Від редакції:
Про те, як не треба жити, пишуть багато. Набагато менше пишуть про те, як жити треба, і особливо про те – як жити треба, коли щось іде не так. Про деякі поширені проблеми в стосунках пари розповідає відомий «найкатегоричніший психолог у світі» Павло Зигмантович.

Як розпочинати важкі розмови
Стосунки бувають складними – коли все йде «не так», не клеїться, і коли немає розуміння. Бажання бути разом точно є, але чомусь у стосунках все складно і важко.
Хтось каже, мовляв, це все через те, що ми занадто різні, хтось «списує» на пристріт, хтось знаходить ще якісь пояснення. У цій статті ми не будемо міркувати про пояснення. Ця тема настільки величезна, що всіх записок мого сайту не вистачить, аби описати причини складних стосунків.
Ми поговоримо про інше – про вирішення цих труднощів. Звичайно, і тут теж все не охопимо, але треба ж із чогось починати, правильно?
Гарна новина полягає в тому, що складні стосунки – не необхідність, а ситуація, яка виникла. Її можна вирішити, хоч не можна сказати, що це буває просто, легко і весело.
Ні, на вас чекає велика робота, яка зовсім не обов’язково закінчиться добре. Все може стати ще гірше, ніж було до цього. На жаль, це дуже і дуже можливо.
Загальна ідея така – важкі стосунки можна зробити легшими. Для цього потрібно розмовляти. Словами через рот, дивлячись одне одному в очі. Це аж ніяк не гарантує успіху, але відмова від розмов гарантує провал.
Багато хто такого результату боїться, тому намагається уникати важких розмов. У результаті, складні стосунки стають ще складнішими.
Щоб стосунки розвивалися, ними потрібно ризикувати. Це не моя думка – це теза професорів В. К. Лосєвой і А. І. Лунькова (а я почув від Сергія Шишкова, який навчався у них).
Ризикувати – страшно, і не хочеться, але, як я вже казав вище, іншого виходу немає. Якщо проблеми не вирішувати, вони накопичуються, і далі буде тільки гірше. Самі вони точно не розсмокчуться, а тільки посиляться. Ті ж Лосєва і Луньков називають це «принципом таксі» – «чим далі, тим дорожче».
Тому – треба розмовляти. Інакше буде занадто пізно.
І починати доведеться вам. Просто тому, що саме ви зараз читаєте цю статтю. Так, завжди хочеться сказати, мовляв, «а чого одразу я?» І додати, мовляв, я почну тільки після того, коли побачу перший крок з іншого боку.
Але ж ні. Починати доведеться вам. І тут – без варіантів.
Із чого починати важкі розмови? Насправді, це не найскладніше – почати таку розмову. Потрібно просто підійти й озвучити ситуацію. Досить просто описати її.
«Любий, мені здається, у нас щось не так». «Люба, я бачу, що у нас не все так добре, як хотілося б». Якщо стосунки вже стали складними, з вами погодяться. Більше того, будуть відчувати глибоку подяку за те, що ви почали цю розмову.
Услід за озвученням ситуації вам потрібно буде озвучити і свої бажання. Буквально – сказати, що ви хотіли би поліпшити ваші стосунки, що хотіли б жити в мирі, теплі і злагоді.
Це дуже важливо – розповісти партнеру, що ви хочете насправді. Навіть так – це ДУЖЕ важливо.
Вся справа в тому, що люди мають неприємну особливість – ми схильні думати про інших гірше, ніж про себе. Це називається фундаментальною помилкою атрибуції.
Суть така – ми схильні вважати, що дії іншої людини (насамперед, негативні), є результатом її натури. А про себе ми впевнені, що наші дії найчастіше – просто результат збігу обставин.
Наприклад, якщо чоловік накричав на дружину, вона думає, що він – козел і не любить її. А якщо вона на нього накричала – це все тому, що зламався каблук, ніготь і машина.
Або так – якщо нам зробили гидоту, то це, звичайно, тому що людина така мерзенна. Якщо гидоту зробили ми, то це, зрозуміло, зроблено під тиском обставин.
Фундаментальна помилка атрибуції, така фундаментальна помилка атрибуції...
Коли ви кажете людині правду про свої бажання, ви здійснюєте вторгнення на територію цієї самої фундаментальної помилки атрибуції. Ви витісняєте її, не залишаєте їй місця. І тоді інша людина може вас почути.
Казати про свої бажання («я хочу, щоб у нас з тобою все було добре, щоб ми жили разом довго і щасливо») – найважливіше у нелегкій справі початку важких розмов.
Що буде далі? Хтозна!
Розмова може піти дуже різними шляхами. Але починати її треба саме так, як я описав вище.

Чому небезпечно «слухати свої почуття»
Іноді можна почути заклики «вимкнути голову і керуватися почуттями». Дехто вважає, що від цього буде якось дуже добре.
Насправді ефект може бути зворотним – буде гірше.
Справа в тому, що почуття можуть виявитися т. зв. переносом. Людина переносить на вас те, що, зазвичай, відчуває до інших. Наприклад, жінці може дістатися від чоловіка за його колишню дружину.
Це – не жарт. Ось побутовий приклад (обставини змінені, але суть та ж). Чоловік займається історичною реконструкцією. Реконструює лицарів-шляхтичів Великого Князівства Литовського періоду Грюнвальдської битви. Зрозуміло, «хворіє» цією темою і збирає різноманітні матеріали цієї епохи (на папері, на інших носіях і, звичайно, втілені в метал та інші матеріали).
І ось одного разу він приносить додому черговий артефакт – пошиту на замовлення деталь від його костюма. Сяє щастям так, що цілком може освітити квартиру середніх розмірів. Показує деталь дружині.
Та спокійно роздивляється цю деталь і ставить невинне запитання: «А навіщо це?» Оскільки деталь була специфічна, людині, далекій від історичної реконструкції, було і справді незрозуміло, що це. Вона й поцікавилася. Через чисту, підкреслю, цікавість.

У відповідь чоловік зірвався, як поранений лось, і почав кричати усіляке таке, що й не кожен вантажник із Комарівки виголосить серед своїх друзяк-вантажників. Справа ледь не дійшла до рукоприкладства.
На щастя, стан афекту швидко минув, і чоловік потім довго каявся перед переляканою дружиною.
Увага, запитання – що з ним трапилося?
Увага, відповідь – його колишня дружина усіляко його лаяла за захоплення реконструкцією. Він так звик до цього, що невинне запитання теперішньої дружини прийняв за «наїзд». І відповів – залпом з усіх гармат.
Якби він прислухався не до почуттів, а до своєї голови, цієї жахливої історії не було б.
Серед людей таке зустрічається не так уже й рідко – не в кожного і в різних кількостях, але, все-таки, зустрічається. Це – своєрідні афективні шаблони (термін мій, в «Яндексі» можете не шукати), які накопичуються і вмикаються щоразу, коли ситуація здається більш-менш схожою на ту, для якої цей шаблон був виготовлений.
Ці шаблони бувають корисні, але не у випадку, коли їх застосовують до когось іншого – з минулого життя (батьки, колишні партнери), з паралельного (начальники, підлеглі), але не до того, хто зараз бере участь у ситуації.
У психотерапії це називають переносом. Коли почуття з однієї людини переносять на іншу. До прикладу, жінка каже, що злиться на терапевта, а виявляється – на чоловіка. Або злиться на чоловіка, а насправді – на тата.
Як розпізнати такі афективні шаблони у себе та інших? За несподіванками та за неадекватною поведінкою. Тобто, коли прояв не відповідає ситуації – наприклад, істерика у відповідь на звичайне запитання.
Що з цим робити? Якщо помітили афективний шаблон у себе, зупиніться. Випийте води, сходіть у туалет, помийте посуд – загалом, так чи інакше «переведіть подих». І, звичайно, йдіть просити вибачення. Тому що для іншої людини ваша поведінка – бридка і неприйнятна (окрім випадків, коли ваш партнер – людина, обізнана в психології).
Якщо зіштовхнулися з афективним шаблоном в іншої людини, також просіть вибачення. Я серйозно. У більшості випадків, коли у вашого партнера включається афективний шаблон, вибачення допомагають йому прийти до тями. Це не означає, що ви у чомусь винні. Вибачення в даному випадку (в даному випадку!) є просто хорошим способом заспокоїти людину. Це щось на зразок ляпасу при істериці або відра холодної води.
Коли людина зупиниться, є сенс запитати у неї прямо: «Що трапилося?» Швидше за все, партнер буде в легкому шоку від своєї поведінки. І йому захочеться цей стан обговорити.
Обговорення – найкраща профілактика. Як тільки людина зрозуміє, що це «вистрілив» афективний шаблон, вона, по-перше, заспокоїться, по-друге, віднайде силу керувати цим шаблоном. Загалом, з усіх боків виходить добре.
Отже. Почуття, зрозуміло, слухати корисно, це – інформація, а інформація зайвою не буває. При цьому, обов’язково (обов’язково!) треба пам’ятати, що почуття бувають не завжди адекватними. Саме тут і потрібна голова, щоб зрозуміти, стосуються дані почуття даної ситуації чи ні. І, отже, слухати їх чи ні.
Є випадки, коли «слухати» свої почуття буває небезпечно. Це такі випадки, коли почуття, які ми «слухаємо», взагалі жодним чином даної ситуації не стосуються. Вони стосуються ситуації, яка на нинішню тільки схожа. Це афективні шаблони, які були призначені для вирішення інших ситуацій. Якщо ми прислухаємося до цих почуттів, до цих шаблонів, то ризикуємо не помітити відмінності нинішньої ситуації від минулої (під яку і сформувалися шаблони). І, відповідно, діяти так само – як у минулій ситуації, що може спричинити не найприємніші наслідки.
Тому зберігайте голову увімкнутою, зважайте на свої почуття і нехай буде з вами аферентний синтез (термін не мій, можете подивитися в Google).

Люди не вміють піклуватися про близьких
Хотів написати цю статтю дошкульно – мовляв, жінки не вміють дбати про чоловіків. Навіть заголовок придумав, як треба – «Жінкам невідомо, що таке турбота».
Потім пошкодував інших і в п’ять разів знизив гостроту викриттів. Що ж це я лаю лише жінок? Ну ж бо, посварю я всіх одразу, одним, так би мовити, махом.
Думаєте, ви піклуєтеся про свого партнера? Нічого подібного. Переважна більшість людей не вміє піклуватися в принципі. І я це кажу не в нападі раптової мізантропії або заради красного слівця. Я просто констатую реальність – люди не вміють піклуватися про своїх близьких. Ні чоловіки не вміють, ні жінки.
А ось опікувати – вміють дуже добре.
Просто люди плутають турботу й опіку, підміняють перше другим. Людям здається, що вони піклуються, але справжньої турботи там немає. Нею навіть не пахне.
Не вірите? Давайте тоді заглянемо в «Малий академічний словник». Там ми побачимо, що турбота – це «увага до потреб будь-кого».
А опікою називається – «піклування про особисті і майнові права недієздатних громадян (неповнолітніх, душевнохворих і т. п.), а також – спостереження за ними, що покладається державою на когось і здійснюється під контролем державної влади». Про владу можна відкинути. Ключове в опіці не вона, а слово «недієздатний».
Як бачимо, турбота й опіка дуже відрізняються. Опікуються тими, хто не може подбати про себе сам, і, отже, опікун має право приймати рішення ЗАМІСТЬ нього.
Турбота – інша справа. Турбота – це увага до потреб, увага до людини і, особливо підкреслю, увага до її особистої території і кордонів.

Різниця між опікою і турботою – колосальна.
Візьмемо дещо анекдотичний приклад. Жінка пішла в магазин і, проходячи повз відділ чоловічих шкарпеток, купила чоловікові п’ять пар. Що це – турбота чи опіка?
У цьому варіанті – опіка. Жінка ЗАМІСТЬ чоловіка вирішила, що йому потрібні нові шкарпетки, і ЗАМІСТЬ нього їх придбала. Виходить, що чоловік недієздатний, не може ні вирішити за себе, ні купити. Мабуть, йому зовсім погано, він – хворий.
А як би виглядала турбота?
Жінка пішла в магазин і, проходячи повз відділ чоловічих шкарпеток, зателефонувала чоловікові і запитала – чи потрібні йому шкарпетки. І вчинила так, як скаже чоловік (може, купила, а може – й ні; все залежить від того, як чоловік відповість).
Ось це – турбота.
Це ж стосується і чоловіків. Приклад можете придумати самі.
Схема проста – ви бачите, що чоловікові/дружині щось потрібно (або вам здається, що ви це бачите). Ви не кидаєтеся одразу це робити, а питаєте у чоловіка/дружини. І робите, якщо чоловік/дружина не проти.
Це і є – дорослі стосунки.
Чому опіка погана – думаю, вже зрозуміло. Шлюб, як я неодноразово повідомляв, є союзом двох дорослих і рівних людей, і цінний саме цим. Дорослістю і рівністю.
Проте (і це помічаю не тільки я) рівність у стосунках зустрічається не так вже часто. На практиці значно частіше поширені стосунки за принципом «батько-дитина». Тобто, хтось головний, а хтось – немов у підпорядкуванні.
Саме про такі ситуації кажуть, коли використовують приказку, що «у жінки завжди на одну дитину більше, ніж насправді». Тобто, у неї є діти справжні, а ще є чоловік, який теж – дитя дитям.
Багатьох чоловіків і багатьох жінок така ситуація напружує – і зрозуміло, чому. У таких «батьківсько-дитячих стосунках» дуже мало задоволення і радості. Більше напруги і примусу.
Як з них вибратися? В одній статті усього не розповіси, зрозуміло, але от піклуватися замість опікуватися – саме це і дозволяє додати дорослості у стосунки.
Отже, щоб не бути матусею своєму коханому, шановні жінки і дівчата, щоб не бути татусем своїй коханій, шановні чоловіки і хлопці, потрібно просто відмовитися від опіки і перемкнутися на турботу.
Може виникнути питання – чи означає все вищесказане, що будь-яка опіка погана? Ні, не означає. Іноді буває дуже приємно, коли людина за вас вирішує, що вас треба накрити ковдрою і/або принести гарячий чай. Або, скажімо, купує подарунок, який ви собі ніколи не зважилися б купити.
Але – іноді. Тобто – час від часу. Тобто – рідко. Тобто – не щоразу. Тобто – ну ви зрозуміли. Іноді – це означає саме «іноді».
Якщо хочете, турботи повинно бути 98%, а опіки – 2%. І тільки так – не був би я найкатегоричнішим психологом у світі!
Разом – якщо хочете рівних стосунків у – виказуйте турботу й уникайте опіки. Стане краще.

Споживацьке ставлення – смерть для стосунків
Споживацьке ставлення до другої половинки (чоловіка/дружини) – це один із найімовірніших способів знищити не тільки шлюб, а й взагалі будь-які стосунки. Навіть насильство (у найширшому сенсі) не володіє такою руйнівною силою.
До чого це я? Справа в тому, що впродовж минулого місяця я кілька разів зіштовхнувся з одним і тим же феноменом, який базується на цьому ж таки споживацькому ставленні.
Останньою краплею став лист моєї читачки з цікавими запитаннями. З її дозволу, я відповідаю на питання тут.
Ось уривок із листа: «Припустімо, є пара, в якій чоловік заявляє: ти мені подобаєшся, але я тебе не люблю і не хочу тебе обнадіювати.
1. Що робити жінці, якщо вона відчуває, що ці стосунки мають сенс і майбутнє. Адже кохання – це почуття, яке то затухає, то знову палає. Сьогодні немає, а завтра – є, і навпаки.
2. Чи потрібно ставити кохання в основу фундаменту стосунків, чи, можливо, будувати стосунки на інших цінностях, а кохання прийде у процесі?»
Тут одразу кілька питань, тому буду відповідати поетапно.
Жодної надії!
Якщо чоловік, навіть не почервонівши, заявляє: «Ти мені подобаєшся, але я тебе не люблю і не хочу тебе обнадіювати», тут треба поглянути, що ж він скаже потім. Якщо чоловік каже, мовляв, давай розлучимося і більше зустрічатися не будемо, то питання вичерпане.

А ось якщо чоловік каже, мовляв, давай разом проводити час і займатися сексом, такого чоловіка треба гнати від себе подалі. Тому що цей конкретний чоловік щойно вголос заявив, що має намір донесхочу користуватися жінкою, віддаючи, натомість, якнайменше.
Таких історій знаю мільйони (перебільшую, звичайно, але все одно – багато знаю). Чоловік каже жінці, мовляв, ти – симпатична, я – класний, давай разом весело проводити час. Я, коли у мене буде настрій, телефонуватиму тобі, ми будемо ходити туди, куди захочу я, робити те, що мені цікаво – це ж так чудово!
Ні. Це – не чудово. Це – споживацьке ставлення, це – об’єктний підхід. Інша людина тоді є чимось на зразок ресурсу (об’єкта), без психіки і почуттів.
Як на мене, це просто огидно. Так, я користуюся цим словом, хоча психологу цього не можна; але я – найбільш категоричний у світі психолог, мені можна. Споживацьке ставлення – це огидно. Може бути, навіть огидніше, ніж насильство (хоча складно уявити собі щось огидніше, ніж насильство).
У цій ситуації, як і в ситуації з насильством, моя відповідь проста – женіть таку людину геть.
Зрозуміло, якщо жінці потрібні саме такі стосунки, то нема проблем. Але, як правило, жінки хочуть інших стосунків, а на такі пропозиції від чоловіка погоджуються через надію. Через надію, що він «одумається», «полюбить», «зрозуміє».
Ні! Не схаменеться, не полюбить, не зрозуміє. Такий чоловік буде вас використовувати, поки йому не набридне. Не треба ілюзій – буде тільки так.
Чому? Тому що для нормальної людини неприродно об’єктно ставитися до близької людини. Це майже психічне відхилення – не бачити, що вона – також людина.
Я не перебільшую. Для людини нормально створювати теорію розумного («theory of mind» англійською; українською перекладають по-різному). Тобто, сприймати інших людей як живих розумних істот із власними почуттями. Тобто – як суб’єктів.
Формування теорії розумного може бути порушене – і тоді людина сприймає інших просто як речі. Це не зовсім психіатрія, але близько. І таку людину вилікувати – непросто (якщо взагалі можливо). А вам точно не вдасться.
Навіть не намагайтеся – марна трата часу і сил. Женіть таких чоловіків від себе подалі.

А раптом?
Нагадаю питання: «Що робити жінці, якщо вона відчуває, що ці стосунки мають сенс і майбутнє. Адже любов – це почуття, яке то затухає, то знову палає. Сьогодні немає, а завтра – є, і навпаки».
Жінці в цій ситуації потрібно засунути голову у відро з холодною водою і трішки прийти до тями. Адже відчувати, що ці стосунки мають сенс і майбутнє жінка може, але до реальності ці відчуття не мають жодного стосунку.
Це – наслідок роботи всіляких «веселих» гормонів. Вони вимикають жінці критичне мислення, аби забезпечити зачаття.
У жінки в такому стані наглухо вимкнені лобні ділянки мозку – це стан неосудності.
Ось це жіноче «я відчуваю, що ці стосунки мають сенс» і є чимось близьким до тимчасового психічного розладу або хворобливого стану. Незважаючи на пропаганду адептів вчення «Вимкни голову і слухай почуття», почуття потрібно слухати дуже акуратно, а голову відключати і взагалі не можна.
Тому – відро холодної води і вперед. Мізки прочистить, почуття осідлає. Нехай і тимчасово, але допоможе. А коли цілюща дія закінчиться, процедуру варто повторити.
Ось так і тільки так потрібно діяти жінці у подібній ситуації.
На що опиратися?
І останнє запитання з листа: «Чи потрібно кохання ставити в основу фундаменту, чи, можливо, будувати стосунки на інших цінностях, а кохання прийде в процесі?»
Так, дійсно, стосунки можна почати будувати і без кохання. Для цього вони повинні бути засновані на взаємній повазі. Тобто, на «визнанні чиїхось чеснот, заслуг, позитивних рис».
Ключове слово, як бачите, виділив. Повага має бути взаємною. Так само стосунки можна будувати на взаємному інтересі та/або взаємному визнанні цінностей цих стосунків. Головне – щоб взаємно.
Людські стосунки тримаються на тому, що фахівці називають «теорією рівних обмінів». Ти – мені, я – тобі, тебе і мене це влаштовує. Головне, що ми обоє розуміємо і приймаємо, і визнаємо, що цей обмін нас влаштовує.
Людина з порушеннями «теорії розумного» на такі обміни не здатна – складно обмінюватися чим-небудь із холодильником, скажімо. Ми просто закладаємо в нього продукти і беремо, коли треба. Холодильник – річ. На жаль, буває, що і людина стає річчю.
І тих, хто робить вас речами, женіть. Женіть геть. Женіть, не дивлячись на їхні жалібні очі і щире здивування. Я, Павло Зигмантович, найбільш категоричний психолог у світі, кажу вам – женіть таких людей від себе. Не вірте їм, не дозволяйте собі слабину.
Інакше – з вас знову зроблять річ. А бути річчю – для людини принизливо.

Автор: Павло Зигмантович
Джерело: http://zygmantovich.com