Від редакції:
Коли ми розмовляємо з кимсь, це може виглядати по-різному. Гештальт-терапевт Анна Паулсен пояснює найпоширеніші помилки в комунікції на прикладі гри з м’ячем.

Діалог – це коли я кидаю м’яч тобі, а ти мені відкидаєш його назад. При цьому ми обоє знаємо, що це – м’яч, а не банка з варенням і не тухлий помідор. Ми знаємо, ми озвучуємо це: навіщо ми його кидаємо і чому саме одне одному і на яку відповідь очікуємо. Ми даємо собі час на обдумування кидка партнера, щоб наступним кидком повідомити йому про свою реакцію на нього. Ми даємо час партнеру, щоб обдумати те, що він отримав, і відповісти на кидок. Це дуже неспішна гра.
Що виходить у житті?
Не запитавши, чи хоче партнер грати в м’яча, людина йому цей м’яч кидає. Партнер не готовий і взагалі не в курсі.
Не розуміючи, що у мене в руках, я кидаю йому і тухлі помідори, і банки з варенням (образи на людей у минулому, свої проекції, як позитивні, так і негативні).
Я взагалі нічого не кидаю, очікуючи, що партнер почне першим (вірю, що я – нецікавий, все роблю, щоб залишатися непомітним, потім переконуюся, що так, нецікавий, хоча, щоправда, у мене дуже добре вийшло замаскуватися у придорожніх кущах).
Партнер кидає мені м’яч, але мої проекції мені кричать: «Це – тухлий помідор!» Я жорстоко відбиваю його назад, потрапляючи партнеру у найболючіше місце.
Партнер кидає мені тухлий помідор, я вірю, що це банка з варенням. Мене обляпали. Страшно розчарувався й ображаюся на партнера (це про невиправдані очікування і невміння уважно розглянути, що ж мені кидають).
Кидаю, кидаю, кидаю, не чекаючи на відповідь, фактично «забивши» на те, що на моє кидання щоразу якось реагують... Закидав партнера. Партнер від такої атаки злякався і «злиняв». Коли мене просять не поспішати і дочекатися таки відповідного кидка – ображаюся, сприймаючи це прохання як відмову.
У мене кидають, кидають, кидають... А я мовчу. Потім ображаюся, що моє мовчання сприйняли як знак згоди. Відчуваю себе жертвою нападу. «Він же повинен був зрозуміти, що мені це не підходить!» Вибачте, інша людина не вміє читати ваших думок, і на її тілі немає ваших рецепторів.
Щоразу, коли мені щось кидають, я бачу там щось своє, не питаючи партнера, що власне це було і що він хотів. Сам придумав – сам образився, сам порадів. Ми кидаємо, закривши очі. Куди потрапило – туди потрапило.
Думаю, що я кидаю м’яч, але насправді я на нього навіть не дивлюся, кидаю, в результаті, що під руки потрапило.
Думаю, що я кидаю, але насправді кидок відбувається тільки у моїй голові. Інші, зазвичай, цього не знають.
Я не повідомляю партнеру, що мені боляче (і взагалі, я не в курсі, що мені боляче і, головне, чому), а, навпаки, в захисній люті починаю його атакувати. Партнер нічого не зрозумів. Не запитав, що це було. Придумав свою причину і реагує відповідно. («Ти в магазин заходив?» – «Ти вічно до мене чіпляєшся!» (проекція «Я сам до себе чіпляюся, коли чую питання про те, що я робив, я сприймаю їх, як причіпки») – «Ти мене не любиш!» (проекція «Я себе не люблю, я весь час собою незадоволена. Коли я чую невдоволення, сприймаю його як відкидання»).