик отримувати якщо не все, то майже все «на халяву», у спадок, за фактом «сидіння при царі» або ж «за фактом одруження». Деякі політологи полюбляють збирати факти про політиків, бізнесменів, чиновників, суддів, котрі вдало одружилися з доньками впливових людей – там доволі солідну картотеку можна назбирати.

	Волонтери в Києві плетуть маскувальні сітки для армії. Цим людям є що захищати

Відтак у цього прошарку населення просто не лишилося мотивації до того, щоб братися за активну працю, змінювати світ на краще. Навіщо – якщо й так все добре. А земля родюча, вона й не таке стадо дармоїдів прогодує. У першого прошарку була мотивація для того, щоб змінювати себе, але глобальними речами людина не переймалася. Навіщо – якщо й так з того світу користі ніякої, а от нашкодити він може.

Тут є і ще один важливий нюанс – так звані кордони особистості.
Майже у кожного є речі, котрі людина буде захищати в собі, і котрі ніколи не порушить в іншого. Починаючи з маленького – не підходити надто близько до незнайомої людини, не втручатися в її особистий простір, і закінчуючи глобальною повагою до чужих життєвих цінностей і життєвого вибору.

Є люди, котрі ці кордони особистості присовують щонайближче до себе, дозволяючи чи не будь-кому залізти собі в душу. А інші навпаки – розширюють свою особистість ледь не до меж Всесвіту, і вважають своїм майном навіть селянську козу на сусідньому континенті. Цим другим, звісно, на їхню думу, все можна, і ніхто їм не указ. Думаю, ви без особливих зусиль згадаєте принаймні одну таку людину, відому на весь світ. Але і в цих людей кордони насправді гнучкі, і в світі знайдеться принаймні ще одна людина, котра може легко змусити нахабу сховати свої кордони в кишеню і тричі вибачитися з кніксенами.
Звісно, що переважно такі широкі кордони бувають у тих, хто залежить від «зовнішніх постачань енергії». Вони дуже чітко бачать, де свої кордони можна розкинути, а звідки їх краще прибрати.

Проблема в тому, що і в тих, хто отримує від праці задоволення, ці кордони теж доволі своєрідні. Особливо якщо задоволення є, а грошей немає. Доволі часто їм просто не шкода впустити чужу козу пастися на своєму городі. Вони і так перебувають в стані легенької нірвани – а щасливі люди загалом щедрі, іноді, як бачимо, аж занадто.
Ситуація раптово змінюється тоді, коли з’являється баланс між зовнішнім і внутрішнім ресурсом. Якщо людина отримує за свою працю гроші – таким чином суспільство показує цій людині, що її цінують. Що вона – потрібна. Навіть якщо людина цього не усвідомлює, мозок, як прискіпливий бухгалтер, все рахує. І це бухгалтер доволі справедливий. Якщо він бачить, що соціум оцінив працю, котру цінує сама людина, вага соціуму в очах цієї людини починає зростати. Іде взаємний процес «по наростаючій» – людина сигналізує соціуму, що він для неї важливий, соціум відповідає взаємністю, цінність людини, котра з душею виробляє добрий продукт, росте, відповідно сама ця людина прагне «не підвести» громаду, працює ще ліпше, ліпше ставиться до громади… Так з’являється громадянське суспільство. А починалося все, нагадаю, з браку ресурсів. І з того, що хтось навчив людину братися до праці.

І от в людини, котра цінує себе, кордони вимальовуються дуже чіткі і справедливі. Вона зайвого не віддасть – ні своєму соціуму, ні сусідському. Але й сама чужого не візьме, хабарі в неї викликатимуть хіба огиду, але аж ніяк не бажання заплатити комусь, щоб полегшити той чи інший процес.
І коли хтось вже спробує відібрати щось у громади, до якої належить ця людина, їй не шкода буде і життя віддати.

І от тепер оцінімо пластичність людської психіки, яку ми всі могли спостерігати за останні 10 – 15 років. Той ширший прошарок суспільства, котрий вже майже звик працювати за копійки, але не відівчився отримувати задоволення від праці, за цей час встиг напрацювати доволі солідний і внутрішній, і зовнішній ресурс.

Але якби не криза, якби не розікрав другий прошарок країну – хто зна, чи ці риси так швидко проявилися. Адже мозок – система економна, без потреби кроку не ступить.
Тепер питання в тому, наскільки швидко еволюціонує друга група – коли панове зрозуміють, що просто так їм вже ніхто нічого не віддасть. Паразитувати вже нема на кому, та й нема коли…