Пекуче, пронизливе щастя - плести слова у візерунки і павутинки, аби спіймати у них чужу душу, щоб натомість вивільнити свою. Виговорити свою душу, заговорити, зачаклувати, заплутатися у власних словах, розплутатися, покласти своє серце комусь на долоню. Незнайомому. Перехожому. Першому зустрічному у поїзді.

Це коли серце твоє це прозоре від юності, коли ти такий малий, а світ, такий великий, незрозумілий і колючий, обступає тебе довкола, насувається із невблаганним дорослішанням, із його такими уже не дитячими болями і розчаруваннями, так хочеться заговорити себе, забалакати, заколисати, аби це хоч на трішки зберегти свою наївну душевну прозорість.

Ті тексти стоять на грані літератури та сповіді перед психологом. Вони безсюжетні, але такі змістовні. Це шепоти і крики, волання і мовчання про життя, про любов, про мрію і муку. Це блукання закутками своїх думок, лабіринтами своїх чуттів, нишпорення поличками і шухлядками у своїй голові. Воно про все те, що торкається юного, незахищеного серця, коли воно дорослішає. Ці тексти про те, що не залишає байдужим. Хай воно не залишить байдужим і вас.                     Н.І

 

Знати, що ти кохаєш...

"Усіх тих пар очей, задивлених у свої віддзеркалення..."

І світ завмирає у паузі, коли я бачу твої очі. Коли вдивляюся у припідняті кутики, у їх затягуючу блакить...

І тоді хочеться знати, що ти кохаєш мене. А знаючи протилежне - віднікуєшся від цього, забуваєш, змушуєш себе думати про інше. І думаєш, що Господь створив світло з подоби Світла очей твоїх. І те світло народжується мільярдами іскор у твоїх очах. І всю тебе тим Світлом огортає.

І тоді хочеться знати, що я кохаю тебе. А знаючи протилежне, змушуєш себе не вчуватися до себе, не думати ні про що. І те Світло помирає мільярдами іскор в моїх очах.

І тоді світ завмирає у паузі...

І знаєш, що навіть якщо увесь світ впаде у безодню, коли все навкруги загине, залишиться це Світло. Світло очей твоїх. Твоїх: моїх. Усіх тих пар очей, задивлених у свої віддзеркалення, які так хочуть вірити в кохання, проте знають протилежне.

Тільки Світло, щосекунди убите, знову народжується безкінечністю іскор в тисячах пар очей.

І тоді смерть застигає у паузі...

Алекс

 

Втрачені

 

Знаєш-знаєш. Усе ти прекрасно знаєш. І не дивись на мене так, не обманиш - це ти також прекрасно знаєш.

Знаєш про гладь води, про цей блакитний світ, за яким можна спостерігати вічність, таку ж блакитну і непізнанну. Про ці зрадливі камінці, що, проходячи крізь душу плеса, залишають тимчасові концентричні рани. І біль, що напливами то з'являється, то зникає. І плач у очах блакиті. І про Поля Верлена.

Химерні квіти болю. Червоні, гострі квіти. Вони обплітають, вимальовують химерні малюнки. Як мороз на шибках. Ти знаєш про сріблястих драконів, про чотири ящірки в одній. Про приємний дотик їх холодного тіла. Про їх балакучість. І про чари. Про шрами всесвіту і жасмин у петельках.

Про пересолене і недосолене.

Про зелені конверти і чорні листи. Чорні літери на чорному фоні.

Знаєш. Про листопад посеред снігопаду. Схід сонця під водою. Фіолетові пружинки.

Про кактус голками усередину. Симпатичними такими голками.

Відбитки на піску. Коли йти, зажмурившись, і дихати небом. Небо в горошок. Ні, все-таки не в горошок і у дрібненькі квіточки.

Про піони. Запах зірок.

Про задушливі літні ночі із великим місяцем у бокалі червоного терпкого вина. Воно розливається по жилам, вдаряє в мозок.

Втрата свідомості, слуху, нюху, духу. Гордості. Радості. Украдене щастя смаку лимону. Воно на дотик як солодка вата. Ти береш згадку про нього в руки, а вона тане і липне до пучок. Цілованих-нецілованих.

Знаєш про кота, що живе в умивальнику. Про росу на вранішніх травах. Про мінеральну воду у маршрутці. Чисті диски і брудний носик. Баклажани у подушці. І кров на губах.

Споглядання стелі по суботах. Своєї-несвоєї. Сніжинки зі штукатурки. Мовчання шерстяного пледу.

Про гру в хованки навпаки.

Так, я знаю. Я все прекрасно пам'ятаю...

То нічого, що стежка поросла. Нічого, що не тепло вже як колись. Що вже не прокидаюсь зранку від гучного Неврозіса. Що не знаходжу в кросівках зубну пасту, а в холодильнику - конспекти з електродів...

Сонце зайшло. Сонце звичайної настільної лампи.

Я не побачу вже смайлик із світлячків на робочому столі.

Знаю про обкусані до крові губи... Пам'ятаю, таке не забувається.

Пам'ять... На що вона схожа? Може пам'ять - це сотні, ні - тисячі повітряних кульок, наповнених всяким-різним? Або стадо зелених чебурашок що бігають і волають. Пам'ять жива. Вона живе сама по собі, вона каверзна, така передбачувано-непердбачувана. Запахи, емоції, кольори. Смак опалого листя, колір дотику.

Пам'ятаєш подаровану аплікацію? Із смугастої радості, балакучої нетверезості, прозорого невороття. Райдуга забуто-втраченого...

Я знаю, знаю ,знаю.

Краще б не було цього знання, краще було б сидіти і колекціонувати сни, складаючи їх у баночку з-під червоного чаю. А потім стулити докупи і зробити собі пензлик.

Що ж тепер?

Яка дорога? В забуття? Якби ж то.

Шоколадні равлики. З такими симпатичними ріжками. Вони з мене знущаються, віриш? Говорять афоризмами. Сміються вночі, я просто не знаю що з ними робити. Все звичайно знаю, а тут - ні...

Повадилась до мене зірка приходити. Нахабна така. Світить і світить, каже дай ірисок. Із підгорілих моніторів. Ну де ж мені такого взяти? Напасть якась.

Не так все як колись. Але ж і не повинно так бути, правда?

 

Я так більше не хочу!...Я не боюсь вже нічого, бачиш?

flaw

 

Колишні люди

 

Можливо, те, що я вам зараз скажу, здасться вам дивним і навіть більш - дурним і безглуздим. Але так вже навчили мене мої батьки, що хоч не кожна думка заслуговує уваги, але пошани, мабуть, так. Будь-яка теза, навіть найдріб'язковішаи, має право на існування. Моє ж твердження просте: людина - найжорстокіша істота.

Ця думка прийшла до мене випадково. Я завжди вірила, що людина повинна бути доброю і милосердною. Вчора моя віра похитнулася. Раніше я завжди говорила: «Я людина і горджуся цим». Тепер я назавжди забуду ці слова.

Вчора убили людину.

А може, і не вчора. Я вчора бачила тільки мертве тіло.

Людина лежала в снігу, біля кіоску. Вона була вже не з нами. Я подумала спочатку, що це п'яний. Запитала. Жінка-продавщиця відповіла, що він вже дві доби так лежить. Їй було все одно. Чи ні. Вона не хотіла, щоб оте, що було раніше людиною, відлякувало покупців. Адже вона теж була колись людиною.

Він помер двічі. Перший раз, коли власне помер. Не знаю, чи була його смерть природною, але другий раз його убили, коли не захотіли помічати. Коли покинули.

Я більше не вірю в людину. Напевно, колись і я перестала бути нею.

Хто є людина?

Anni

 

Касандра

 

Все, дно, допливли. Нє, нє, нє. Я відчув(?), як почав розуміти тебе (почав розуміти, що бодай щось відчув). Вмикаю двигуни та тягну важелі на себе, час змінювати напрямок. Вибач, вийшло по-дурному - вдягши твою шкуру (пако влізши в мою душу), намагаючись навіть не зрозуміти - бодай відчути, осягнути тебе такою, яка ти є. А якою ж ти є поза мурами свого лабораторного всесвіту? Зникущість. І власна непричетність, майже ні до чого.

Люба Касандра, так, ти дійсно бачиш світ таким, яким він є насправді. З цих оно постатей, які потрапляють до твого світу (декорації) ти потрохи витинаєш нитки фарб, допоки всі кольори не переходять у тебе - і ті всі постаті кінець кінцем також стають декорацією, яка лишень ворушиться, єдино тими ворухами вирізняючись з-попід мертвенності. І найбільшою яскравістю є ти, - Живчиком, що живить усі ті пустоти.. Та люба, все це лише твій світ (твоїми стараннями, любий). Ти його зробила таким, воскресивши плоску його мертвість своїм даром. Ця об'єктивна реальність (розумнику, ти бодай хоч раз мене чув?) створена єдино для тебе - ну що ж, ти ж так цього прагнула (ти гадаєш, що мені ото приємно робити собі боляче?)

Це твоя гра (а ти хтів, щоб я грала по-твоєму? Вибач, та мене не тішить перспектива бути твоєю лялькою). З усіма отими приколами, коли рухатись треба завжди в двох протилежних напрямках водночас - а ти будеш лишень спостерігати зі сторони, як за цікавою п'єсою, відсторонена від усього цього мурами своєї чуйності, достеменно знаючи, що нема звідтіля виходу, іншого від того, яким і вийшли геть (ти ж робив мені боляче, достобіса боляче, чи я маю тобі бути за те вдячною?) Чи по тобі - то знову віддиригувати твою п'єсу за твоєї відчуженості - ба, більше - насильно водячи твоїми руками, наперед перекроївши всі слова, хоч і ґвалт, на слабкий гомін? Чи по твоєму сценарію ти завжди бачитимеш все таким, яким воно, з науки, є? Не повилазить?

Тікаєш від своєї непричетності, намагаючись все перепробувати, провести крізь травні шляхи своїх відчуттів, перекресливши на собі всі візерунки. Люба, від себе не втечеш (мені досить, що з твоїх лап вирвалася). Пручайся, але від твоєї любові душило, мов в газових камерах концтаборів (о, то ти шукав свободи? Та не треба оце знов по-котячому примружувати очі, ніби ти все знаєш - я хтіла лишень чаю, бодай трохи часу без колупання в моїй свідомості). В людському-бо світі нема свободи? То ми шматками кроїли іншого - нелюдського? Що ж, тікай до свого запаморочливого пустотіння самотності та їж траву. Тепер всі шляхи вільні, як і завжди були, - лишень потикаються вони в декорації. А це не стіни - таке лобом не проб'єш. (Іди до біса. Мені був потрібен ти. Бодай трохи людяного розуміння. Бодай трохи людяності. Бодай трохи тепла. Зовсім трохи. Ну невже, невже, невже то так смертельно погано?). Господи, на який коефіцієнт ти помножена в цьому суспільстві і за якою статистикою я тебе зустрічаю кожного дня?

Я дякую тобі за цей смак життя, кисло-гіркості власного відчуження. Дякую. Що ще раз підкреслила, окреслила, загострила цей різкий смак свободи(?), повноти буття(?). Дякую, що збудила від сну самозакоханості, тепер дихати навіть не те, щоб - легше, - якось повніше. Моя власна гіркота в поєднанні з тобою таки роз'їла оту дитячо-юнацьку солодкувату химерності сподівань на інше буття. Все є, як є (солодко муркочеш, любчику).

Ти ж бо знаєш, як воно - хтіти, до болі в кістках - і не робити. Чи ж ти не знаєш, як воно - казати на очі те, про що розум волає вже не один місяць, і саме в ті очі, від яких ти цей розум просто втрачаєш. Чи ж бо легко теє - бути, як всі.

І не жалкуй, чи я чогось у тобі не розгледів. Я в собі таке побачив, що борони боже такому множитися в цьому світі.

Дякую. Ти стала мені ще одним життям. У тім то і прикол, що не останнім.

DeRRick_FOREVER

 

Колись і ти виростеш

 

- Ні, ви подивіться на неї, - думало старе дзеркало на вітрині сувенірної крамниці. - Знов на побачення! А це ж вже третє за останній місяць! Коли ж ти нарешті подорослішаєш? Ой, дівчинко, дівчинко...

Колись і ти виростеш. Колись ти вилізеш із порваних джинсів та яскравих майок, аби замінити все це чимось простим і буденним і запхати свої геніальні ідеї куди подалі.

Станеш такою ж цинічною, як і багато-багато інших. Певно, у тебе з'являться серйозніші шкідливі звички, ніж «з'їсти на ніч цукерку» чи «забула змити макіяж». От побачиш, мине трішки часу... Щогодини витягуватимеш з сумки цигарки і топитимеш у бридкому диму свої амбіції.

Ой дівчинко, ти, певно, ніколи не вийдеш заміж. Бо зараз ти занадто мила, а отже потім будеш справжнісіньким стервом. Колись ти станеш такою.

Коли раптом зрозумієш, що розум твій, як і твоя принциповість і чесність геть нічого не варті. І нікому не потрібні. Ну, може, тіло - і то, як пощастить виставити на нього високу ціну.

Коли зрозумієш, що друзі чомусь забуваються і все частіше здається незнайомим у телефонній книжці той номер мобільного і те прізвище. Ти багатьох забудеш - напевно що забудеш. Ну, як не ти, то вони про тебе забудуть.

Коли усвідомиш, що справедливість, може, десь і є, але й за неї, як і за багато чого іншого, про що ти так мріяла, доводиться платити.

Що бойфренд іноді йде від тебе - навіть після томних зізнань, гарячих ночей і пристрасних поцілунків. Але ж ні, не просто так, а забирає з собою щось напам'ять - зазвичай, твою найкращу подругу.

Що ніхто тебе не любить і не цінує по-справжньому. Хіба що батьки. До речі, подумай, коли ти востаннє їх бачила. Мабуть, кілька годин тому. Готуйся, мила, зовсім скоро ти не матимеш часу їм дзвонити, не те що бачити. А як і зможеш, то знайдеш тисячі виправдань, аби лиш не проґавити чергове «доленосне побачення», і знов годуватимеш їх «якось потім обов'язково». Ну, звичайно, куди ж поспішати - вони чи не єдині, хто буде на тебе чекати...

Якось ти озирнешся навколо і з переляком усвідомиш, що все не так. Не так, як було, і далеко не так, як мало б бути. Просто ти нарешті помітиш, що рожеве скло твоїх окулярів тріснуло. І купиш нові, але вже чорні - бо ж чорний завжди у моді. Та навряд чи колись побачиш у них те, що бачила в старих.

Та ти не лякайся, люба, - рано чи пізно це чекає на всіх. Поки що все інакше. І краще було б тобі викласти рожеві окуляри кудись на поличку - доки цілі. Може, ще якось одягнеш - під джинси ;)

SmiLe

 

Я для тебе просила сили...

І коли мені Бог відмовив...

Віддала тобі власні крила...

Відриваючи їх із кров'ю.

Ти їх довго до себе міряв...

А ще довше учивсь літати...

Я просила у Бога віри...

І її не схотів він дати.

А коли ти піднявся в небо...

І в польоті розправив крила...

Я молила його за тебе...

Щоб воно тебе полюбило.

Та не знаю, чому так сталось...

Хто кого не схотів прийняти...

Дуже мало тобі літалось...

Я не встигла намилуватись.

А як впав ти в високі трави...

І схилилася я до тебе...

Ти сказав мені врешті правду...

Що тобі непотрібне небо.

Я і Бога, й тебе простила...

Тільки ж крайня-душа моя...

Їй болять мною зраджені крила...

Так, неначе упала я.

Н.Фурса

Львів. Дощ.Із невідписаних листів

...але мені часом сниться дощ. Знаєш, той єдино можливий тільки у Львові, шепітливий, цяпотливий дощ, котрий падає у глибокі колодязі темних двориків, котиться кольоровими шибками таємничих вітражів, за котрими нічого не видно, вмиває порожньооке обличчя божественної Діани на Ринку, розчісує руду шерсть львівських псів, котрі заклопотано біжать у справах, самі собі знаючи куди, той дощ, котрий розбивається міріадами дрібних крапель на гострих лезах трамвайних рейок і перетворює бруківку на холодну мокру шкіру велетенської рептилії. Той дощ, котрий заколисує і провалює свідомість у безодні, що не мають імен, дощ, котрий зупиняє час на ажурних циферблатах, той львівський вічний дощ, котрий пахне мокрим залізом фігурних огорож у парках зі старим листям, пахне землею у горщиках із вазонами, виставленими на балкон, пахне котами і під'їздами, іржавою бляхою дахів, дротами і телеантенами, туркотінням голубів, що поховалися у піддашшях, пахне свіжовипраною постіллю, вивішеною сушитися, забутою на шнурках і випраною от уже вдруге, пахне кахлями на кухні, де варять на зиму мармуляду, пахне привідчиненим вікном, теплим коцом і вовняними шкарпетками, книжками від "Кальварії", свіжими газетами, подушками, сушеною лавандою у чорних шафах, потрісканим лаком, антикваріатом, мідними підсвічниками і оксамитовими обрусами, порцеляною, блідим фаянсом, цикорієм, ваніллю, цинамоном, гвоздикою, цитриною і щойно змеленою кавою із розчинених дверей кав'ярні на першому поверсі...

MoreSol

 

Тексти назбирано зі світу по нитці на сайті Неофіційної газети Київського університету та по власних шухлядах