Від редакції:
За кожною визначною людиною стоїть її мама. Софія, мама митрополита Андрея Шептицького, мала багато різних талантів, гарно малювала і мала неабиякий письменницький хист. Однак весь свій час і натхнення присвятила вихованню сімох дітей.

На честь Софії з Фредрів, до 110-ліття з дня її смерті, яке було в квітні, 10-11 травня організували першу прощу родин до сіл Вишня та Прилбичі. В такий спосіб Церква запропонувала відсвяткувати День Матері та побувати в місцях, де зростала мати слуги Божого митрополита Андрея, і де виховувався він сам, блаженний священомученик Климентій та інші діти зі сім’ї Шептицьких.

	Палацик Фредрів у с. Вишня (за Фредрів – Бенькова Вишня)

Мандрівка слідами родини Фредрів-Шептицьких розпочалась 10 травня в Рудках о 9-ій ранку, з Літургії в храмі Пресвятої Євхаристії. Як розповів голова Місії «Постуляційний Центр беатифікації УГКЦ» о. Полікарп Марцелюк: «Прочани мали нагоду прикластися до знаменитої чудотворної ікони Богородиці – «Королеви Бескидів», яка виставлена для почитання у римо-католицькому храмі Успіння Пресвятої Богородиці. Проща йшла трьома колонами, названими на честь слуги Божого митрополита Андрея, блаженного Климентія і Софії з Фредрів. З села Вишня ми полися пішки в напрямку Шоломиничі-Родатичі, де й заночували, щоб в неділю вранці бути в Прилбичах – селі, де жила сім’я Шептицьких. Об 11.30 Митрополит Ігор Возьняк очолив молитву біля усипальниці Софії Шептицької-Фредро, а о 12-ій – Божественну Літургію в храмі, збудованому на честь слуги Божого Митрополита Андрея та блаженного Климентія Шептицьких. Завершилася проща святковим концертом, присвяченим Дню Матері у Будинку «Просвіти» в Прилбичах».
Відомий польський драматург граф Александр Фредро обожнював малу Софію, тому й створив для донечки «райський куточок» у селі, яке називали Беньковою Вишнею, і куди родина Фредро переїхала зі Львова. У маловідомому творі Софії Фредро «Мої спомини з давно минулих літ» вона описує цей переїзд і облаштування побуту у Вишні.
«Виїзд зі Львова до Бенькової Вишні був для мене новим щастям. Батько радив спати, «щоби коники швидше бігли», але марно я напружувала очі, даремне навіть пальцями притримувала повіки. На повороті дороги, що вела до фільварку, де вже починався сад, батько висаджував мене і висідав сам, щоб уже відчути під ногами беньковишневицьку землю. Любила ту Бенькову Вишню більше, аніж тоді могла це осягнути. Мене п’янили сад, свобода, спів птахів, і тиша села. Жаль мені було засинати при кумканні жаб, далекому гавкоті псів, і покликах нічних сторожів. Так дивно, несвідомо, і з повною розкішшю відчувала, що мене оточує якась велика гармонія. Знала кожний камінчик на стежці, ішла часом подивитися, чи він ще є, привітатися з ним. Що вже казати про запах полуничної грядки? І про прогулянку витоптаною над Вишенькою стежкою до Рудок. Хоча до них ніколи не доходилося. І несподіванка, яку батько приготував для нас ще у Львові – візочок, запряжений двома білими, як сніг, кізоньками, якими я сама управляла, хоча мотузочка від ріжок, попід візочок перетягнута, спочивала у руках фірмана. Коли у 1848 році ми виїхали за кордон, і потім, коли я вийшла заміж, мені часом снилося, що я повертаюся, що ходжу тими стежками, і я завжди прокидалася із схлипуванням, із залитим сльозами обличчям», – писала Софія Фредро.

Герб Фредрів на фасаді палацику у с. Вишня

Окрім того, класик-драматург на честь доньки замовив у Франції і висадив біля палацу декоративні насадження: розкішне тюльпанове дерево, її улюблені квіти – рожеві півонії, та галявину суниць. Водночас батько дав їй можливість здобути європейську на той час освіту. Зокрема Софія грала на фортепіано, займалася мовами: знала французьку, англійську, німецьку; і гарно малювала. Її вчителем з малювання був відомий чеський художник Йозиф Свобода, який, спостерігаючи, як гарненька Софія збирає суниці у своєму «лісовому раю», написав картину «Дівчина і суниці».
«Вона досі зберігається у митрополичих палатах Собору Юра, позаяк митрополит Андрей неймовірно любив маму і забрав зі собою цю картину, як і роботу самої Софії «Христос-Пастир», – розповіла дослідниця спадщини Андрея Шептицького, науковий працівник історичного архіву у Львові Оксана Гайова. – Ще одна її робота – «Святий Ян з Дуклі» – перебуває у храмі святого Андрія у Львові. Інші картини Софії Фредро, а це переважно були твори на релігійну тематику, пропали в період воєн, зокрема в 1939 році, коли розстріляли її сина Олександра разом з дружиною, та пограбували прилбицьку обитель. Митрополит Андрей і сам від мами навчився малювати, бо спостерігав, як перед тим, ніж брати пензлик, фарби, мольберт, вона довго молиться. І ми маємо його дуже гарну роботу “Христос і хрести”».
Окрім малярського хисту, Софія з Фредрів проявила себе як письменниця, успадкувавши літературний хист батька. Зокрема маємо її спомини про «Молодість і покликання о. Романа Шептицького». Передмову до цієї книжки написав блаженний Климентій Шептицький, де він описує її материнські риси: «Ти, як левиця, боронила своїх синів перед усяким моральним злом».

	З численних Фредрових книжкових шаф вціліла оця

Поза малюванням Софія дуже любила читати, буквально не покидала батькову бібліотеку, і ця любов на книжки також передалась її дітям. Александр Фредро мав величезну колекцію світової класики, але зазвичай Софію цікавила християнська література. За словами Оксани Гайової вона: «...читала-перечитувала “Святого Івана від Хреста”, іншою улюбленою її книгою були “Листи святої Катерини Сієнської”. Це передалося і митрополитові: свою першу молитву, яку він уклав ще зовсім юним, перед тим, як іти в монастир, була молитва “За духовні покликання із родин Шептицьких за посередництвом святої Катерини Сієнської та Йосафата Кунцевича”».
Попри всі таланти, які розвинула молода графиня, після заміжжя вона повністю присвятила своє життя дітям, а народжувала їх рік за роком – семеро. Близький друг родини Шептицьких – професор Станіслав Тарнавський назвав її за це «ангелом миру». Свого шостого сина – Климентія – мама Софія називала «наш маленький даруночок-пакуночок», а Романа (майбутнього владику) «Ромтухом». З цим останнім проводила найбільше часу, пояснюючи в листі приятельці Ванді Островській: «Ромтух росте дуже вразливим. З ним не можна говорити про страсті Христові, бо малий захлинається від плачу, що не зупиниш». «Згодом, яким важким не було життя Митрополита (а доля йому не шкодувала хрестів: дві світові війни, чотири зміни урядів, хвороба і заслання – багато речей він ніби не помічав, завжди був погідний, усміхнений, а ріс таким вразливим. Єдиний раз, коли бачили, як митрополит плаче, то було на похороні Софії Фредро. Владика обійняв домовину руками і його плечі здригалися від плачу», – пояснює Оксана Гайова.
Мудре і глибоко духовне виховання Софія Фредро позначилося на стосунках її синів, не зважаючи на різні їхні конфесійні уподобання. Так, Роман і Климентій посвятили себе Українській Греко-Католицькій церкві, Станіслав, Леон, Олександр завжди почували себе римо-католиками. Вдома говорили і по-українськи, і по-польськи. Зрештою, застосовували і французьку, і німецьку мови. За розповіддю Оксани Гайової: «У листах, які ми читаємо, чи то Станіслав пише до Андрея, чи Казимир Олександру – завжди звертання: «найдорожчий Казю», «найдорожчий Стасю». Коли померла мама, треба було сповістити родину, і владика Андрей написав: «Сьогодні-завтра певно усі зійдемося в Прилбичах і думаю, що укладемо такий напис на її могилі: «Пішла у радості до Господа Бога».
Особливо глибоко ця набожна жінка розуміла зміст четвертої Божої заповіді: «Шануй батька й матір». Вона знала, що з такою ж шаною треба ставитися і до вибору власних дітей, зокрема, коли йшлося про їхнє покликання до монашого життя. «Вона була неймовірно жертовна: коли Роман пішов до монастиря, а між ними завжди був великий духовний зв’язок, мама писала йому листи, але Андрей, будучи радикальним у покликанні, не читав їх, щоб не відволікатися від служіння. Мама довірилася і не припинила писати. Коли після її смерті владика отримав конверти, то підписав на них своєю рукою: «Благословенні мої реколекції».

Фото Наталки Космолінської
Автор: Юля Овсяник
Джерело: Збруч (http://zbruc.eu )