З огляду на події в Україні, фестиваль «Трипільське коло» доцільніше було б проводити під знаком вогню. Однак земля – це теж незле. Принаймні, цього року країна переконалася, що земля – то дуже цінна річ, і якщо її не цінувати, то завше може знайтися хтось, хто схоче її відібрати. І тоді за своє недбале ставлення доведеться платити найдорожчим…

Питання про те, час чи не час проводити фестивалі під час війни, постійно виринає в обговореннях то одним то іншим боком. Втім, у випадку з «Трипільським колом» все просто і зрозуміло: навіть людина, котра потрапить на фестиваль суто випадково, хоч краєм ока та й помітить трипільських бабів, горшки та тарілки. А там вже й не далеко до розуміння того, що на цій землі люди горшки ліплять з тих часів, коли на території сучасної Росії самі лисиці та ведмеді бігали. Національна ідентифікація складається саме з таких дрібниць – і багато в чому саме завдяки таким от горшкам і тарілкам ми ще не забули, хто ми є. То – перший аспект.
Другий аспект – ще важливіший. Тим, хто перебуває на першій лінії фронту, страшно, звісно, але суто психологічно їм легше в тому сенсі, що вони точно знають, що роблять все можливе для того, щоб змінити ситуацію.

			Солом’яна фігура заввишки три метри – тільки каркас для подальшої мистецької роботи		Позаду – «індіанська національна хата, фігвам називається». Без неї в сучасній українській політичній ситуації – ніяк

Тим, хто активно займається волонтерством, теж легше – вони теж роблять все, що можуть, для свого майбутнього і майбутнього своєї країни. Однак і волонтерам потрібен сякий-такий відпочинок.
Але є ще й третя група людей – котрі з тих чи інших причин не можуть піти на фронт, і котрі з тих чи інших причин не в стані займатися волонтерством. Трапляються і такі, котрі взагалі не в стані щось робити з причин, котрі психологи називають «підвищеною тривожністю». І то цілком об’єктивно підвищеною тривожністю. От саме для них перебування на фестивалях серед собі подібних, вивчення історії, духовних практик і навіть ліплення горшків та трипільських бабів є надзвичайно важливим. Так само цілюще впливає і гарна музика – а успіх у війні залежить не тільки від стану вояків на фронті, а й від того, як почуваються люди, котрі забезпечують фронт. І тут подібні фестивалі – дуже і дуже необхідні. Особливо в умовах українського, скажімо так, незахищеного інформаційного простору – коли по телебаченню показують ворожий інформаційний продукт. Патріотична реальність фестивалів, нехай хоч і на кілька днів, але рятує в тому інформаційному хаосі.
Є ще й третій бік.
Донедавна більшість українців – представників так званих духовних практик, зокрема, буддизму, намагалися не втручатися в політику. Мовляв, не наша то справа. А тут раптом з’ясувалося, що з політикою – така ж сама справа, як і з землею: якщо ти її не шануватимеш, завжди знайдеться той, хто схоче твоє право на втручання в політику в тебе забрати. А куля – вона і взагалі здебільшого не дивиться, чи перед нею буддист, чи християнин. А російська влада – та і взагалі не тільки духовне життя, а навіть білизну громадян суворо регламентує. Якщо не дивитися на політику – можна і взагалі не помітити, як з буддиста перетворишся якщо не на жертву війни, то на дрібний гвинтик тоталітарної машини… І тяжко сказати, що тут гірше. З огляду на це, фестивалі, де в одному і тому ж самому наметі мусять мокнути буддисти і «жидобандерівці» – доволі корисні заходи для обміну досвідом і для тих, і для інших.
Адже чого-чого, а дощу ржищівська природа не пошкодувала. Волонтери, котрі приїхали до Ржищева в середу, за день до початку фестивалю, встигли погрітися на сонечку і навіть сходити до Дніпра. А в четвер – у перший день фестивалю – почався такий дощ, що організаторам довелося перенести намети волонтерів до гуртожитків ржищівського коледжу. Втім, в п’ятницю небо полагіднішало, а субота й неділя взагалі тішили сонечком. Втім, на це краще дивитися….

 

	Цього року біля рушниць і пістолетів вишикувалася черга…

	Послідовники Купідона теж часу дарма не витрачали…

	Для тих, кому не вдавалося стріляти, лишався безконтактний бій

Тих, в кого навіть на безконтактний бій сили бракувало, рятував оздоровчий масаж	Шанувальників меду припрошували вчитися робити ложки. Мед був по інший бік дороги

	Слінготато. Бути йогобандерівцем тут вчать з пелюшок

Над територію фестивалю весь час кружляли безпілотники, або, якщо хочете, джмельобандерівці	Ззаду «фігвам» посміхається…			Трипільська піч готується до роботи…

Тим, кому не підійшли ні пістолети, ні лук, ні безконтактний бій, ні заспокійливий масаж, пропонували навчитися кувати ножі. Кувалда – вона теж нерви заспокоює…		За тим всім спостерігали			обереги і мудрі ворони…

Не святі горшки ліплять….	… і трипільських бабів – теж…			Найпопулярніше трипільське вбрання цього року : )

Харків’яни з гурту bandurband	Офіційне відкриття фестивалю, ансамбль «Зернятко»

Ілларія