Від редакції:

Ще донедавна в рубрику «Життя визначних» потрапляли переважно люди, котрі народилися як мінімум в першій половині минулого сторіччя. Однак останнім часом перелік тих, кому ледь за 20 років, а вони вже встигли стати Героями, стрімко збільшується щодня. Не даймо їхнім іменам стати статистикою…

На вічну пам’ять про Романа Кратка…

Про героя України Зіновійовича, який загинув у «чорну п’ятницю», 11 липня, під Зеленопіллям, розповідає його дружина Ганна.
Важко писати… по щоках стікають сльози, а крізь зіниці, заповнені болем, практично нічого не видно.
Кратко Роман Зіновійович, коханий чоловік, люблячий син і відданий, у прямому розумінні, до смерті своїй рідній Україні. Щойно закінчивши школу, Роман пішов служити до армії, не «добровільно-примусово», а з власної волі, з любові до своєї Батьківщини.
Минули роки – і доля звела нас із ним, ми побралися, будучи обдаровані таким щирим коханням, яке мало кому трапляється в житті. Щастя переповнювало наше з ним життя, як раптом, через політичні протистояння, ця прекрасна людина стала на захист країни в одній з найгарячіших точок АТО. Звичайно, про АТО можна говорити безкінечно, та зараз мова саме про справжнього героя України – Кратка Романа Зіновійовича. Саме цей ще зовсім молодий чоловік віддав своє серце та душу за нас усіх. Кратко Роман загинув у так звану «чорну п’ятницю», 11 липня, під Зеленопіллям.
На жаль, через «компетентність» та «організованість» нашої країни, заради якої Роман поїхав на вірну смерть, він і загинув. Загинув, навіть не долетівши в гелікоптері до лікарні, стікши кров’ю. Ні мене, його кохану дружину, ні батьків Романа не повідомили про таку велику втрату. Нам усім в очі нахабно казали, нібито, все гаразд, поранення не страшне, Романа невдовзі привезуть у Львівський військовий госпіталь.
Ми – я, родичі, друзі та навіть співробітники Романа – щодня телефонували по всіх госпіталях і різноманітних інстанціях соціальної допомоги, державних установах усіх міст України, втішаючи себе марними надіями. Це тривало шість діб, коли раптом, лише завдяки власним знайомим, дізналися, що у Дніпропетровську є схоже тіло. Звичайно, ми поїхали туди. І одразу ж упізнали нашого героя. У морзі хтось нахабно зняв з Романа каблучку й навіть натільний хрестик – серце розривалося. Довелось мати справу з військовою прокуратурою, там урешті пообіцяли привезти тіло загиблого на наступний (уже сьомий день після смерті) день до Львова та надіслати каблучку до Львівської військової прокуратури, щоб повернути. Проте так не сталося, тіло прибуло аж о 10.30 на дев’яту добу. Відповідно, не зволікаючи, ми одразу поховали Романа.
Задумайтеся лишень: дев’ята доба, 23 роки…
Каблучку й хрестик не повернули досі, разом із Романом поховали мою душу та серце!
Єдине, про що я прошу: пам’ятайте своїх героїв, пам’ятайте це ім’я: Кратко Роман, адже цей хлопчина, маючи ще все життя попереду, пішов захищати нас усіх і, маючи лише у 23 роки, віддав життя заради Вітчизни…
Світла йому пам’ять! Нехай Роман та інші молоді люди, котрі віддали за нас життя, навіки залишаються в наших серцях!!!
Дружина Романа – Анна Кратко

Завжди «ніс із собою позитив»
Олександр Ткаченко врятував сотні людських життів, але сам підірвався на протитанковій міні, встановленій бойовиками.
Сумчани прощалися з ним 14 липня. Він загинув у зоні конфлікту на території Донеччини. Майор міліції Олександр Григорович Ткаченко за час служби у складі зведеного загону УМВС Сумської області урятував сотні людських життів, але сам підірвався на протитанковій міні, встановленій бойовиками.
Його сприймали як батька, як старшого брата. Він завжди підбадьорював молодших колег, завжди «ніс із собою позитив» – кажуть ті, хто його знав за життя. Прапорщик Роман Рожченко, який був із Ткаченком в одному авто під час трагічної події, розповідає: «Олександру відірвало ноги, але він навіть не одразу це помітив. Мабуть, через больовий шок. Він продовжував віддавати команди: кому і як треба діяти». Романа вибуховою хвилею викинуло з машини, це і врятувало йому життя. Олександр помер у лікарні.
Того дня колона автомобілів з правоохоронцями вирушила до нещодавно звільненого від терористів Сіверська, щоб стежити за порядком. Потрібно було перевірити адміністративні та житлові будинки, де могла бути вибухівка, надати допомогу постраждалим місцевим мешканцям. Авто, в якому їхали правоохоронці, підірвалося на протитанковій міні, залишеній терористами просто на центральній вулиці міста.
«Сталося так, що саме Олександр опинився в епіцентрі вибуху, – розповідає командир зведеного загону УМВС Сумської області В’ячеслав Драновський. – Його швидко привезли до лікарні, але поранення виявилися несумісними з життям. Неможливо передати словами все, що ми відчуваємо в цей час. Олександр Ткаченко, без перебільшення, був душею нашого загону. Для молодих співробітників він був і наставником, і порадником, і батьком, і другом. Бували випадки, коли втома, великі фізичні та моральні навантаження виснажували, фактично валили з ніг, і тут підключався він. Для кожного знаходив потрібне слово, жартував, підтримуючи бойовий дух...»
У прес-службі УМВС Сумської області розповідають, що Олександр казав: «У мене син такий, як вони. Я не можу допустити, щоб із цими дітьми щось сталося». І не допускав. Він завжди був першим там, де небезпека. І навіть своєю смертю фактично врятував життя, щонайменше, тридцятьом своїм колегам, які їхали позаду нього. Адже якби підірвалася автомашина, що рухалася наступною, жертв було б значно більше.
На рахунку Олександра – десятки знайдених мін, і, отже, врятовані десятки чи навіть сотні людських життів. За злою іронією долі, саме міна і стала причиною його смерті.
«А ще – Олександр був надзвичайно скромною людиною. Провідні засоби масової інформації нещодавно розповіли всьому світові, що з підвалу Будинку культури Миколаївки були звільнені 150 місцевих мешканців, яких бойовики хотіли використати як живий щит. Проте ім’я героя, завдяки кому це сталося, так і залишилося за кадром. Знайшов цих людей наш Саша», – розповіла прес-секретар управління МВС у Сумській області Ельвіра Біганова. «Був дуже турботливим та чуйним. Коли звільняли населені пункти, перше, що робив Олександр Григорович, – починав допомагати місцевим мешканцям вирішувати їхні проблеми. Комусь – по господарству, а часто просто підгодовував зголоднілих людей своїм пайком. Йому постійно телефонували мешканці навколишніх селищ. Він не гнався за славою, за нагородами, він турбувався про людей».
Працювати в органах внутрішніх справ Олександр почав десять років тому, міліціонером окремого батальйону патрульно-постової служби Сумського міськвідділу. Потім на оперативних посадах у підрозділах карного розшуку і боротьби з незаконним обігом наркотиків. Із травня 2011 року по лютий 2013 року – інспектор групи документування роти міліції особливого призначення «Беркут», згодом – інспектор чергової частини спеціальної роти міліції УМВС України в Сумській області.
За багаторічну сумлінну службу Олександр Ткаченко неодноразово отримував відзнаки. Нагороджений медалями «За сумлінну службу» ІІІ ступеня, «За доблесть і відвагу в службі карного розшуку України» ІІ ступеня, «90 років карному розшуку України».
Провести в останню путь міліціонера-героя та підтримати його дружину і сина прийшли сотні сумчан. Поховали Олександра Ткаченка на центральному кладовищі, труну несли товариші по службі. Кажуть, він сам просив поховати його у формі, адже служба Україні була його покликанням. Він назавжди залишиться у нашій пам’яті як Людина з великої літери, чуйний товариш та турботливий наставник.
Алла Акіменко, Суми

На передовій рятував життя пораненим

Дмитро Герасимчук був військовим медиком. Завдяки його зусиллям з поля бою вивезли майже 40 бійців. Загинув, коли снаряд бойовиків влучив у намет із червоним хрестом...
Трагічна звістка надійшла з Луганщини і в Новоград-Волинський – 8 липня, поблизу селища Металіст, загинув 29-річний військовослужбовець Дмитро Герасимчук. У тяжкому горі близькі загиблого – дружина з дворічним сином, батьки та сестра. Вони вірили й чекали, що повернеться їхній Дмитро додому живим і здоровим, візьме на руки маленького синочка Іванка... Але сталося непоправне: від вибуху снаряду офіцер медичної служби загинув.
Як розповідають колеги Дмитра, у сім’ї Герасимчуків професія захищати Батьківщину не просто почесна, а родинна. Батько Дмитра, Микола Федорович, теж був військовим, нині пенсіонер. Дмитро обрав фах військового лікаря, закінчивши відділення підготовки військових лікарів при Вінницькому медичному коледжі. Із 2006 року він у Збройних силах України. На схід України поїхав два місяці тому, був ординатором госпітального відділення медичної роти 30-ї окремої гвардійської механізованої бригади 8-го корпусу.
Тисячі мешканців Новограда-Волинського прийшли до місцевого Будинку офіцерів на церемонію прощання із земляком, військовослужбовцем 30-ї механізованої бригади Дмитром Герасимчуком. В останню путь військового проводжали родина, бойові побратими, однокласники, друзі, а також – представники органів державної влади. Виступаючи на жалобній церемонії, начальник медичної служби 30-ї окремої механізованої бригади Роман Михальчук сказав, що Дмитро був висококваліфікованим, досвідченим фахівцем у своїй справі, надійною і порядною людиною. За його словами, завдяки зусиллям Дмитра Герасимчука з поля бою, з блокпостів було вивезено 32 поранених бійців їхньої бригади, троє – батальйону «Айдар», також троє працівників міліції. Усіх сил докладав військовий медик, щоб врятувати життя воїнів. Прикро, що самого його вже ніщо не могло врятувати: капітан медичної служби загинув від уламкового поранення голови під час обстрілу базового табору українських військових. Мінометний снаряд влучив у намет з червоним хрестом.
«Ми схиляємо голови перед пам’яттю нашого земляка, бойового побратима, справжнього героя, який поклав своє молоде життя в ім’я миру в нашій державі. Висловлюємо співчуття родині, друзям і близьким Дмитра. Новоград-Волинщина завжди пам’ятатиме Героїв, які ціною свого життя рятували країну від тероризму», – зазначив Новоград-Волинський міський голова Володимир Загривий під час прощання з військовослужбовцем.
Поховали офіцера, який на передовій рятував життя пораненим, з усіма почестями на військово-меморіальному кладовищі, де ще довго лунали слова: «Герої не вмирають».
Оксана Климчук, Житомирська область

Джерело: Львівська газета
(http://gazeta.lviv.ua ),
 День (http://www.day.kiev.ua )