«Змусити себе піти на сварку,
на відкрите демонстрування емоцій,
на захист своїх кордонів – це подвиг!»
Олександр Ройтман, психолог

Попереднього разу ми говорили про те, що з будь-яких життєвих ситуацій можна отримати корисний досвід – і навіть з війни. Саме час розглянути ці механізми детальніше.

Оскільки більшість наших читачів таки перебувають у більш-менш мирних умовах, почнемо з порад для тих, кому пощастило перебувати поза так званою «зоною АТО».
В психологічному сенсі це не набагато легше, ніж перебувати в зоні воєнних дій.
Значна кількість киян мали змогу переконатися в цьому ще за часів Майдану: сидиш вдома за комп’ютером чи біля телевізора – і все видається безнадійним, виходиш на Майдан – і розумієш, що все буде добре, бо інакше бути не може…
Отже, маємо першу життєво важливу дрібницю, на яку війна змусить нас звернути увагу: екологія інформації.

Власне, якби механізм екології інформації в нашій державі працював би хоч якось – я вже не кажу добре, то, можливо, і війни б не було. Адже саме наша інформаційна «всеїдність» призвела до того, що значна частина громадян України на Донбасі і в Криму якщо не повірили кремлівській пропаганді, то, принаймні, не кинулися їй заперечувати.
Але не поспішайте цю значну частину громадян звинувачувати.
Головна причина того, що ви до цієї кількості громадян не потрапили (а в іншому випадку ви навряд би чи читали цю статтю:)) – те, що вам пощастило. Пощастило з середовищем, котре вас підтримало, і пощастило з середовищем, з яким ви наважилися піти на конфлікт.
Свідомо вирішити, яке середовище підтримати, і з яким можна піти на конфлікт, доволі тяжко. І, між іншим, значна купа громадян на свідомий вибір не здатні з причини… перевантаженості мозку. Інформаційної перевантаженості.
Телевізор, незалежно від того, що по ньому показують, робить нам погану послугу. Ми звикаємо до того, що сюжети – чи то сюжет телесеріалу, чи то сюжет рекламного ролика – розвиваються з величезною швидкістю. В житті таких швидкостей майже не буває – і тому наше життя починає здаватися нам прісним і нецікавим.
Ще фізіолог Іван Павлов (так, саме той, що полюбляв собак мучити) помітив у людини такий собі «орієнтувальний рефлекс», котрий класики психології визнали основою мимовільної уваги. Він виникає щоразу, коли діє новий подразник або змінюється дія існуючих. Тобто, для прикладу, коли ми десь помічаємо несподіваний рух. Чим би ми не займалися, ми відволічемося, аби подивитися, що відбувається. Психологи кажуть, що цей рефлекс нам дістався у спадок від предків, для котрих кожен нелегальний шелест сусіднього куща міг становити смертельну небезпеку.
У цього рефлексу є цілком конкретний фізіологічний наслідок – щоразу, коли рефлекс спрацьовує, відбувається зниження сердечного ритму. Недовге – приблизно на 4 – 5 секунд. Але…

Але телевізор змушує цей рефлекс працювати без спину – і, відповідно, без жодних шансів на перепочинок з метою відновлення нормальної діяльності. Тому після перегляду телепередач людина доволі часто почуває себе втомленою. І це ми не беремо до уваги те, що саме показують по цьому телевізору – наразі йдеться тільки про те, що відбувається з людським організмом під час контакту із «зомбоящиком».
Відтак, рефлекс «виходить з ладу». Разом з тим, нам у нашому звичайному житті стає нудно. Нам стає тяжче довго читати, довго з кимось розмовляти, довго зосереджуватися на одній і тій самій темі. Мозок звикає до шаленого темпу розвитку сюжетів – і вмовити його «спуститися» до буденного життєвого ритму звичайного смертного не так вже й просто.
Є ще один момент, який можна назвати «кризою оперативної пам’яті». Купа нової непотрібної інформації з телевізора абсолютно не лишає мозку шансів до того, щоб самостійно розібратися з життєво важливою для нього інформацією. Він би може й не проти – але йому просто бракує потужності. Нема часу – в голові просто купою крутиться інформація з телевізора, власному життю з його порівняно скупими емоціями і повільним сюжетом просто не лишається місця!
Що цікаво – читання до таких наслідків не призводить.
Тому для того, щоб вижити під час війни і лишити своїй психіці шанси на розвиток, час, поведений в компанії з телевізором, доведеться обмежити.
З огляду на те, ЩО САМЕ говорять по телевізору – це тільки на користь.
Біс з ним, з російським телебаченням – з ним вже давно все відомо.
Однак з українським телебаченням справи не набагато кращі – Фірташ з Льовочкіним по «Інтеру» «гасять» Коломойського, той теж в боргу не лишається, зять Кучми по ICTV теж свою політику гне – йому явно пан Медведчук подобається…
Тобто, якщо звертати увагу ще й на зміст того, що можна почути по телебаченню, то рішення про те, що телевізор потрібно покласти подалі в шафу, виглядає найоптимальнішим. Навіть якщо ви вважаєте, що просто використовуєте його як шумовий фон – повірте на слово, ваш мозок так не думає.
Ваше фізичне здоров’я залежить від того, що ви їсте – ваше психологічне здоров’я не менше залежить від того, що ви дивитеся і що ви слухаєте. Війна – це й так серйозне навантаження для психіки, не перевантажуйте її ще й телевізором.
Більше того – потрібно хоча б силоміць змушувати себе принаймні кілька годин на добу обходитися без новин, соцмереж і тому подібних речей. Хоча б годину на добу побудьте наодинці з собою. Ліва півкуля мозку скаже вам величезне «дякую».
З комп’ютерними іграми – те ж саме, що й з телевізором, тільки «вихідне становище» набагато гірше. Кожен ваш виграш в комп’ютерній грі, кожен новий рівень у віртуальному житті – це мінус один рівень в житті реальному. За будь-який успіх мозок людину нагороджує викидом допаміну – так званого гормону щастя. Комп’ютерні ігри – дешевий спосіб обманути мозок і отримати допамін, не докладаючи до цього жодних особливих зусиль. Мозок любить економити сили, і якщо ви його привчите отримувати допамін «на халяву», то він потім не захоче прикладати зусиль для того, щоб отримати допамін за досягнення у реальному житті. Навіщо напружуватися задля того, що можна отримувати і так?
Колись в радянські часи була така фраза – «а раптом війна – а я втомився?»
Так от – ось вона, війна. А в тих, хто зловживає телевізором і бавиться в комп’ютерні ігри, мозок вже втомлений.
І якщо ви ще й рятуєтеся від війни цими іграми і фільмами – то ви маєте всі шанси заганяти ваш мозок, як сидорову козу, ще до того, як ворог до вас добереться.
(Для тих, хто перебуває в зоні військових дій, порада не дуже актуальна. Орієнтувальний рефлекс та інтуїція в них просто зобов’язані працювати добре – інакше вони не виживуть. В зоні війни саме за цими ознаками працює природній відбір.)
З іншого боку, тепер, з новими даними, ви маєте більше шансів зрозуміти явище, яке народний гумор охарактеризував «ватою». Тобто, людей, котрі вірять телевізійній пропаганді більше, ніж власному здоровому глузду. Вони б, можливо, і не проти скористуватися власним здоровим глуздом, але можливості такої в них справді нема – їхня голова справді повністю забита, оперативна пам’ять перевантажена, і здоровий глузд просто не може працювати в таких умовах.
Те ж саме стосується і так званих «вишиватників» – тобто, людей, котрі перебувають на тому ж рівні розвитку, однак з «базовими опціями» їм пощастило більше. І, відзначимо, їм пощастило з оточенням – тобто з людьми, з якими не хочеться іти на конфлікт. І вони пливуть за течією, котра наразі несе їх в оптимальному напрямку.
І навіть крок проти цієї течії вони сприйматимуть як крок в нікуди, життєвонебезпечну річ – навіть небезпечнішу, ніж «гради» чи «нони». Що, звісно, дарма – оскільки «гради» і «нони» останнім часом надто часто трапляються в буденному житті, і поводять себе надто агресивно. «Ватникам», звісно, це відомо краще, ніж «вишиватникам», однак гіркий досвід наразі не вчить ні тих, ні інших.
Загалом конфлікт – то річ доволі корисна, як у громадському житті, так і в особистому. Свого часу генетики вивчали те, як розподіляються в популяціях людей схильність проявляти ініціативу при найменших ознаках небезпеки, і схильність не проявляти ініціативу за тих же умов – з метою уникання конфлікту. Для громади важливе правильне співвідношення тих і інших – принаймні, до того часу, поки представники обидвох цих груп не навчаться думати. Інакше перші змучать громаду своєю постійною тривогою, другі наражають громаду на реальну небезпеку своїм стоїчним спокоєм. Якщо в суспільстві вже почалася війна – це означає, що обом його групам потрібно вчитися поводитися в конфліктних ситуаціях. Однак це вже – тема наступної розмови…