В якому віці потрібно починати вчити мову? Що впливає на вивчення мови і як вберегтися від найпоширеніших помилок?

Вивчення іноземної мови з точки зору вікової психології
Методичні принципи оволодіння іноземними мовами, не можуть не ґрунтуватися на дослідженнях в сфері вікової психології.
Проаналізувавши існуючі в нашому суспільстві на сьогоднішній день уявлення про те, в якому віці слід починати займатися іноземними мовами і в якому віці цим займатися марно, у більшості випадках, на жаль, слід констатувати, що ці уявлення досить викривлені і не мають стосунку до істинного стану справ.
Дивно, що дорослі самодостатні люди виявляються абсолютно безпорадними в розумінні даного процесу.
У результаті доходить до крайнощів: або дітей починають вчити англійській мові починаючи з 2-річного віку, або, нарікаючи на погану пам’ять, відмовляються від цієї ідеї, ледь закінчивши вищий навчальний заклад.
І один, і другий з наведених прикладів здаються гіперболізованими, однак вони повністю відображають ситуацію початку XXI століття в сучасному суспільстві, коли мода диктує дії, які суперечать здоровому глузду, а природна потреба оволодіння іноземною мовою в зрілому віці здається нездійсненною.
Практика показує, що іноземною мовою з однаковим успіхом можна оволодіти і в 20, і в 40, і в 60 років.
Щодо нижньої вікової межі, то її слід дуже чітко позначити, оскільки вона пов’язана з психологічними та психофізіологічними змінами, що відбуваються в організмі і поведінці дітей з моменту народження, в тому числі з розвитком свідомості, мови, дозріванням розумових структур. Тому, перш ніж відповісти на поставлене запитання, розглянемо загальні закономірності і динаміку розвитку зазначених структур у дитини на різних відрізках онтогенезу.

Чи потрібно вчити англійській мові дітей 2-3-річного віку?
За даними психологів, до 2-річного віку у дитини завершується період сенсомоторного мислення і формується конкретне мислення, прив’язане до конкретно ситуації. Дитина в цей період здатна мислити тільки окремими предметами, вона не схильна ні до аналізу, ні до синтезу і ще не в може робити якісь узагальнення. Водночас, у маленьких дітей є природна схильність до звуконаслідування. Дитина не народжується зі здатністю говорити певною мовою. Вона починає говорити мовою своїх батьків, оскільки повторює те, що чує.
Таким чином, первинне засвоєння слів як сигналів при посередництві органів зору, дотику і слуху відбувається у дітей не усвідомлено, а виключно імітаційно. Характерно при цьому, як відзначають психологи, що слова, що позначають предмети (іменники), виділяються і усвідомлюються дитиною набагато раніше, ніж слова, що позначають дії або ознаки. За середньому, в 2-річному віці дитина опановує трьома сотнями слів рідної мови, до 3-річного віку їх кількість збільшується до 450. Одночасно відбувається освоєння артикуляції, розрізнення слів у потоці мовлення, встановлення зв’язків між словами і предметами, з’єднання слів у речення. Таким чином, на третьому році життя дитини сильно зростає її мовленнєва активність.
Стрімкий розвиток мовної активності дітей в 2-3-річному віці і наштовхує багатьох батьків на думку про невідкладне запрошення викладача для занять іноземною мовою. Однак це велика помилка. Дитина дійсно може заговорити в цьому віці іноземною мовою, але не за допомогою разових занять з викладачем. Для цього потрібно або запросити гувернантку, яка постійно буде спілкуватися з дитиною іноземною мовою, або на кілька років вивезти її в країну мови, і виховувати в відповідному мовному середовищі.
Заняття ж іноземною мовою з викладачем на цьому етапі навряд чи будуть ефективні, тим більше корисні. На думку Б.В. Бєляєва, який спеціалізувався на психології вивчення іноземних мов, навчання дітей іноземної мови не слід починати до досягнення ними 5-6-річного віку, поки вони не зміцнилися в рідній мові. У більш ранньому віці, як вказував Бєляєв, «одночасне засвоєння рідної та іноземної мов може шкідливо позначатися як на мовному, так і на розумовому розвитку дитини».
По мірі росту і розвитку дитини поступово розширюються межі пізнаваного світу і сфера мислення дитини, прогресує її мова. У розвитку структури дитячої мови особливе місце займає слово-речення, покликане висловити те, що зазвичай виражається повноцінним реченням.
Така неповна або «мала» мова дитини є прямим свідченням того, що між промовлянням перших слів і оволодінням повноцінною мовою дорослих існує певний перехідний період. Поступово дитина опановує форму головного речення, і лише на третьому році життя з питаннями «чому?» в її мові з’являються форми підрядного речення. Однак, дитяча думка, як і раніше, оперує тільки в межах конкретних ситуацій, у неї немає достатніх опорних точок для розчленування істотних зв’язків і випадкових збігів, заснованих на спільності однорідних властивостей і асоціативних зв’язків. Не уміючи зрозуміти взаємозалежність або відносність понять, дитина тим самим не в змозі їх узагальнити.

Цікавий висновок зробив французький психолог Ж. Піаже. Він зазначив, що своєрідний характер «малої» мови, а також монологічного мовлення (промовляння вголос про себе) психологічно пов’язаний з езоповою природою дитини, що володіє аутичним (замкнутим на собі) мисленням.
У свою чергу, К. Юнг пояснював егоцентричні мислення дітей таким чином: «У ранні роки життя немає безперервної пам’яті, є тільки – і це щонайбільше – острівці свідомості, подібні до окремих лампадок >...<. Але ці острівці пам’яті >...< містять сукупність дуже важливого вмісту, пов’язаного зі сприйняттям самого суб’єкта, – так званого его». Притаманне дітям егоцентричні мислення по суті своїй є асоціальним. У міру розвитку і зростання потреби до взаємодії з соціальним середовищем дитина змушена пристосувати свою думку до думки інших, що витісняє, зрештою, закладений в неї природою егоцентризм. Однак до досягнення дітьми 7-річного віку близько 46% висловлювань, за даними Піаже, зараховуються до егоцентричних форм мовлення.
У той же час в старшому дошкільному віці у дітей поряд з предметним мисленням розвивається ситуативне мислення і ситуативна мова. Остання також має досить вузький характер: для її розуміння кожного разу необхідно враховувати якусь конкретну ситуацію. Це пояснюється тим, що ситуативна мова мало зрозуміла поза контекстом. При цьому слід зазначити, що ситуативною мовою в дискурсі користуються і дорослі. Різниця лише в тому, що дорослі користується нею в разі, якщо розгорнута мова не є необхідною умовою для розуміння. Для дітей же ця обставина не є визначальною, оскільки їх свідомість суто індивідуальна, її збагачення соціальним змістом відбувається повільно і поступово.
Ситуативне мислення дошкільнят характеризується такими висновками, в яких дитина переходить від одного одиничного випадку до іншого одиничного. Дошкільнята ще не володіють здатністю до аналізу і синтезу. Минаючи загальне, вони можуть тільки розташовувати в ланцюжок предмети і явища, будучи не в змозі їх синтезувати і аналізувати, а тим більше – систематизувати. І.М. Сєченов саме в цьому зв’язку вбачав причину безсистемності дитячих вражень, цим же обставинами він пояснював безсистемність, розрізненість спогадів про раннє дитинство.
Вищевказані особливості мислення та мовлення дошкільнят дають підставу задуматися про доцільність занять іноземними мовами також і в 5-6-річному віці, незважаючи на те, що такі заняття стали дуже популярними в останнє десятиріччя, у тому числі в закладах дошкільної освіти. Навчання іноземній мові дітей цієї вікової групи, як правило, має ігрову спрямованість, що теоретично відповідає характеру пізнавальної діяльності дошкільнят. Однак результати занять іноземними мовами говорять про те, що навчання дошкільнят більшою мірою має загальнорозвиваючий, ніж лінгвістичний характер.

Недоліки комунікативної методики
Численні курси, які працюють за західними методиками, – це ще одне питання, яке є неминучим є наслідком нездатності загальноосвітньої школи та немовного вузу дати знання з дисципліни «іноземна мова». Попит диктує пропозицію – і ось вже сотні курсів по всій Україні пропонують свої послуги всім бажаючим. Назви подібних курсів різноманітні, західні підручники, якими вони, як правило, користуються, прекрасно видані і рясніють кольоровими ілюстраціями, викладачі в багатьох випадках є носіями мови. Але яким гірким буває розчарування, коли після півроку, року або півтора років навчання раптом виявляється, що результату немає. Серед доброї сотні осіб, які пройшли тестування після року навчання на подібних курсах, більше половини не справляються навіть з самим елементарним – з вживанням дієслова-зв’язки to be. Вимова, як правило, виявляється не поставленою, а про спонтанне мислення іноземною мовою годі й говорити.
З цього можна зробити лише один висновок – оволодіння іноземними мовами як здатністю вільно мислити в рамках іншомовної системи не може бути підмінене сурогатними поверхневими процесами, що не захоплюють глибинні області свідомості і несвідомого і не формують, таким чином, комунікативної компетенції. Отже, вивчення мови тільки тоді має сенс і може дати результат, коли воно досить серйозне. Для цього воно повинно спиратися на наукові досягнення та практично враховувати їх у дидактиці і приватних методиках викладання.
Тенденція до комунікативного методу навчання заплутала і без того невпорядковані методичні принципи, і в результаті на поверхні виявився досить грубий формально-мовний підхід, який анітрохи насправді не сприяє формуванню здібностей володіння мовою як засобом комунікації.
Системне оволодіння іншомовними засобами було зведено до нуля, забравши смисл самого процесу і саму ідею вивчення мови і зробивши її завідомо марною. У результаті виявилося порушеним розумне співвідношення комунікативної орієнтації та свідомої систематизації мовного матеріалу, а сама комунікація стала трактуватися неприпустимо спрощено. Ніхто не заперечує – здатність до комунікації іноземною мовою (комунікативна компетенція) є кінцевою і бажаною метою, але йти до цієї мети, як показує теорія і практика, потрібно не за допомогою механічного відтворення пропонованих моделей, а шляхом перебудови мислення на реалії.
Безграмотна, обмежена мова, що виникає в результаті застосування формально-мовного підходу в рамках комунікативної дидактики, насторожує в даний час багатьох фахівців в Україні і за кордоном.
Методи, які пропонуються багатьма відомими західними школами, наприклад, школою Берліца або Inlinqua і Benediktschule в Німеччині, дещо відрізняються від тих, які ще в 50-ті роки критикував російський академік Л.В. Щерба – всі вони, на жаль, засновані на імітаційному, механічному способі оволодіння мовою. Наприклад, наші співвітчизники-репатріанти, які протягом восьми місяців відвідували такі школи п’ять разів на тиждень по шість годин на день і займалися, зрозуміло, з викладачем-носієм мови, до кінця навчання не могли не тільки вільно спілкуватися мовою, але не були в змозі конструювати елементарні фрази. І це не тому, що наші немолоді репатріанти були нездібними учнями. Їх вдавалося навчити за якихось два-три місяці. Питання полягає в іншому – яку методику застосувати при навчанні. Механічне оволодіння мовою, на жаль, не забезпечує ні якості, ні дієвості результатів, тобто здатності до повноцінної комунікації. Англійські фахівці на сьогоднішній день стверджують, що загальне застосування комунікативного методу в школах призвело до погіршення грамотності у використанні мови (у 79% учнів). Цей же висновок підтверджується опитуванням екзаменаторів, які проводять усні іспити з іноземних мов у школах Великобританії.
Такий результат швидше закономірний, ніж випадковий: спрямованість комунікативних методик на практичні цілі насправді виявляється невиправданою, оскільки формально-мовний підхід не забезпечує реальних умов для формування психофізіологічних механізмів, що забезпечують грамотне користування мовою. Здатність до комунікації, якщо ми вкладаємо в це поняття вільне володіння всіма видами мовленнєвої діяльності, досягається шляхом поступального оволодіння системою мови і одночасного розвитку мовних навичок і умінь. Тільки таким чином може бути сформовано іншомовне мислення. Тільки в цьому випадку людина починає грамотно і вільно висловлювати свої думки і сприймати думки інших людей, тобто стає активним учасником комунікативного процесу.
Чому у методику вивчення іноземних мов не запроваджуються напрацювання видатних вчених?
У численних класичних теоретичних дослідженнях можна знайти відповіді на більшість запитань, пов’язаних з оволодінням іноземними мовами.
Фізіологи описують функції другої сигнальної системи, психологи розкривають особливості розвитку мислення і роботи пам’яті, нейрофізіологи роблять висновки про функціональні особливості мовних зон і співвідношенні ліво- і правопівкульного мислення, лінгвісти розглядають проблему співвідношення мови і мовлення, психолінгвісти розробляють моделі мовоутворення, представники лінгводидактики займаються застосуванням лінгвістичної теорії до методичної практики. Однак практичне навчання іноземним мовам в більшості випадків, як і раніше, перебуває осторонь від теорії, і, блукаючи невідомими шляхами, в багатьох випадках заводить у глухий кут. Така ситуація не тільки в Україні, така ситуація у всьому світі.
У чому ж причина тотальних помилок і небажання прислухатися до думки таких великих вчених, як І.П. Павлов, І.М. Сєченов, В. фон Гумбольдт, Ф. де Соссюр, Г. Гійом, Е. Бенвеніст, Ж. Піаже, Л.С. Виготський, А.Р. Лурія, С. Л. Рубінштейн, А.Н. і А.А. Леонтьєви, Б.Л. Щерба, Б.В.Беляєв, П.Я.Гальперіна? Чому, незважаючи на настільки численні глибокі і багатогранні теоретичні дослідження, універсальний практичний спосіб вивчення іноземних мов все ж не знайдений, і люди, як і колись, мучаться, перш ніж отримати жаданий результат, або мріють про нього роками і не отримують його зовсім?
Заздалегідь обмовлюся – мова не йде про так зване гімназичне вивчення іноземних мов в Україні і за кордоном, коли викладання ведеться за спеціальними програмами і розраховано на вісім-дев’ять років навчання. У цьому випадку результат практично гарантований, і будь-який випускник гімназії чудово володіє не однією, а двома (іноді трьома) іноземними мовами. Цей факт, до речі, в більшості країн має прямий стосунок до отримання вищої освіти – до вступу у вузи та університети допускаються лише випускники гімназій, а отже, особи, які вільно володіють іноземними мовами.
В Україні шлях до вищої освіти відкритий для всіх випускників середніх шкіл, і дипломованих фахівців, таким чином, у нас набагато більше. Але, крім випускників мовних факультетів, хто з фахівців і навіть наукових співробітників по-справжньому володіє іноземними мовами? Тільки ті, хто, усвідомлюючи необхідність знання мов, докладав зусиль самостійно; ні загальноосвітня школа, ні немовні факультети ВНЗ здебільшого можливості вивчити іноземні мови всерйоз, на жаль, не дають.
Шкільні методисти та педагоги посилаються на мінімум годин і нарікають на міністерство, яке не схильна переглядати навчальні програми, вузівські методисти зводять роботу до засвоєння «мови спеціальності», підміняючи вивчення системних мовних засобів читанням спеціальних текстів за програмою. Про це неодноразово писав нині покійний академік А.А. Леонтьєв, всіляко пропагуючи вітчизняні методики викладання мов, які в повному обсязі так і не дійшли до школи.
Оволодіння іноземними мовами – це глибинний процес, що охоплює кілька сфер життєдіяльності людини – фізіологію, психологію і психіку, зачіпаючи при цьому сферу взаємодії свідомості і несвідомого. Цей складний психофізіологічний процес можна уподібнити, за словами В. фон Гумбольдта, «завоюванню нової позиції в колишньому баченні світу», оскільки вивчення іноземних мов нерозривно пов’язане з освоєнням цілої палітри уявлень і понять, властивих певній частині людства.
У ході навчання осягаються особливості колективного розуму нації, здобуваються навички вираження думок і почуттів засобами іншомовного коду; вивчення будови мови від елемента до елементу дає можливість чітко і коректно формувати і формулювати думки і висловлювати емоційні стани.
Спілкування іноземною мовою розширює горизонти, дозволяє сприймати звичні взаємозв’язки з іншої, часто протилежної точки зору, допомагає глибше пізнати світ і самого себе. Все це вносить неоціненний внесок у розвиток особистості, інтелектуально і емоційно збагачує людину, забезпечує професійне зростання і свободу комунікації.
Немає необхідності зупинятися на численних перевагах володіння іноземними мовами. Вони цілком очевидні в контексті нового часу. Проте ні новітні інформаційні теорії, ні захоплення програмуванням та ідеями створення штучного інтелекту не роблять практичне освоєння іноземних мов більш простим і доступним. Оволодіння іноземною мовою і донині залишається проблемою: новітні досягнення науки і величезні зусилля, зроблені вченими в кінці XIX і в XX столітті в галузі лінгвістики, психології, фізіології та психіатрії, а також у новітніх суміжних областях – психолінгвістиці і лінгводидактиці, як правило, не знаходять застосування на практиці.

Самостійне вивчення мови
Вивчити англійську мову “взагалі” неможливо – самостійно (і не самостійно також). Але якщо правильно поставити собі завдання – наприклад, вивчити програму середньої школи з англійської мови, чи навчитись читати/писати наукові статті – і мати для цього достатньо часу – тоді це цілком можливо.
Англійську я вчила в школі та на курсах, але я сама вчила французьку (і до шкільного рівня я вивчила її сама, а вже потім ходила на курси).
Цього досягали навіть у ті часи, коли не було хороших підручників і магнітофонів, а зараз це абсолютно реально, якщо чітко сформулювати свою мету, спланувати процес вивчення і дотримуватись плану.
Вивчення мови “на рівні середньої школи” складається з трьох компонент, які опановуються паралельно – це:
– слова,
– граматика,
– читання.
Будуть потрібні також досить елементарні навички перекладу, вміння будувати різні види запитань з даного речення, вміння розуміти просту мову викладача.
Для більш високого рівня необхідно додати також вміння розуміти спонтанну мову (вільнішу за мову середнього викладача на уроці або екзамені), говорити, писати, перекладати.
Можна скласти список з 1000-1500 слів, які потрібно знати. Я думаю, що такі списки є у підручниках або посібниках для вступників. Граматика з вправами може бути вивчена за якоюсь книжкою. Читання – це набагато складніше, але реально. В англійській мові практично немає правил читання (тобто є, але дуже нечіткі). Є звуки, які не схожі на українські.
Хорошою новиною є те, що українські голосні звуки набагато ближчі до англійської, ніж російські, особливо українські звуки и та е.
Для опанування читання треба вивчити знаки транскрипції і вчити слова разом з транскрипцією. Дуже допоміг би магнітофон/плейєр/телевізор/комп з колонками-навушниками і підручник з аудіоносіями. Або три – п’ять уроків з тим, хто вміє читати.
Я хочу тепер перерахувати деякі поширені помилки у вивченні мови, які дуже часто призводять до невдач:
1. Намагання досягти занадто великих вершин одразу, і невпевненість у своїх силах після невдачі. Треба ставити досяжну мету – а потім рухатися до нової, якщо це буде потрібно.
2. Надія на якусь панацею (систему 25 кадру, поїздка до Англії і т.д.). Всі швидкісні методи абсолютно не підходять для досягнення систематичного знання мови, навіть на рівні середньої школи. Ці методи – для того, щоб людина, яка скоро їде за кордон, могла б зробити хоч щось, щоб не відчувати себе там повним ідіотом. Але навіть для простого екзамену на рівні шкільної програми підготуватись таким чином неможливо.
3. “От якби у мене були (магнітофон, відео, комп’ютер, можливість спілкуватись з іноземцями….)”. Ці думки дуже шкідливі для навчання. У нас є те, що є, і треба це використовувати найкращим чином. Ці методи – не панацея. Допомогти може лише праця на протязі довгого часу.
4. Шукання виправдань для невиконання плану (його можна не виконувати, але не треба шукати причини – треба надолужувати). Або при складанні плану дати собі зайвих 30% часу на випадок непередбачених обставин. Наприклад, ми запланували вивчити 500 слів за рік. У році 52 тижні – це десь по 10 слів на тиждень. Тоді краще планувати вивчення 15 слів, щоб обставини не заважали.
А тепер декілька секретів щодо вивчення мови:
1. Для ефективнішого вивчення краще мати кілька (3-4) книжок на кожному рівні, і проходити їх паралельно. Це дасть кращі можливості для повторення тих самих слів з різною граматикою, різної граматики з тими самими словами. Було б дуже добре, якби хоча б один з них був би підручником англійського або американського видання з касетами (їх зараз є досить багато передрукованих і не дуже дорогих).
2. Англійські слова мають в основному багато значень. Тому того перекладу, що є в підручнику, недостатньо – треба дивитись у хороший словник. При перекладі також небажано перекладати по словах – словосполучення може мати інше значення, ніж набір слів, перекладених окремо. Тому треба вчити не лише слова, а і словосполучення.
3. Не страшно, якщо всі слова не запам’ятовуються одразу. Треба скласти список вже вивчених слів і часто до нього повертатись, згадуючи ті слова, які забулись.
4. Треба писати, виконувати письмові вправи.
5. Дуже корисно слухати англійську де можливо – радіо, телевізор, інтернет. Колись були – не знаю як зараз – уроки англійської мови української служби Бі-Бі-Сі. Їм можна було навіть написати і попросити надіслати тексти уроків і програми радіо.
6. Не існує фіксованого ідеального підручника. Не треба відкладати навчання, тому що немає ідеального підручника. Треба починати з того, що є.
7. Щодо підручників, я назву лише те, що точно непридатне – це шкільні підручники до 90-х років і словник Романова (він складений непрофесіоналом і дуже поганий). Рік видання підручника ні про що особливе не говорить – зараз перевидають дуже багато старих підручників. Краще купити щось новіше.
Приблизні ознаки такого курсу – сучасні кольорові картинки, підручник + робочий зошит в комплекті, аудіоносії. Вони досить дорогі, для початку можна без них і обійтись.
8. Без підручника з українськими поясненнями обійтись також важко – одного суто англійського не досить.
9. Не варто також купувати підручники для бізнесменів, економістів або інші професіональні.
10. Варто писати слова з перекладом та фрази на картки, носити картки з собою та переглядати їх де можливо, не стараючись запам’ятовувати – надмірні зусилля не потрібні.
Легкої дороги до вивчення мови немає – але, якщо вчити, то вивчити можна все.

Джерело: ukrsymmetry’s blog