До нас в редакцію нещодавно завітала тендітна білява дівчина з шоломом в руках. Та не зовсім звичайна, бо не кожна дівчина відважиться втілити свою дитячу мрію в життя, тим більше коли ця мрія – об’їхати цілий світ! У нас в гостях Анна Гречишкіна – киянка, яка відважилась одна на кругосвітню подорож на мотоциклі. Перша українка та перша жінка на пострадянському просторі, яка вирішила перетнути усю земну кулю на мотоциклі. Про перипетії її незвичайного задуму – розмова з Анею.

• Доброго дня, Аню! Раді вітати тебе в редакції газети «Час і Події». Останнім часом у нас гостювало багато українських артистів. Але твій випадок для нас є трішки унікальним. Розкажи, будь ласка, про себе і про те, чому у тебе виник такий задум – здійснити навколосвітню подорож на мотоциклі.

Перш за все дякую, що запросили. Дуже приємно зустрітися з українцями далеко від дому. Я – родом із Києва. Народилася там і виросла. Закінчила Київський національний лінгвістичний університет за спеціальністю «англійська мова», «українська мова та література», а також – Міжнародний інститут бізнесу за спеціальністю «управління людськими ресурсами». Деякий час працювала за цими спеціальностями. Дев’ять років тому почала їздити на мотоциклі. Було таке у мене хобі. Так я зрозуміла, що мені подобається подорожувати. Не просто містом чи країною, а зустрічатися з різними людьми. Так виникла ідея про навколосвітню подорож. До того часу я побувала в країнах Європи, Азії, Індії, Близького Сходу, ще до того часу, коли там почалися такі великі проблеми. Я дійсно почала відчувати смак до далеких подорожей. І одного разу виникла ідея – а чому б не побачити цілий світ. Спочатку ця ідея мене дуже налякала, і я намагалася якось її позбутися (сміється – ред.), але вона знову і знову приходила до мене. Я подумала, що це, мабуть, якийсь знак, і з цим треба щось робити. Так почалася підготовка до подорожі, яка тривала понад рік. А 27 липня 2013 року я розпочала свою подорож.

• Захоплення мотоциклами вважається, м’яко кажучи, не жіночою справою. Чому саме мотоцикл?

Мені самій це важко пояснити. Як взагалі виникає захоплення мотоциклом? Або у тебе є друзі, або бойфренд, або чоловік… У мене нічого такого не було. Просто одного разу виникла така ідея. Можливо, якийсь вплив був чи з фільмів, чи з музики. Але я не пам’ятаю цього. Вже потім з’явилися знайомства, почала ходити у мотоциклетну школу. Так усе й почалося – спочатку з України, а потім далі й далі…

• Ти понад рік – у дорозі. Які країни тобі вже довелося відвідати?

Білорусію, Росію, Таїланд, Малайзію, Сінгапур, Австралію, зараз – США. Потім буде Мексика, вся Центральна Америка – Гондурас, Гватемала, Коста-Ріка, Панама. Далі – Південна Америка – Колумбія, Перу, Чилі, Бразилія. Опісля помандрую східним узбережжям з Південної Африки до Єгипту. І насамкінець – Європа. І – додому. Десь ще один рік планую провести в дорозі.

• Ти маєш відкоригований маршрут чи твоя подорож має хаотичний характер?

Основний маршрут спланований завчасно. Але він досить гнучкий, і я можу робити якісь зміни. Але, звичайно, не дуже радикальні. Можу, до прикладу, додати до маршруту якесь місто, якщо там передбачається цікава зустріч або є цікаві люди. Можу в якомусь місті затриматися на довше. Якщо, наприклад, тут відбувається український фестиваль. Про який, до речі, я не знала. Але так співпало, тому в Чикаго я затримаюсь ще на кілька днів.

• У тебе є група, яка моніторить твій маршрут?

Не можна сказати, що це група. Це дуже гучно сказано. Є деякі друзі, які можуть допомогти мені, якщо я їх попрошу. Здебільшого, все це я роблю сама, іноді звертаюся за допомогою до друзів в Україні або до друзів, з якими я знайомлюся у процесі подорожі.

• На таку подорож, звісно, потрібні фінанси. Хто фінансує твої подорожі, якщо це не таємниця?

Це – важке запитання. Було дуже непросто навіть під час підготовчого етапу, тому що я розуміла, що ця подорож – досить дорога. Звичайно, я шукала спонсорів, партнерів, які б допомогли з фінансуванням. Деякі спонсори і партнери були на час початку подорожі, але частково у зв’язку із ситуацією в Україні, звичайно, виникли фінансові проблеми і в мене, і в моїх партнерів. Тому далі я просуваюся просто завдяки якомусь диву. Іноді допомагають друзі. Іноді – родина. Також у мене є Інтернет-сторінка, де люди можуть жертвувати певні кошти. І, звичайно, я намагаюся дуже заощаджувати. У кожній країні, у кожному місті намагаюся зупинятися у місцевих людей. Так економлю, принаймні, на житлі. Щодня у мене невизначена ситуація. Я навіть не знаю, як довго зможу бути в дорозі саме через фінансові труднощі. Але, незважаючи на це, я навчилася довіряти Всесвіту, якщо можна так сказати. Зрозуміла для себе, що немає проблем, які не можна вирішити. Звичайно, під час подорожі, впродовж усього минулого року виникало дуже багато різних ситуацій, які, здавалося, неможливо вирішити. Незрозуміло було, як їхати далі, але через деякий час або знайомилася з людиною, яка допоможе, або просто виникала думка, як цю проблему вирішити.
Я дійсно вражена допомогою зустрічних людей. Причому, в кожній країні я зустрічаю тільки найкращих людей, які мені допомагають. Саме завдяки цьому я ще й досі в дорозі.

• Ти зараз – у вишиванці. Чи під час подорожі зустрічаєшся у різних країнах з українцями, які там проживають?

Так, це одна з основних моїх цілей. Взагалі, я помітила, ще до того, коли почала свою навколосвітню подорож, коли подорожувала іншими країнами, що дуже мало людей знають про таку країну, як Україна.
Мене запитували: «Звідки ти?» Я відповідала: «З України». У більшості людей виникає такий подив в очах, і одразу ж запитують, де ця країна розташована. Мені, звичайно, хотілося розповідати, що я родом з України, і де конкретно вона розташована. Розповідати, що це, взагалі-то, найбільша країна Європи. І вона дійсно чудова. Звичайно, через Майдан і теперішні події набагато більше людей знають про Україну. Але тепер є інша місія – розповісти, що дійсно відбувається в Україні.
З українською діаспорою намагаюся зустрічатися, де це тільки можливо. Мене вражає, що наша діаспора є настільки активною зараз. Для українців в Україні це дійсно велика підтримка. Я їм розповідаю, що люди справді і кошти збирають, і проводять якісь демонстрації. Тому обов’язково продовжуйте це робити.

• Чи, крім фінансових, ти зіштовхувалася з іншими проблемами під час подорожі?

Так, були проблеми з документами. До того часу, коли я поїхала в Австралію, у мене не було одного, дуже важливого документу – такого собі паспорта на мотоцикл. У деякі країни світу ти не можеш привести свою техніку, якщо у тебе немає цього документа. В Україні його поки що зробити неможливо – немає таких інституцій. Його можна зробити через Європу, але він дуже дорого коштує. Я виїжджала з України без цього документа і сподівалася, що якось вирішу цю проблему. І таки я її вирішила, але для цього мені потрібно було декілька місяців. Я тоді увесь час була в Азії, спілкувалася з різними людьми і навіть не сподівалася, що потраплю в Австралію. Була саме в Сінгапурі, і мої друзі казали: «Якщо не поїдеш в Австралію, одразу поїдеш у Сполучені Штати. Нічого страшного. Усі люди зрозуміють». Але це ж навколосвітня подорож, треба перетнути всі континенти! Адже Австралія – це не просто країна. Це – континент. Я боролася до останнього. І, врешті-решт, отримала цей документ через автомобільну асоціацію Малайзії, причому, він обійшовся мені дуже-дуже дешево. І таких ситуацій, які можна було назвати чудом, було дуже багато.

• Чи хотілося тобі все кинути і повернутися додому, до своїх рідних, друзів?

Я дуже скучаю за домом, за друзями, за країною. Інколи хоч на кілька днів хотілося туди потрапити. Але я мала дуже велике бажання повернутися тільки єдиний раз – коли почався Майдан. Коли почала слідкувати за подіями, спілкувалася з друзями. У мене було відчуття, що маю бути поруч з ними, підтримати їх. Мені якось було соромно, що я перебуваю у Сінгапурі, у безпечній країні, в той час, коли мої друзі стоять і мерзнуть на Майдані.
Ми спілкувалися на цю тему з ними, і вони сказали, що, якщо я повернуся, нічого кардинально не зможу змінити у цій ситуації. Але якщо я продовжу свою подорож, зможу бути вісником своєї країни, спілкуватися з іншими людьми, розповідати їм, що тут відбувається. І це буде корисніше для України. Тому я вирішила продовжити подорож. І доведу її до логічного кінця.
Але я ніколи не думала повертатися через проблеми, які виникають у подорожі, адже зараз за мною слідкує дуже багато людей з багатьох країн світу. І багато з них надсилають мені повідомлення про те, що моя подорож є ніби прикладом для них. Відчуваю якусь відповідальність не те, щоб за себе, а за цих людей. Оскільки, якщо я повернуся, це буде означати поразку. І ці люди також будуть розчаровані. Мені хочеться довести їм своєю подорожжю, що мрії можна здійснити. Навіть якщо вони якісь шалені, навіть якщо немає ресурсів або зв’язків, або ще чогось.
Я – звичайна людина. У мене нема багатих батьків. Я просто захотіла і поїхала. Це було дуже важко, але я розуміла, що це – моя мрія. Я хочу побачити світ і хочу побачити саме на мотоциклі. І це здійснюється. Це приклад того, що будь-яка мрія може здійснитися. Якщо будь-яка думка потрапила тобі в мозок, це означає, що цю ідею можна реалізувати. Усе залежить лише від тебе. Саме тому я ніколи всерйоз не думала, щоб все покинути і повернутися.

• Яким чином тебе змінила ця подорож?

У мене таке відчуття, що за минулий рік у мене все життя пройшло. Я дійсно змінилася. Стала більш мудрою (усміхається – ред.). І навчилася більше довіряти людям. Всесвіту. І взагалі, покладатися на позитивне мислення. Тому що, незважаючи на те, що відбувається зараз зі мною, іноді є багато проблем, але їх тим чи іншим чином можна вирішити. Також зрозуміла: все, що зі мною відбувається, має якусь мету. Навіть якщо зараз є якісь проблеми, вони тебе зміцнюють, роблять мудрішою, сильнішою людиною. І це ти робиш для того, щоб допомагати іншим людям. Для себе зрозуміла – моя подорож не тільки для мене. Це не просто моя мрія. Я хочу допомагати іншим людям.
Назва моєї подорожі «I have a dream». Багато людей запитують: «А що ж у тебе за мрія?» Можна сказати, що є мрія у більш вузькому сенсі – побачити світ на мотоциклі, написати про це книжку… Але є й інша мрія у більш широкому сенсі, мрія, яка буде супроводжувати мене все життя – змінити світ на краще. У тому розумінні, якщо ти викликав посмішку на обличчі іншої людини, якщо ти змінив її життя, спрямував на якусь думку, на якусь мрію – це вже зміна світу на краще. І чим більше ми будемо це робити, тим кращим ставатиме світ. Це така місія мого життя, моєї подорожі. Розумію, що із закінченням «навколосвітки» ця мрія не закінчиться. І вона, сподіваюся, супроводжуватиме усе моє життя.

• Окрім промоції України та доказати собі і людям, що мрії здійснюються, маєш ще якусь мету? Можливо, боротьба з якоюсь хворобою або щось інше?

Звісно, окрім самої подорожі я намагаюся проводити зустрічі у сиротинцях, у госпіталях, школах. Зустрічаюся з дітьми, з жінками – це мої основні цільові групи. Намагаюся проводити мотиваційні розмови, розповідати про себе, про свою країну, свій досвід, про свою мрію і надихати їх на те, що вони також мають щось зробити зі своїм життям. Якщо вони мають мрію, то мусять докладати зусиль і досягати її. Ми ж звикли, що мрія – то щось гіпотетичне, недосяжне, що здійсниться у майбутньому житті. Ми ж маємо лише одне життя, і мусимо його наповнити змістом. Ось така моя місія.

• Як до тебе ставились у різних країнах? Адже ментальність різних національностей дуже відрізняється.

Під час подорожі я дізналася, що різні люди у різних країнах насправді одинакові. В тому сенсі, що всі люди в світі хочуть мати здорову сім’ю, здорових дітей, усі хочуть жити у мирі, хочуть добробуту для своєї країни. Більшість людей у світі дуже приязні, доброзичливі і дуже гарні. Тому я сама себе запитую: «Якщо більшість людей у світі дуже добрі, то чому відбуваються війни?»
Я була просто вражена тим, що у різних країнах світу настільки приємні люди, і вони настільки позитивно на мене реагують. Кожен хоче якось допомогти, бо я – на мотоциклі та ще й жінка. Всі, звичайно, думають, що це дуже небезпечно. Ну так, це небезпечно. Іноді я не прошу про допомогу, але люди самі її пропонують. Або житло, або гроші, або просто показати місто. Як сказав мій товариш, у мене зміцнюється віра у людей. Незважаючи на те, що зараз відбувається у багатьох країнах. Дійсно є люди, які можуть зробити цей світ кращим.

• Твої думки і мене налаштовують на позитив. Але, все-таки, скажи, а який він, світ?

Для мене він стає дедалі меншим і меншим. Я вже перетнула половину світу. І в усіх країнах, де я побувала, у мене залишилися дуже добрі друзі. Причому, не просто друзі, а люди, до яких я можу повернутися і жити місяцями і навіть роками. Виникли навіть такі дуже міцні сімейні зв’язки – це друзі, які мене завжди чекають. Тому світ для мене стає не великою планетою у Всесвіті. Світ для мене стає моїм домом. Я навіть не можу сказати, що моя країна – одна. Я стаю таким собі космополітом, бо в кожній країні, в якій я побувала, почуваю себе, як вдома. Я сумую і за Австралією, і за Малайзією, і за Сінгапуром.
Звичайно, світ дуже гарний, і його можна досліджувати і досліджувати… Хоч проїхала я багато, розумію, що залишилося ще більше того, що я не бачила. Звичайно, після подорожі я хочу повернутися до цих країн, досліджувати їхню культуру, спілкуватися з людьми. Впевнена, що найкращий спосіб отримання інформації – це навіть не читання книжок. Це – подорож. Якщо ви дійсно хочете знати, що відбувається, ви просто поїдьте в країну, подивіться, як живуть люди, поспілкуйтеся з ними. І живіть не просто в готелях чи наметах. Живіть у сім’ї, спостерігайте, як вони живуть.
Думаю, навколосвітня подорож – це найкраще моє рішення за все моє життя, в якому я ніколи не розчаруюсь.

• На твою думку, в чому причина тієї ситуації, до котрої прикута увага всього світу – амбіції однієї людини чи відсутність доброти, про яку ти казала?

Це дуже важке запитання, і я його сама собі ставлю. Для мене це якась дилема. Якщо більшість людей у світі, а я впевнена в цьому, гарні, чуйні, доброзичливі, то чому стільки лиха у світі? Поки що я не можу відповісти собі на це запитання. Але причина точно не в одній людині. Я проїхала Росію, була там три місяці, звичайно, познайомилася з великою кількістю людей, які теж були дуже добрі до мене. Це – освічені люди, з вищою освітою, дуже розумні, з якими ми знайшли спільну мову. І деякі з них теж стали моїми братами. Але зараз ми не спілкуємося, бо їм важко пояснити, що відбувається, і чому їхній президент – неправий. Вони підтримують його всією душею. І вони дійсно впевнені, що роблять правильно. Це мене засмучує. Те, що одна людина лиха – це її проблеми. Але те, що більшість людей підтримує її – це найгірше.
Думаю, що «корінь» проблеми «сидить» набагато глибше, тому що сусідня держава, так звані брати, завжди претендувала на те, що вона – старший брат, а ми – десь там собі… І нема у нас самостійної ні культури, ні мови, ні нічого іншого. Вони завжди хотіли нас повернути до себе назад. І це вилилося у такий спосіб, дуже важкий і дуже трагічний. Тому, коли я повернусь до України, почну дуже глибоко вивчати історію України, Росії, всього цього простору, щоб пояснити людям, які хочуть розуміти, що ж відбувається і чому це відбувається. І що насправді Україна – це окрема держава. Вона завжди такою була. Це не якийсь там відросток Росії. Ми – вільна країна, і ми маємо бути вільними.

• Який проект в Анни Гречишкіної з’явиться після повернення додому?

Зараз важко сказати, бо багато змінюється, але, звичайно, я маю намір написати книжку про свою подорож і перекласти її англійською мовою. Адже багато людей, які слідкують за мною – з англомовних країн. А потім, можливо, я поїду в наступну подорож. Можливо, вже з книжкою. Можливо, з іншими ініціативами. Але, думаю, що вже не можу зупинитися. Коли ти спробував цей смак подорожі, ти вже не можеш осісти надовго. Я ще пам’ятаю з моїх попередніх подорожей, які були набагато коротшими, як тільки ти повертаєшся додому, вже через кілька тижнів тягне в мандри. Тут буде так само.

• Ти мрієш про створення сім’ї?

Думаю, так. Напевно, моя сім’я також буде нестандартною, тому що я не зможу сидіти на одному місці і варити борщі. Хоч нічого поганого в цьому нема. Це дуже добре, і я так би також хотіла. Але я, мабуть, вже не зможу. Тому мені потрібна людина, яка хоча б буде розуміти цей мій, трохи безглуздий, потяг.

• У своїй подорожі ти організовуєш телемости і конференції.

Коли це можливо, організовую. Останній такий радіоміст у нас був в Австралії – між австралійським та українським радіо. Українське радіо – один із моїх інформаційних партнерів. Ми також підтримуємо зв’язок, вони анонсують мої подорожі.

• Чи можемо ми дати нашим читачам твій маршрут, аби вони також могли якось допомогти тобі?

Так, звичайно. У мене є веб-сайт www.ihaveadreamrtw.com, а також особиста сторінка Анни Гречишкіної у «Фейсбук», або Female World Trip on Motorcycle (http://www.gofundme.com/3hj56g). Більшість апдейтів – у мене на «Фейсбуці», тому що нема можливості писати великі блоги на сайт. Але цей сайт – ніби моя візитка. Там є основна інформація про мене, мій маршрут. Якщо люди хочуть слідкувати майже щодня, що зі мною відбувається, з ким я зустрічаюся, що я бачу – то це «Фейсбук».

• Як тобі атмосфера Чикаго?

О, мені дуже подобається Чикаго. Вчора мене повезли на водному мотоциклі річкою Чикаго. Я була просто вражена. В цьому місті є якась душа. І мені подобається, що тут дуже багато коричневого кольору. Це – один із моїх улюблених кольорів. Помітила, що тут дуже багато будинків – коричневі. Такі пастельні тони мені дуже-дуже подобаються.

• Твої побажання нашим читачам.

Усе, що відбувається в житті, має якийсь сенс. Навіть якщо є якесь розчарування, якась депресія, бо я через усе це теж пройшла, це має якусь ціль. Можливо, зробити тебе сильнішим. Можливо, дати тобі якийсь урок. Це все треба просто прожити. Дочекатися, коли наступить день. Ці важкі періоди не будуть тривати вічно. Тому в жодному випадку не потрібно робити якісь дурниці, після яких вже нічого більше не буде. Вірте у свою мрію і докладайте зусиль, щоб цю мрію зробити реальністю. Все можливо! Якщо у вас є гарна благородна ідея, і ви не боїтеся перешкод, це все можливо. Навіть якщо ви не знаєте зараз, які кроки зробити, просто почекайте. Просто продовжуйте вірити в це. Одного разу ви побачите, в якому напрямку треба рухатися. І через якийсь час ви прийдете до того, до чого хочете прийти.

Василь Третяк, Чикаго.
Спеціально
для «Молодіжного перехрестя»