Від редакції:
Психолог Олександр Ройтман відповідає на лист читачки своєї сторінки у Facebook. Можливо, комусь стане в нагоді.
«Доброго дня!
Зовсім випадково (хоча взагалі у випадковості не вірю) натрапила на вашу сторінку. Мене давно гризе думка, що все своє життя я зустрічаю якихось не тих чоловіків. Причому, вони мене люблять, а я якось не можу, чи що. Мені здається, що мало грошей, то ласки не вистачає, то ковдру на себе перетягує... Якщо зізнатися чесно, то своїх чоловіків я і не любила зовсім. Зараз є коханий чоловік. Причому, чітко знаю – він мене любить. І я люблю, але вже сама розумію, що традиційно «починаю підкоп». Адже недоліки є навіть у коханих людей... Заміж не кличе, жити разом – якось мляво. Постійно гризе думка – а раптом це знову не те, не моє? Як уникнути ходіння по колу і не закопати свої почуття?»
Прочитав ваш лист, Ольго. Перше відчуття, що торгуєтесь ви з долею. Хоча, схоже, що цією новиною я вас навряд чи приголомшив. З іншого боку, з нею багато хто намагається торгуватися.
Прочитав лист ще раз... І згадав, що днями розмовляв з донькою про те, що можна з любові, а можна за розрахунком. За розрахунком, по-моєму, виходить дедалі гірше і гірше, з любові, правда, теж буває по-різному.
За розрахунком виходило добре, коли сім'я була патріархальна, з дуже конкретними і прозорими умовами контракту, де будь-яка тітка-сваха могла зрозумілою будь-якій жінці мовою пояснити чіткий і правильний розрахунок: скільки сантиметрів того, стільки сантиметрів цього, хата така: стільки-то стін і вікон, в хаті стільки-то братів, стільки-то сестер, і одразу всі, хто чув це пояснення, малювали портрет одного і того ж чоловіка. Цей розрахунок можна було і здати, і прийняти. Тому що існував цілий інститут розрахунку і єдина система координат, зрозуміла для кожної жінки, та що там жінки, для будь-якого чоловіка. Єдина мова, зрозумілі наскрізні ролі, відсутність зайвого вибору, зрозумілі очікування, очевидні для всіх добро і зло. Сьогодні цей інститут практично вимер, але туга за ним залишилася. Туга за якоюсь магією, коли тобі кажуть, що це та людина, яка тобі потрібна, і з цією людиною ти будеш щаслива. Ти йдеш і робиш те, що повинна, він йде і робить те, що повинен. І у всьому цьому багато покори і дуже мало гордощів. Я не рекламую цю модель, а просто пояснюю, що для того, щоб вона працювала, має бути дотримано дуже багато різних АЛЕ...
У сьогоднішніх, не патріархальних (західних) сім'ях, з якими доводиться працювати мені, цю точність і акуратність замінює така категорія, як любов. Менш точна, менш акуратна. Вона більше схожа на вибух, ніж на молоток і дрібні цвяхи. Вона завдає багато болю, правда, дарує і безодню радості, якщо вийшло. Вона яскравіша, дзвінкіша... Вона зводить з розуму, «зриває дах», як зараз прийнято казати, вона допомагає почати. Так, вона, звичайно, допомагає почати, тому що не дає помічати недосконалість, помилки. Але кажуть, живе вона недовго, місяців 5-6, а далі... А далі треба вчитися будувати: змиритися зі скалками, вчитися любити того, в кого закохався, і якщо цієї навички немає і бажання навчитися теж, то так і йдеш від вибуху до вибуху.
Звичайно, якщо у мене є інтуїтивне знання, як побудувати свій будинок, і поруч ще ціле село родичів (діди та бабці, батьки) з таким же інтуїтивним знанням, то візьму і побудую цей будинок, якщо не безрукий. А якщо всі мої діди та бабці у гуртожитках жили, то треба дуже захотіти, щоб побудувати це своє гніздо. І може бути з першого разу кладка НЕ така вийде, і її перекладати доведеться, або труба крива, або піч диміти буде, і ти її будеш переробляти, бо за тебе це ніхто не зробить. І так і збудуєш родинне гніздо: затишне і тепле.
Цікава штука тут мені бачиться. Ні в першому, ні в другому випадку взагалі не торгуються, а там, де торгуються, там все закінчується сумно: чи то порахували не так, чи то любили не дуже, чи то всі мене обдурили і по світу нещасного пустили... Загалом, всю цю демагогію я зі своєю 23-річною донькою цілу годину розводив. Скінчилося все просто, донька мені сказала: «Тату, ти в цьому ніц не розумієш, але, не хвилюйся, на весілля запрошу, там і познайомитеся». Загалом, посміялися, з тим я її до автобуса і відвіз. Донька поїхала, а думки залишилися. Ось я подумав, може, тобі знадобляться... А не знадобляться, і не шкода.
Перечитав втретє лист і бачу, що весь попередній абзац не за адресою. Побачив, що ти знову і знову намагаєшся продати те, чого немає, що тебе, як і раніше, гризе страх «не закопати свої почуття», або, як для мене це звучить, чи не знецінити в цих відносинах свою бездушність і повну нездатність ні до любові, ні до чесного розрахунку.