За «дев’ятим валом» новин з війни матеріали про «Коронацію слова» пройшли майже непомітно. А дарма. Люди, до котрих літературна муза заходить в гості, вміють не лише напророкувати ситуацію, а й підказати причини халепи та напрямки виходу з неї.

У попередньому номері «МП» ми наводили дві цитати зі романів – «Паничі» (третя премія, автор – Владислав Івченко) та «Вільний світ» (перша премія, автор – Тетяна Белімова).

	Автор з Ольгою Диркачовою та Тетяною Белімовою

Фактично автор «Паничів» зумів передбачити війну на Донбасі і в загальних рисах описати стратегію ФСБ в цій боротьбі. До слова, в «альтернативній історії» «Паничів» їхня Січ в боротьбі з ФСБ таки перемогла. Щоправда, для перемоги тим, кому вдалося вижити після першої серії атак, довелося об’єднатися – і далі на Січі вже була монархія.

Авторка «Вільного світу» у своїй сімейній сазі, натомість, висвітлила одну з причин того, через що і десятиріччя тому, і зараз на Сході України гинуть люди. І тоді, і зараз суспільство було «беззубим», і злочинці, котрі грабували та морили голодом своїх сусідів, так і доживали собі спокійно свого віку серед односельчан.

«Весь сюжет ´рунтується на реальних подіях. Один із героїв– брат моєї бабусі. Він горів у танку, був контужений, потрапив до «Дахау», а після того як його звільнили американці, емігрував до Австралії. Інший персонаж– дідусь мого чоловіка. У нього було дуже важке життя– пережив Голодомор, під час війні потрапив до Німеччини остарбайтером. Сьогодні дідусеві 92 роки. Маю вісім годин записів наших з ним розмов», – розповідала журналістам Тетяна Белімова.

Майже до аналогічного висновку підводить читача і автор твору про голодомор «Чорна дошка» Наталка Доляк (твір виборов нагороду «Вибір видавця»). «Чорна дошка» теж грунтується на реальних подіях. З тією хіба відмінністю, що головний герой «Чорної дошки», несміливий юнак, на початку твору щиро симпатизує новій владі – щоб потім, будучи вже старим дідом, шукати серед своїх численних внуків того, хто зміг би пояснити світу все жахіття скоєного. Хочеться вірити, що нарешті через такі твори наше все ще хворе українське суспільство нарешті зуміє осягнути весь жах того, що робилося на українській землі в минулому сторіччі. Що ми матимемо героїв не тільки Небесної сотні, а й тих, хто в ті страшні роки чинив бодай сякий-такий опір. І що зможемо нарешті цей урок вивчити – бо всі ці невивчені теми зараз повторюються знову.

І те, що саме такі твори, ще й гарно написані, потрапили до першої десятки «Коронації слова» – це вже добрий знак. Країна мусить усвідомити глибину проблеми, як то кажуть, в обличчях і в розповідях – щоб не відмахуватися від неї, як від набридливої мухи. Тут все так само, як і з індивідуальними проблемами – вони повторюються доти, доки людина не почне зауважувати ті деталі, на які раніше не звертала уваги, не змінить своєї системи цінностей і не почне нарешті діяти інакше.

На сцені – Наталка Доляк	Момент коронації переможця : )

Оксана Радушинська			Вручають нагороду для Лесі Олендій, котра перебуває в Італії. Почесну місію передати пакет взяла на себе письменниця зі Львівського жіночого літературного клубу Наталя Гурницька		Диплом Тетяни Мельник багатьох цікавить

	Заключне слово організаторів, Тетяни та Юрія Логушів

Кохання і війна
Однак друга і четверта премія номінації «Романи» нічим не поступаються першій і третій премії.
На цих творах дуже яскраво видно, як химерно переплітаються десь там, в колективному підсвідомому, найважливіші для народу думки та ідеї – і як потім музи їх розносять по тих людях, котрі дружать з ручкою та клавіатурою, аби донести до людської свідомості. Адже між коханням і війною набагато більше спільного, ніж може здатися з першого погляду.

Однак почнемо здалеку – із ще одного роману, котрий отримав нагороду «Вибір видавців».
Називається він «Бидлоград». Навколо цього роману шановне журі мабуть мало чи не найпалкіші дебати. Сюжет його доволі актуальний. В індустріальному місті стає занадто багато людей низького культурного рівня, котрі втручаються в життя простих смертних доволі безцеремонним способом. І невеличка компанія, в якій не останню скрипку відіграла жінка, чоловіка якої покалічили у темному провулку, вирішує помститися – і оголосити війну бидлу…
Автор не пропонує однозначного вирішення проблеми, але всіляко підкреслює її актуальність. Нагадую, що романи здавалися до 30 листопада 2013 року – тобто, ще до того моменту, коли проблема бидла в країні виросла до небувалих масштабів…

А тепер можна переходити і до другої та четвертої премії.
Другу премію отримав роман «Привид безрукого ката» Андрія Процайла.
Сюжет доволі небуденний – душа ката підселяється до звичайного львів’янина, і щоб отримати назад своє тіло в безроздільну власність, тому необхідно спочатку знайти душі тих, кого цей кат образив. А потім – вмовити ці душі пробачити катові всі його гріхи. Справедливість воює з пробаченням, і в процесі випливають нагору доволі цікаві нюанси… В результаті найважче, виявляється, вмовити пробачити кохану жінку…

Юрій Журавель дарує свої картини

Продовжує цю ж тему роман, котрий не увійшов до десятки переможців, однак потрапив до рук журі – тож його автор наразі так і лишається невідомим. Ну а сам роман, можливо, матиме іншу назву. Однак для нас цікавий його сюжет. Закоханих хлопця і дівчину розлучають – хлопець стає воїном, жінка – дружиною багатого кочівника. Вона рятує коханого, видає його за іншу людину, будує йому кар’єру – а потім цю кар’єру сама ж і руйнує, щоб втекти з ним – і почати все спочатку. І тут виявляється, що кар’єра для її коханого була дорожча…
Одним словом, доволі типовий розвиток стосунків із серії "так жити не можна", який описано не тільки в книжках з популярної психології, а й в багатьох літературних творах. Так само не потрапив до 10 найкращих, але претендував на неї твір про маніяка, в якому авторка намагалася переконати читача, що маніяка можна зцілити самим лишень коханням. Цю точку зору поділяли більшість жертв маніяків, а на державному рівні можна спостерігати ту ж стратегію, коли Україна намагається домовитися з терористами. Проблема важлива, на остаточне її вирішення Україна ніяк не наважиться – і тому появу саме такого твору теж можна вважати невипадковою…

А далі тему продовжує роман, котрий отримав четверту премію – «Коли сонце було стозрячим. Амулет волхва» Оксани Радушинської.

Як на мене, це найкращий роман про кохання за останніх три роки «Коронації слова». Що найцікавіше – роман фактично за класичними теоріями показує, як мають розвиватися стосунки в закоханій парі.
Головні герої – обоє, як то кажуть, люди з надзвичайними здібностями, обоє мають свої життєві завдання, котрі їм потрібно вирішити, і обоє мають «вирости» і загартуватися поодинці. Однак вони мають спільне завдання, з яким поодинці не впораються. І від того, чи вдасться закоханим вирішити це завдання, залежить доля цілого народу. Коли ці двоє, незалежно одне від одного, йдуть правильним шляхом – тоді духи предків допомагають дівчині тримати меч і захищати свій край від жорстокого ворога. Але варто трохи схибити – і хистка рівновага втрачається…

	З Оксаною Радушинською

Знайти амулет, про який говориться в заголовку – то ще півділа, інші півділа – знайти, кому той амулет має належати.

«…Обійди півсвіту, аби відшукати людину, яка буде достойним зберігачем амулету волхвів. Старця, або ж юнака. Чоловіка чи жінку… Людину з великодушним серцем, світлими думками і благородними вчинками. Того, хто здатен страждати, любити і співчувати, може ухвалювати рішення і відповідати за них, хто здатен брати на себе волю вирішувати за інших людей… Відшукай того, хто ніколи і нізащо не використає силу Каменя Світу задля лютої справи. Того, хто вбереже його від злих сил!..»
(«Коли сонце було стозрячим. Амулет волхва», Оксана Радушинська).

Сама постановка питання доволі цікава. Авторка свої героїв змушує пройти через купу випробувань – і тільки вже після цього стає зрозуміло, що таки й справді вони можуть і любити, і ухвалювати рішення, і відповідати за долю інших людей.

Загалом в сучасній українській літературі до цього часу було набагато більше історій, з серії "як жити НЕ треба", в котрих головні герої або ж не дорослішали взагалі, або ж дорослішали нерівномірно. Розділити цю почесну працю порівну на двох мало хто наважувався. І тим більше мало хто з авторів дозволяв своїм героям дожити до щасливого закінчення розповіді. Тому появу такого твору – та ще й в такий доволі тяжкий для країни момент – можна вважати напрочуд позитивним знаком. Випробування дорослішанням – це саме те, що зараз відбувається в Україні.

Не забуваймо ще й про те, що саме на творах масової популярної літератури більшість громадян вчаться жити – незалежно від того, хочуть вони того, чи ні. Тому наявність саме таких хрестоматійних «зразків розвитку стосунків» для країни надзвичайно важлива. Це ще потужніша зброя, ніж детективи Донцової:)

Окремим словом (навіть кількома абзацами:)) варто згадати роман «Великі Собачичі» Тетяни Мельник, який отримав приз в категорії «Міжнародний вибір».
Авторка перенесла кохання у космічні масштаби, і земному хлопцеві доведеться чимало потрудитися, щоб завоювати право бути поряд з уродженкою планети Великі Собачичі.
Що ще цікавіше – в романі дівчата зі згаданої планети спричинили масове ураження українських депутатів вірусом, який спричиняє шизофренію.

«Що не кажіть, а випадок справді непростий, поназбирувати стільки шизофреників-державних мужів, це, знаєте, практика не з найлегших. Європейська спільнота, стурбована нездоровою психологічною ситуацією державного апарату, відгукнулась дружньою пропозицією допомоги українським можновладцям. На думку їхніх вчених, українці були інфіковані небезпечним вірусом, яким їх нагородили інопланетяни. Звісно, Європа боялася нової «чуми», а тому дипломатично втрутитися у непросту ситуацію, що склалася останнім часом в Україні…»
(Великі Собачичі», Тетяна Мельник)

Що не кажіть, а щось в тому є…

Найкращий захист – то напад
Як тепер вже відомо фактично кожному українцеві, війна з Росією ведеться не тільки і не стільки зброєю, скільки культурою і літературою. І тут вже за свої 14 років існування конкурс «Коронація слова» зробив просто величезний вклад в боротьбу за Незалежність. Цього року на конкурс прислали понад 6 тисяч рукописів. І хоча писалися вони задовго до трагічних подій в Україні, однак найкращі автори таки зуміли вловити найважливіші тенденції розвитку суспільства.
Наступного року організатори конкурсу просять писати саме про те, що країні болить.
Про Небесну сотню, про Розстріляне Відродження. І про те, що досить захищатися – потрібно йти у наступ.

Зацитую підсумковий виступ засновника конкурсу Юрія Логуша:
«Те, що бачимо сьогодні на сході, вже колись відбувалося в Україні– у 1920-1922 роках, коли банди з червоними прапорами, які приїхали з Росії, вбивали людей. Тоді в Старих Санжарах Полтавської області застрелили мого діда… Нині Росія вже втретє у своїй історії намагається відбудувати імперію на кістках українців. Я не знаю, чи ми з вами зустрінемося в Києві за рік. Можливо, це буде Житомир чи Львів, не дай Боже– Прага, Краків чи Варшава… Але я хотів би, щоб наступного разу ми провели «Коронацію слова» в Луганську чи Донецьку. А ще згодом, сподіваюсь, ми зможемо зробити це на Кубані– маємо не тільки захищатися, а й переходити в наступ. Впродовж нашої історії сотні письменників було знищено за те, що вони писали українською і для українців. Я хотів би, щоби наступного року у творах конкурсантів постали не лише Майдан та Небесна Сотня, а й творці Розстріляного Відродження, адже якраз сто років тому, з початком Першої світової війни і зародився цей рух. Попри всі труднощі, ми вирішили таки відзначити нових українських авторів– нехай конкурс стане для них «хрещенням у бою» та заохоченням до нових творчих пошуків».

Отже – в наступ. Хто – за зброю, хто – за роботу, а хто – і за клавіатуру. Всі ці напрямки зараз для країни однаково важливі.

Фото автора, Зоряни Франко, прес-служби «Коронації слова»