Від редакції:
«Стій там, іди сюди», – подібні команди частенько можна почути і від батьків, і від коханих, і від начальства. Однак навіть у випадку з начальством рано чи пізно доведеться розбиратися, котра з команд є пріоритетною:). Про те, звідки береться звичка видавати подібні інструкції, розповідає Михайло Патрушев.

Буває так, що близька людина поводиться суперечливо і непередбачувано. У дитинстві цією єдиною близькою людиною є матір. І так трапляється, що дитина росте серед парадоксів на кшталт: «Наказую тобі не виконувати мої накази» або «Не дозволяю тобі виконувати мої накази». Тобто, дитині посилають дві нездійсненні вимоги – одну на вербальному рівні, а інша виражається не вербально. Вимогу, зазвичай, посилають у дуже емоційній формі або в абсолютно неемоційній (холодній), але вона містить у собі потужний емоційний заряд.
Кажу одне, роблю або показую жестом, тоном, позою інше. Бажаю одне, а роблю інакше. У результаті: хочеться як краще, виходить як завжди. Але це – в легкій формі.
Суперечливі послання можуть бути такими, наприклад: на словах я тебе люблю, а невербально – я тебе ненавиджу. На словах: ти – вільний і роби, що хочеш; невербально або непрямими діями: ти – паскуда і будеш робити те, що я скажу.
Американський вчений Грегорі Бейтсон у 60-х роках так і назвав концепцію суперечливих вимог: подвійне послання або double bind. Він описав ситуацію, в якій суб’єкт отримує одночасно вказівки, які суперечать одна одній. Ці вказівки належать до різних рівнів комунікації – на словах, тобто, свідомо, одне, а емоційно, жестами, тоном, тобто, несвідомо – інше.
Дитині пропонують розмовляти вільно, але критикують і змушують замовкнути щоразу, коли вона це робить. Наприклад, змушують замовкнути батьківським гнівом.
Дитині кажуть, що її люблять, але всією поведінкою й емоціями показують, що вона не потрібна, або їй заздрять, або її ненавидять.
На дитину можуть раптово агресивно напасти (наприклад, кричать і сварять її у відповідь: ніколи не кричи на мене, скотино!), Можуть дуже карати за брехню, у той час, коли самі постійно брешуть їй, надсилаючи подвійні послання. Або «бажати кращого», а робити найгірше (забороняти підліткові романи, позбавляти підліткового спонтанного життя, змушуючи різними способами рано дорослішати, вимагати досягнень і так далі).
Суть у тому, що дитина тут – жертва, і вона не може захищатися і звинувачувати матір у тому, що вона спілкується з нею за допомогою подвійних послань. У неї немає можливості зрозуміти це інтелектуально, оскільки подвійні послання надсилають тоді, коли ще й добре говорити дитина не вміє. До того ж, мати – це занадто близька для неї людина, у спілкуванні з якою є дуже багато почуттів, емоцій і залежності, тому навіть коли дитина подорослішала, не втягуватися у подвійні послання складно. Розрив зв’язку – це пряма конфронтація з тією єдиною людиною, яка на цьому білому світі забезпечує життя дитини.
Тобто, м’яка конфронтація неможлива, адже є сильна залежність і сильні емоції та почуття. Розрив стосунків теж неможливий, оскільки дитина занадто мала. Отже, змінити ситуацію нема можливості. Більш вербальні і складні прояви подвійних послань, коли дитина вже підліток – це завжди наслідок простих і сильніших за своїм травмуючим ефектом суперечливих послань у дитинстві (люблю – ненавиджу, люблю – заздрю, чекала дитину – бажала позбутися її і т. п.).
У повній сім’ї розгойдувати психіку дитини, формуючи нарцисичний розлад, або закривати її у шизоїдний світ суперечливими посланнями можуть обоє батьків – коли один суперечить іншому. Double bind повторюється і повторюється, закріплюється, тобто, є повторюваним травматичним переживанням. І ще раз – вербально одне, невербально (тоном, жестами, діями) – інше. Інше – тому що у самих батьків був досвід double bind, який вони тепер несвідомо відтворюють. Вийти із ситуації неможливо, поговорити про ці суперечливі дивацтва теж не можна (наприклад, батько реагує гнівом, агресією, образою або униканням спілкування).
Так от – концепція подвійного послання за Бейтсоном відіграє ключову роль у розвитку шизофренії. Тобто, у розщепленні психіки. В інших варіантах ми можемо казати про шизоїдний характер, коли дитину люблять-ненавидять, нарцисичний характер, коли дитину люблять і їй заздрять. Тобто, йдеться про спектр ранніх розладів (з початку життя і до 1,5 року життя дитини), довербальних (це важливо).
Підсумок – відхід у себе, неможливість вибудовувати зв’язки з іншими людьми, відхід в інтелект, у фантазії, в інтровертований світ. В автоагресію, сильний гнів, який проявляється як психічно у снах (образи, які лякають, розколюють, розрізають, знищують), так і соматично. Це можуть бути різкі перепади настрою, потужний спалах енергії і через якийсь час сильне спустошення. Це – надмірна незалежність, це бездушність і сильне компенсаторне мислення. Або дуже сильні почуття. Це – втягнення у неадекватні ситуації, уникання близьких зв’язків і контактів. Це – самотність, вічна зима, коли за вікном – весна.
Це – страхи, часто безпідставні, це звичка сприймати все буквально, це стах перед майбутнім і постійні думки про майбутнє у негативному світлі. Життя перетворюється зі самовіддачі і заповнення у постійну систему самозбереження з підвищеною вимогою безпеки. Все, що близьке, інтимне, або не вдається побачити буквально (наприклад, нові стосунки, можливості або майбутнє) – одразу у людини включається «restricted area». Заборонена зона, прохід заборонено. Не чіпайте.
Це те, що є визначальним для проживання, відчуття, опрацювання у психотерапевтичному просторі. У безпечних нових довірливих стосунках із чіткими кордонами, з бажанням звільнитися. У близьких стосунках без подвійних послань для повного, складного, такого різного життя.

Автор: Михайло Петрушин, психолог
Джерело: http://frengs.livejournal.com

  Від редакції:
Вказані у заголовку теми віднедавна актуальні не лише в особистому, а й у громадському житті кожного українця. Тож навіть якщо в особистому житті вам пощастило уникнути болю – то в громадському він наздогнав нас усіх. На щастя, психологи давно знають, як найкраще помститися кривднику…

Дуже часто клієнти приходять до психотерапевтів з історіями про своїх колишніх партнерів – мучив (-ла), маніпулював (-ла), поводив (-ла) себе огидно, пише психолог Андріана Імж.
І це, звичайно, буває правдою. Але є й інше питання – а як я потрапив у ці стосунки? Чому я в них? Що трапилося зі мною до цього, що я не відчув від цієї людини загрози?
Недавно я робила декор, і мені показали прекрасний прилад – стусло. Це така пилка з транспортиром, щоб відрізати кути майже на будь-який градус. І це дуже цікавий процес: береш одну довгу палицю і робиш з неї, наприклад, рамку з чотирьох частин. І, звичайно, якщо ріже людина, то все виходить неідеально, і потім доводиться дополіровувати зрізи пилкою, щоб вони одне до одного підійшли.
І цей образ, як мені здається, дуже підходить для подібних стосунків: спочатку нас хтось відрізав так, щоб ми підійшли до цього партнера. А вже потім партнер може «доопрацювати напилком», щоб йому було з нами зручніше.
Фломастер до цього кута не прикріпиш – хоч що з ним роби.
Для того, щоб жінка у відповідь на заяву чоловіка «Мої діти в дитячий садок ходити не будуть» залишилася вдома з дітьми, незважаючи на те, що сама хоче працювати, треба щось із нею зробити до зустрічі з чоловіком. Щоб чоловік на примхливе «Кукусику, я хочу ось ці туфлі за 2000 баксів» дістав з кишені 2000 баксів, він теж повинен бути якось вихований і готовий.
Інакше ці заяви здадуться маячнею і спричинять різке заперечення.
Саме тому в моєму дослідженні деяких поєднань стилів батьківства просто нема – люди не можуть бути разом, якщо вони занадто різні. Не може мати-демократ будувати стосунки з вороже налаштованим батьком. А ось індиферентна – може.
Саме тому пізнавання партнера – це завжди і дослідження травм, які були до нього.
Так, бувають любителі попрацювати напилком – жорстокі маніпулятори, які не полінувалися роками мучити і втихомирювати жертву. Але щоб залишатися з кимсь, хто любовно полірує тебе напилком, при цьому не будучи у нього в полоні і маючи можливість розлучитися або піти, потрібно бути готовим до цього, потрібно, щоб хтось до нього з нами щось зробив. Інакше це не спрацює.

Чому не варто мстити «колишнім»
Помста – це спроба донести свій біль іншій людині. Змусити її відчути те, що відчуваю я. Це відображено, наприклад, у фільмі «Ворон» – там головний герой здатний відчувати чужі емоції і навіть передавати їх третім людям.
Але це неможливо в реальності – людина може відчути тільки свій біль. Я, змушуючи її відчувати її біль, стаю насильником, породжуючи безвихідне коло, адже я для цього повинен знайти її уразливі місця і почати мислити як ґвалтівник – куди можна вдарити, щоб було якомога болючіше?
Це не означає, що я проти ідеї відплати взагалі. Але мій досвід показує, що найкраща «помста» колишньому другові або коханому (я саме про цю категорію зараз) – це моє довге і щасливе життя, сповнене радощів, коли я той біль, який мені заподіяли, використовую для навчання та самовдосконалення, для того, щоб закрити свої уразливі місця, для того, щоб більше ніколи не вступати у такі стосунки.
Зрозуміло, я не одразу прийшла до такої ідеї. Більше того, були періоди мого життя, коли мені хотілося переламати всі пальці на руках людей, котрі заподіяли мені страждання. Мені було дивно, на які сильні гнів і ненависть я здатна. Але зараз я рада, що тоді пішла не до кримінальних елементів, а до психотерапевта, з якою ми три місяці працювали з моїми нав’язливими думками про заподіяння шкоди іншій людині.
Навіть тоді я розуміла, що це руйнує, насамперед, мене і мої стосунки з іншими людьми.
Я не пробачила цій людині досі – і, можливо – не пробачу ніколи. Але я відпустила її жити з тим, що вона зробила, не дозволяючи їй і далі завдавати мені біль і шкоду.
Я не знаю, як вона зараз – чи страждає від почуття провини, чи ні. Я сподіваюся – якщо чесно – що так. Мені б хотілося цього.
Але я можу жити навіть з припущенням, що вона не страждає і не визнає свій вчинок поганим ніколи. Тому що мої почуття не залежать від її почуттів і думок.

Давай зробимо вигляд, що нічого не було
Жити усвідомлено – дуже непросто. Одна з клієнток на прийомі нещодавно вигукнула: «Ненавиджу терапію, тепер я навіть утекти в ілюзію не можу!»
Хоча, звичайно, може. І втікає. Як і я. Як і всі ми – питання лише наскільки і як. Цей світ – дуже непросте місце, і деколи просто хочеться заховатися – і не тільки від бомбардувань і куль, а й від себе самого. Від своїх бажань. Від своїх потреб. Від своїх дірок у грудях, куди постійно хочеться засунути що-небудь або кого-небудь, інакше порожнеча засмоктує і стає боляче.
Прийняти себе і свою зовнішність, прийняти те, що стосунки закінчилися, прийняти, що близька людина померла, прийняти, що мене обдурили і покинули, прийняти, що я хворий, і це ніколи не пройде – речі, іноді нестерпні. Легше сказати «це – не я». І, загалом, це хороший спосіб. Він допомагає. Коли болить не в мене, і лікувати нема кого.
Але біда тільки в тому, що якщо це не мої синці, що вже місяць не зникають на нозі, то чиї? Якщо це не мої сто кілограмів ваги, то чиї? Якщо не мене покинула або обдурила найближча людина, то кого? Щоразу, коли ми не проживаємо цей досвід, цей біль, ми відкидаємо шматок себе і свого життя. І синці перетворюються у тропічні виразки, викликаючи некроз тканини і неможливість піти з улюбленою донькою в басейн. Непрожита образа дозволяє знову і знову прощати обурливі речі людям, які користуються моєю беззахисністю. А сто кілограмів ваги плавно перетворюються в сто сорок. А я плавно стаю дедалі меншою, відрізаючи від себе один за одним неприйнятні шматки.
Жити в горі, в стражданні і печалі – важко. Жити без болю, горя, страждання і печалі – неможливо.

Чим більше заперечення – тим менше життя.
Багато людей, яких я дуже люблю, залежні від стосунків, а ті, що не мають взаємності у коханні, дуже не хочуть визнавати, що їхні стосунки або не існують, або закінчилися. Адже тоді доведеться проживати те, що вони вже кілька місяців (років або навіть десятиліть) живуть не в цьому світі, а в якомусь іншому, а їхнє власне справжнє життя у цьому світі – навіть ще й не починалося або виглядає дуже непривабливо. Дуже страшно. Дуже боляче.
Коли я сама проходила (а часом і проходжу зараз) через ці почуття, це непросто. Але мене підтримує знання, якого немає у багатьох моїх клієнтів: реальне життя крутіше від мультиків, ілюзій і більше, ніж шафа незаперечуваного соціально прийнятного себе. Коли проживаєш справжній біль, потім проживаєш і справжню радість, і справжнє щастя, і справжній секс, і справжнє задоволення від роботи та від творчості.
А це – круто.

Автор: Андріана Імж
Джерело: блог Андріани Імж у «Живому журналі» (http://imja.livejournal.com )