Від редакції:
Цього року всі мистецькі акції проходять під знаком війни. Однак нема лиха без добра – на таких помилках є чому навчитися…
«ментальніВійни» –  такою була тема цьогорічного Тижня актуального мистецтва, впродовж якого багато... говорили. На відміну від попередніх років арт-фестивалю, де здебільшого переважали візуальні проекти, основною частиною цьогорічної програми стала інтелектуально-теоретична платформа. Втім, попри зосередженість на обговореннях війни Дійсного та Ментального, на фестивалі не забракло місця і для традиційних Днів перфомансу, інсталяцій і кураторських об’єктів. Одне слово, інтелектуального «хліба» та вражаючих видовищ вистачило на всіх.
Єдина в Україні «Школа перфомансу» збирала своїх «школярів» на науку у дуже стислі терміни – за кілька днів до початку «ТАМ». Тим не менше, організатори були приємно вражені кількістю охочих навчатись. Ще приємнішою була географія учасників – понад три десятки учнів від Ужгорода до Одеси. За словами куратора ВлодКауфмана, останні два роки учнів поділяли на дві групи: першачків і досвідчених, та цього року, на диво з’ясувалося, що майже усі учні – новачки. А відтак і підсумкові роботи дебютантів дивитися було ще цікавіше. Незмінними кураторами школи вже кілька років є відомі польські перформери Януш Балдиґа та Вальдемар Татарчук, а спеціально запрошеним гостем цьогоріч став Пшемислав Квєк.
– Ми запросили Пшемислава Квєка не тому, що це практик освіти, а тому, що це знатна постать в польському мистецтві, – пояснив Януш Балдига. – У нього є досвід, до якого я маю дещо інакше ставлення. Маю на увазі групові презентації, про які торік учням розповідав також Роді Хантер. Багато викладачів перфомансу використовують ідею з колективними показами, де для усіх учасників спільний простір, спільний час дії. Натомість я опираюсь на індивідуальний рух. Відтак ми доповнюємо виклади один одного.
Йдеться про те, що одним із практичних завдань, яке у навчальному процесі перформерів запропонував Пшемислав Квєк, було створення так званого «рою», коли усі учасники діють незалежно, але водночас розділяючи спільно час, простір... В основу такої практики лягає досвід групи світового рівня перформерів «Black market», які зазвичай працюють поокремо і незалежно, але раз до року зустрічаються і влаштовують покази, спільними для яких є хіба локація.
– Спостерігаючи за цим спільним для усіх перфомансом, мені бракувало прогресу, – продовжує Януш Балдига. – Я б не зупинявся на імпровізації, у таких роботах варто пробувати шукати структуру і посил групи в дії перфомансу. Можливо, це вимагає більше часу, але точно вимагає більше відповідальності. Наприклад, якщо б діяти в громадському просторі. Але таку можливість я залишаю для роздумів учням, адже тоді постає питання відповідальності чи свідомості дії, які можуть загубитись. Інакше кажучи, тут можна за кимось сховатись. Насправді ж за все треба брати відповідальність.
– Перфоманс – це дисципліна мистецтва, де процеси є відкритими, явними; отже, на кожному рівні ми спостерігаємо розвиток, – пояснює Януш Балдига. – Тому перфоманс має потужний зв’язок з освітнім процесом, а для мене ця дисципліна має велетенський освітній потенціал. У Польщі і Західній Європі майстерні перфомансу з’являються дуже часто в контексті інших дисциплін. Майстерня, у якій викладаю я, належить до кафедри скульптури, але часто такі майстерні працюють при факультеті медіа чи графіки... З учнями ми працювали над темами кордону, конфронтації, конфлікту. І я дуже радію, що не було робіт, які б говорили про це дослівно. Усі вони мали план, що був скерований також на універсум. У цих працях можна було простежити процес і прийняття рішення. Я не хочу нікого виокремлювати, але аби пояснити, що маю на увазі, пригадаю роботу Данила Ковача, який на занятті поєднав чорною стрічкою клямки дверей, розділяючи кімнату своєрідним кордоном. Я думав на фінальному показі він це повторить. Натомість Данило зробив велетенський крок вперед. Структура залишилась, але замість стрічки він використав мотузку, яку створив з одягу, який своєю чергою отримав від глядачів. І якщо говорити про громадський чи політичний контекст цього жесту, то тут відкривається ціле поле асоціацій, які стосуються спільноти, мобілізації, спільної мети... Зрештою, такі зміни відбулись майже у всіх роботах учнів. Отже, маємо справу з процесом. Також мені подобалось, що учні знаходили рішення як показати тему кордону, конфлікту чи конфронтації єдиним, але дуже сильним жестом. А найцікавіше, що майже у всіх роботах не дослівно, але проявлялась тема подій на сході України...
Зрештою, ця тема була присутня мабуть чи не у всіх перфомансах. І, як зауважив ВлодКауфман, чи не усі покази відбувались з певною напругою, яка ланцюгово передавалась і на перформерів, і на учнів, і на глядачів. Тема війни прослизала у всіх: у когось дуже відверто, у когось на рівні підсвідомості.
Польська перформерка Ольга Дзюбак напередодні дійства відвідала вернісаж. Згодом у її перфомансі виник текст: «Українські матері навчили мене вишивати, вчора одна з них поховала солдата». З її слів, червоні хрестики, що почали лягати на полотно під час перфомансу, не матимуть кінця, доки триватиме ця війна...
Молода львівська перформерка Ярина Шумська по-своєму переживає ситуацію: штовхаючи поперед себе велетенський камінь, вона боролась із власним тягарем:
– У ситуації, котра зараз у кожного з нас в душі, неможливо бути байдужим. Моєю локацією для презентації на «Тижні» була вулиця Лесі Українки, – от і знову вчиталася в її вірші... Її завжди змальовують «єдиним чоловіком української літератури», а мені вона постійно є такою ніжною і зворушливою. Я використала цитати з її віршів різних років, різної тематики і жанрів, і утворився мій текст: я просто вголос сказала те, що переживаю, що зараз на серці, опираючись тому тягареві.
Трохи «лайтовішим» за характером видався перфоманс Володимира Топія «Дім». Фрагмент з «Жертвопринесення» Тарковського, кілька бутлів домашньої консервації, і багато душі… Як відзначив Костя Смолянінов, зазвичай перфоманси Володимира тримали в напрузі; спостерігати за ним було наче дивитись триллер. Цього ж разу це було щось зовсім інше.
– Я зрозумів, що роблю щось інше, бо на мене впливають мої друзі, – каже Володимир Топій. – Я можу назвати, хто мав на мене вплив в конкретному часі, бо ми ж усі впливаєм один на одного і це трансформує мислення. Цього разу я не хотів саспенсу, побоявся робити щось жостке. Побачив фото хлопців в окопах, і подумав, що не варто взагалі нічого робити. Але з іншого боку, хотілось зробити щось легке. Взагалі уже хочеться спокою насправді…
Десять тумб – а водночас десять пустих білих рамок – і по стосу паперів на кожній: роздруковані фб-життєписи десяти відомих українських публічних інтелектуалів та opinion-maker’ів. Вони протягом останніх місяців стали вагомими голосами українського фейсбуку, який водночас набув статусу повноцінного медіа та громадського простору. Нечитабельні та нелогічні у папері, ці об’єкти апелюють у першу чергу до тих, хто був у фб-середовищі останні 10 місяців, і напевне будуть мало зрозумілими для людей з іншим медіа-бекграундом.
З-поміж десяти персон – тільки одна жінка – журналістка Анастасія Береза. Інші – художники, журналісти, арт-критики. За таким відбором таки вгадується френд-стрічка митця. І це ще раз нагадує нам, наскільки замкненим і обмеженим є наш на позір відкритий та насичений інформаційний потік у соціальних мережах. Ти читаєш тих, хто суголосний з тобою – а отже, не даєш собі шансів пізнати протилежну думку.
Формально інсталяція +-<>Facebook дуже мінімалістична – і водночас змістовно перенасичена: ніхто не перечитає усіх тих паперів, а хто спробує – знудиться дуже швидко. Бо з оболонки фейсбуку усунено основний її елемент – інтерактивність. Ми вже не можемо ані лайкнути, ані відповісти, ані забрати собі у стрічку нічого з цих друкованих листів. А отже, ми знову – просто читачі, чия думка не має права голосу. Хоча чи не були такими ж читачами ще до Майдану ці десять осіб?
Цього року ТАМ проходить під гаслом «ментальніВійни»: себто, окрім загальнодержавного контексту, маємо контекст особистої інтимної боротьби з самим собою. Війна – поняття багатогранне, але у всіх випадках війна передбачає протиставлення і конфлікт, ворога і прагнення перемоги.
Чи можна перемогти себе, чи взагалі можливо виграти війну з собою – питання риторичне. Однак момент оголошення війни самому собі людина завжди відчуває чітко. Християнський дискурс вже понад два тисячоліття радить нам прощати ворогу, яким би він не був, і найперше – коли він у нас всередині. Інсталяція Влодка Кауфмана та Андрія Лініка «Каїн» є грандіозним питанням, викликом і лозунгом. Питанням до Бога, до біблійного тексту, і найперше до себе: бо Каїн – це кожен з нас.
 «Каїн» Влодка Кауфмана та Андрія Лініка – це метод чесної гри з собою, що водночас є інтелектуальною вправою. Це ще раз показує, як сьогодні мистецтво може допомогти нам стати більш справжніми та ментально упокореними.