Від редакції:
Коли ми боїмося втратити кохану людину, демонструємо страх по-різному. Хтось залізає в шпаринку, а хтось критикує чи злиться. А хтось стає надмірно делікатним, що збоку виглядає як байдужість, відстороненість. І це в той час, коли «половинці» важливо знати, що в парі її підтримують і цінують. Від вміння помітити своє «охолоджене страхом» ставлення і «наростити м’яз доброти» залежить тривалість стосунків в парі, і те, чи буде ця пара щасливою.
Щодня у червні, найпопулярнішому місяці в році для весіль, близько 13000 американських пар будуть казати «так», даючи згоду впродовж усього життя підтримувати стосунки, які будуть сповнені дружби, радості й любові та супроводжуватимуть цих людей до кінця їхніх днів на цій землі. Звичайно, якщо не зважати на те, що це не працює для більшості людей.
Більшість шлюбів невдалі: або вони закінчуються розлученням і роз’єднаністю, або вироджуються в гіркоту і спустошення.
Як каже психолог Tай Таширо у своїй книзі «Наука жити довго і щасливо», котра була опублікована цього року, серед усіх людей, які одружуються, тільки троє з десяти продовжують підтримувати здорові щасливі взаємини.
У відповідь на кризу, коли подружні пари розлучалися з небувалою швидкістю, у 1970-х роках вчені, які займалися соціальними науками, вперше почали вивчати шлюби, спостерігаючи за ними. Турбуючись про вплив цих розлучень на дітей, психологи вирішили ловити у свої наукові сіті подружжя та приводити їх у лабораторії, щоб, спостерігаючи за ними, визначити складові здорових тривалих взаємин.
Чи була кожна нещаслива сім’я нещаслива по-своєму, як стверджував Толстой, чи у всіх нещасних шлюбів є щось спільне, що отруює стосунки?
Психолог Джон Готтман був одним із цих дослідників. За останніх сорок років він вивчив тисячі пар, щоб з’ясувати, що стимулює розвиток взаємин. У мене в Нью-Йорку була можливість взяти інтерв’ю у Готтмана і його дружини Джулі, теж психолога. Разом знамениті експерти у сфері сімейної стабільності відкрили Інститут Готтмана, діяльність якого присвятили тому, щоб допомагати парам будувати і підтримувати здорові стосунки, ґрунтуючись на наукових дослідженнях.
Джон Готтман почав накопичувати свої найбільш важливі висновки з 1986 року, коли зі своїм колегою Робертом Левенсоном у Вашингтонському університеті створив «Лабораторію любові» («The Love Lab»). Готтман і Левенсон приводили у лабораторію молодят і дивилися, як вони взаємодіють одне з одним.
Разом із командою дослідників вони під’єднували подружжя до електродів і просили розповідати про свої стосунки. Наприклад, про те, як вони познайомилися, з яким найбільшим конфліктом вони зіштовхувалися, або про спільні щасливі спогади. Поки вони розповідали, електроди вимірювали кровообіг, серцебиття і потовиділення кожного. Потім пари йшли додому, а дослідники через шість років перевіряли, чи залишилися «піддослідні» разом.
З даних, які вони зібрали, Готтман розділив сімейні пари на дві основні групи: зразкові і нещасливі (автори назвали ці групи masters & disasters). Зразкові після шести років були, як і раніше, разом, і тішилися з того. Нещасливі сімейні пари або розпалися, або були хронічно нещасними у своїх шлюбах.
Коли дослідники проаналізували зібрані дані цих сімейних пар, вони побачили чіткі відмінності між зразковими і нещасливими. Останні виглядали спокійними під час інтерв’ю, але їхня фізіологія, виміряна електродами, розповідала зовсім іншу історію. Їхнє серцебиття було швидким, їхні потові залози були активними, а їхній кровообіг мчав з величезною швидкістю. Відстежуючи тисячі пар впродовж тривалого часу, Готтман виявив, що чим більш фізіологічно активними вони були в лабораторії, тим швидше їхні стосунки погіршувалися з часом.
Але при чому тут ця фізіологія? Проблема була в тому, що нещасливі проявляли всі ознаки збудження – режиму бий-або-втікай (fight-or-flight) – у своїх стосунках. Жінка сиділа поруч із своїм чоловіком, вони розмовляли, але для їхніх тіл це було схоже на боротьбу із шаблезубим тигром.
Навіть коли вони розповідали про приємні або земні аспекти своїх стосунків, вони були готові атакувати і захищатися. Про це свідчило їхнє часте серцебиття, що робило їх більш агресивними одне до одного. Наприклад, коли кожен із подружжя мав розповісти про те, як пройшов його день, надмірно роздратований чоловік міг сказати своїй дружині: «Чому б тобі не почати розповідати про свій день?! Це не забере у тебе багато часу».
У зразкових, навпаки, був низький рівень фізіологічного збудження. Вони почували себе спокійно і коли вони просто сиділи поряд, коли обнімалися і навіть коли вони сварилися. Це не означає, що у зразкових були за замовчуванням фізіологічні дані кращі, ніж у нещасливих; це означає, що зразкові створювали атмосферу довіри й інтимності, яка робила їх обох більш емоційними і завдяки цьому їм було фізично комфортно.
Готтман хотів знати більше про те, як зразкові створюють цю культуру любові й інтимності, і як нещасливі її знищують. У наступному дослідженні у 1990 році він задумав створити лабораторію в студентському містечку Вашингтонського університету, щоб вона була схожа на прекрасне усамітнення в типовому готелі, який пропонує «ночівлю і сніданок».
Він запросив 130 пар молодят, щоб вони провели день в усамітненні, і спостерігав за ними, як вони робили те, що пари, зазвичай, роблять у відпустці: готували, прибирали, слухали музику, їли, спілкувалися і «тусувалися». Готтман зробив найважливіше відкриття в цьому дослідженні: чому деякі стосунки процвітають, а інші в’януть. І це відкриття потрапило «точнісінько в ціль».
Протягом усього дня партнери надсилають одне одному прохання взаємодіяти, які Готтман назвав «запрошенням». Наприклад, скажімо, чоловік – любитель спостерігати за птахами – зауважив щигля, який літає на подвір’ї. Він може сказати своїй дружині: «Поглянь на прекрасне пір’я цього птаха!» Він не просто повідомляє про птаха: він чекає на відповідь дружини – це ознака інтересу або підтримки, сподіваючись, що через цю пташку станеться миттєве встановлення контакту.
У дружини тепер є вибір. Вона може відповісти або «повернувшись до» чоловіка, або «відвертаючись від» нього, як про це каже Готтман. Хоча птах-запрошення може здатися чимось незначним і навіть безглуздим, це дійсно може багато розповісти про здоров’я взаємин. Чоловік подумав, що птах був досить важливим, щоб поговорити про нього, і питання в тому, чи поважає і визнає це його дружина.
Люди, які повернулись до своїх партнерів у дослідженні, залучалися, проявляючи інтерес і підтримку у відповідь на це запрошення. Ті, хто не повернувся до партнера, відвертався, не реагували або реагували мінімально і продовжували робити те, що вони робили, наприклад, дивилися телевізор або читали газету. Іноді вони реагували з явною ворожістю, кажучи щось на кшталт: «Припини відволікати мене, я читаю».
Ці запрошення до взаємодії мають глибокий вплив на сімейне благополуччя. Сімейні пари, які розірвали шлюб протягом наступних шести років, «поверталися до партнера» у відповідь на запрошення 33% усього часу. Тільки три з десяти запрошень до емоційного зв’язку були зустрінуті з душевною близькістю. Партнери, які через шість років ще були разом, «поверталися до» своєї половинки 87% часу. У дев’яти випадках з десяти вони задовольняли емоційні потреби свого партнера.
Спостерігаючи за цими типами взаємодій, Готтман може з імовірністю до 94% передбачити будь-якій парі – звичайній або гей-парі, багатій чи бідній, бездітній чи ні – чи зруйнуються їхні стосунки, чи будуть вони разом, але нещасливі, або разом і щасливі через кілька років. Багато що зводиться до душевності, яку пари несуть у взаємини. Вони проявляють доброту і великодушність чи презирство, критику і неприязнь?
«У зразкових є звичка розуму», – пояснив Готтман в інтерв’ю, – «яка полягає в наступному: вони сканують соціальне середовище в пошуках того, що вони можуть цінувати і за що можуть казати «дякую». Вони будують цю культуру поваги та вдячності дуже цілеспрямовано. Нещасливі ж сканують соціальне середовище у пошуках помилок своїх партнерів».
«Це не просто сканування середовища, – підхопила Джулія Готтман. – Це сканування партнера на те, що він робить правильно або сканування партнера на те, що він робить неправильно, і критика замість того, щоб його поважати і висловлювати вдячність».
Вони виявили, що презирство – це фактор номер один, який розлучає пари. Люди, зосереджені на критиці своїх партнерів, упускають цілих 50 відсотків позитивних речей, які робить їхній партнер, і бачать негатив, коли його немає.
Люди, які прохолодно ставляться до своїх партнерів, навмисно ігноруючи їх або даючи мінімальну відповідь, псують взаємини, оскільки змушують свого партнера відчувати себе нікчемним, незначущим і невидимим, нібито його немає. Люди, які ставляться до своїх партнерів з презирством і критикують їх, не тільки вбивають любов у стосунках, але й вбивають здатність свого партнера боротися з вірусами і раком. Це – провісник кінця взаємин.
З іншого боку, пари зміцнює доброта. Дослідження, незалежні від цих, показали, що доброта (разом з емоційною стабільністю) є найбільш важливим прогностичним фактором задоволеності у шлюбі і його довговічності. Доброта спонукає кожного партнера відчувати турботу, розуміння і визнання – відчувати себе коханими.
«Моя насолода безмежна, як море», – каже шекспірівська Джульєтта. – «Моя любов така глибока; чим більше віддаю тобі, тим більше я маю. І те, й інше нескінченне». Ось як ще працює доброта: є багато доказів, які показують, що чим більше доброти і тепла хтось отримує або є його свідком, тим добрішим стає він сам. І це призводить до висхідної спіралі любові і великодушності у стосунках.
Є два способи думати про доброту. Ви можете думати про це як про фіксовану межу: або вона є, або її нема. Або можна вважати, що доброта – як м’яз. У деяких людей цей м’яз від природи сильніший, ніж у інших, але він може ставати сильнішим у будь-якої людини, якщо його тренувати. Зразкові пари схильні думати про доброту, як про м’язи. Вони знають, що повинні проявляти її, щоб підтримувати форму. Іншими словами, вони знають, що хороші стосунки вимагають постійної старанної роботи.
«Якщо ваш партнер висловлює якусь потребу, – пояснила Джулі Готтман, – а ви втомилися, емоційно переобтяжені або засмучені, тоді приходить на допомогу великодушність. І коли партнер запрошує до взаємодії, ви, як і раніше, повертаєтеся до нього».
У цей момент може бути легше відвернутися від вашого партнера і зосередитися на айпаді, книзі або телевізорі, ніж пробурмотіти «ага» і жити далі, але нехтування маленькими моментами емоційного зв’язку буде повільно псувати ваші стосунки. Нехтування створює між партнерами дистанцію і породжує образу на того, хто ігнорує.
Найважчий час для тренування доброти – це, звичайно, час самого конфлікту. Але це і найважливіший час для прояву доброти. Потакання презирству й агресії, котрі виходять з-під контролю, під час конфлікту може завдати непоправної шкоди стосункам.
«Бути добрим не означає не виражає гнів, – пояснила Джулі Готтман, – але доброта впливає на те, як ми хочемо його висловити. Ви можете накинутися з лайкою на свого партнера. Або ви можете пояснити, що вам боляче, і чому ви гнівайтесь – цей спосіб добріший».
Джон Готтман ретельно вивчав сварки: «Нещасливі казатимуть у конфлікті інакше. Нещасливі скажуть: «Ти спізнився! Та що з тобою?! Ти точнісінько такий, як твоя мама». Зразкові скажуть: «Я почуваю себе кепсько, коли ти запізнюєшся. І я знаю, що це не твоя вина, але мене дійсно дратує, що ти знову запізнився».
Для сотень тисяч пар, які одружуються в червні щороку, і для мільйонів пар, які зараз разом, урок цих досліджень зрозумілий: якщо ви хочете мати стабільні, здорові стосунки, завчасно проявляйте і часто тренуйте м’яз доброти.
Коли люди думають про те, як практикувати доброту, вони часто думають про маленькі акти душевної щедрості, такі, як дарувати одне одному маленькі подарунки або розтирати одне одному спину. У той час, коли ці дії є чудовим прикладом великодушності, доброта може також бути вбудована в основу системи взаємин через спосіб, яким партнери взаємодіють одне з одним щодня. І не важливо, чи масажують вони при цьому спини, дарують шоколад чи ні.
Один із способів тренувати доброту – бути великодушним до намірів вашого партнера. З дослідження Готтмана ми знаємо, що нещасливі бачать негатив у стосунках, навіть коли його там немає. Розгнівана дружина може припустити, наприклад, що коли її чоловік залишив сидіння унітазу піднятим, то він навмисно намагався її зачепити. Але, можливо, він просто через неуважність забув опустити сидіння.
Або, скажімо, дружина спізнюється на вечерю (знову), і чоловік припускає, що вона недостатньо його цінує, не прийшла на їхню зустріч вчасно після того, коли він узяв на себе обов’язок замовити столик і піти з роботи раніше, щоб вони могли провести романтичний вечір удвох. Але виявляється, дружина запізнилася, бо зупинилася біля магазину, щоб у цей особливий для них вечір привезти йому подарунок.
Уявіть, як вона поспішає до нього, тішиться тим, що привезла чоловікові подарунок, тільки щоб зрозуміти, що він у страшенно кислому настрої, тому що неправильно витлумачив те, що було мотивацією її поведінки. Здатність інтерпретувати дії і наміри свого партнера милосердно може пом’якшити гостроту конфлікту.
«Навіть у стосунках, де люди незадоволені, майже завжди є щось хороше, і люди намагаються зробити щось правильно, – каже психолог Tай Таширо, – здебільшого, партнер намагається робити правильні речі, навіть якщо робить це погано. Тому цінуйте наміри».
Ще одна потужна стратегія доброти пов’язана із спільною радістю. Одна з явних ознак нещасливих пар, які вивчав Готтман, – їхня нездатність приєднуватися до гарних новин іншого. Коли одна людина з пари з приємним хвилюванням поділилася гарною новиною, наприклад, у неї підвищення на роботі, інший відреагує черствою незацікавленістю, дивлячись на годинник або завершуючи розмову коментарем: «Ну, добре».
Всі ми чули, що партнери повинні підтримувати одне одного у важкий період життя. Але дослідження показують, що підтримувати одне одного, коли справи йдуть добре, – це насправді більш важливо для якості стосунків. Так, кепський спосіб реагування на хороші новини партнера може мати драматичні наслідки для взаємин.
В одному дослідженні 2006 року психолог-дослідник Шеллі Гейбл і її колеги привозили молоді пари у лабораторію, щоб обговорити недавні позитивні події їхнього життя. Психологи хотіли дізнатись, як партнери реагуватимуть на хороші новини одне одного. Вони виявили, що, загалом, пари відповідали одне одному на хороші новини чотирма різними способами, які вони назвали пасивно-деструктивним, активно-деструктивним, пасивно-конструктивним і активно-конструктивним.
Припустімо, дружина нещодавно отримала чудові новини про те, що її взяли в медичний інститут. Вона скаже щось на зразок: «Мене взяли! Це найкраще, що я могла вибрати, медінститут!»
Якщо її партнер відповість пасивно-руйнівним чином, він буде ігнорувати її слова. Наприклад, він може сказати щось на кшталт: «Ви не повірите, я вчора дізнався чудову новину, я виграв безкоштовну футболку!»
Якщо її партнер відповість в пасивно-конструктивному руслі, він визнає, що це хороша новина, але без інтересу, стримано. Типова пасивно-конструктивна відповідь: «Чудово, крихітко».
У третьому виді реакції, активно-деструктивному, партнер міг би так «опустити» цінність щойно отриманих хороших новин від своєї дружини: «Ти впевнена, що зможеш впоратися з навчанням? І яка приблизно вартість? Медінститут – це так дорого!»
І нарешті, активно-конструктивна відповідь. Якщо її партнер відповість так, він перерве те, що він робив, і всім серцем звернеться до неї: «Як чудово! Вітаю! Коли ти дізналася? Вони тобі зателефонували? Які предмети будеш вчити в першому семестрі?»
Серед чотирьох стилів відповідей активно-конструктивна відповідь – найдобріша. Тоді, коли інші стилі відповідей вбивають радість, активно-конструктивне реагування дозволяє партнеру насолодитися своєю радістю і дає парі можливість посилити хороші новини. Мовою Готтмана, активно-конструктивна відповідь – це спосіб «повернутися до» партнера на його запрошення (коли він поділився гарною новиною), а не «відвернутися від» нього.
Активно-конструктивне реагування вкрай важливе для здорових взаємин. У дослідженні 2006 року Гейбл і її колеги продовжили досліджувати ці пари через два місяці, щоб побачити, чи були вони ще разом. Психологи виявили, що єдина різниця між парами, які залишилися разом, і тими, які розпалися, полягала в активно-конструктивних відповідях. Ті, хто виявив неабиякий інтерес до радості партнера, мали більше шансів залишитися разом. У більш ранньому дослідженні Гейбл виявила, що активно-конструктивна відповідь була також пов’язана з більш високою якістю взаємин і більшою інтимністю між партнерами.
Існує безліч причин, через які руйнуються стосунки, але якщо ви подивитеся на те, що призводить до погіршення багатьох взаємин, то найчастіше це пошкодження м’яза доброти. У якості нормального життєвого напруження все разом – діти, кар’єра, друзі, родичі та інші відволікаючі фактори – витісняють час для романтики й інтимності. Через це пари можуть вкладати менше зусиль у свої взаємини, дозволяючи розривати їх на частини через дрібні образи одне на одного, які вони затаїли в душі.
У більшості шлюбів рівень задоволеності різко падає протягом перших кількох років спільного життя. Однак пари, які не тільки терплять одне одного, але й живуть щасливо разом довгі роки, керуються добротою і великодушністю.