Від редакції:
Дитина погано вчиться в школі, або ж на відмінно закінчила інститут, але так і не може знайти путню роботу? Проблема може бути не в дитині, а в специфічних сімейних стосунках. Отже чому дитині «вигідно» бути невдахою?

Традиційні омани
Звичайне мислення заважає правильно розуміти реальність. Здається, що світ можна описати за допомогою бінарних опозицій: вверх-вниз, вліво-вправо, погано-добре, наслідок-причина і т. п. Ми до цього звикли з дитинства. Так правильно – так не правильно, чорне – біле, фашисти – наші: так міркували всі навколо. Можливо, легкість і «природність» подвійного, бінарного, мислення пов’язана зі симетричністю всього сущого. Всі рослини, тварини, люди володіють віссю симетрії, яка ділить їх на половини. Так живе пристосувалося до сил гравітації Землі. У цьому симетричному світі мислити бінарними опозиціями – просто.
Уявлення про бінарність світу створює лінійний причинно-наслідковий зв’язок, за допомогою якого описуються процеси або події, ніби ми всі живемо в лінійному бінарному світі. Зрозуміло, реальний світ інший, але традиційний спосіб сприйняття світу передбачає, що у подій і явищ є причини, і особливо приємно, коли є впевненість, що причина одна. Передбачається також, що існує наслідок подій і явищ, що його можна зрозуміти, обчислити і передбачити. Виникає відчуття, що, знаючи причинно-наслідкові зв’язки, можна впливати на події. Приємно думати, що світ є ланцюжками причин-наслідків-причин і т. д., що ці ланцюжки зрозумілі і передбачувані. Таке уявлення про світ заспокоює: передбачуваність знижує тривогу. Традиційна психологія розвивалася в рамках цієї концепції; понад 150 років психологи думали лінійно. Основне питання, яке вони собі ставили, було питання «Чому?» У певних сферах людського функціонування на це питання знаходилася відповідь.
Чому людина зійшла з розуму? Бо не витримала горя. Це найчастіша відповідь, яка пропонується міфологією і літературою: Геракл, Медея, Офелія.
Психологія поділяла цю точку зору. Чому людина скандалить із будь-яким начальником на будь-якій роботі? Бо замість начальника людина подумки підставляє свого батька, який помер до того, як людина отримала його визнання. Ось за це визнання, правда, не батька, а статусної фігури, яка його замінила, і воює людина на робочому місці. Скандалить і скандалить.
Лінійно простіше пояснити те, що відбувається всередині людини, ніж те, що відбувається між людьми.
Чому полюбила? Чому розлюбив? Чому ця сім’я живе дружно, а та конфліктує, мучиться, але не розпадається? Чому в одній і тій самій сім’ї виростають такі різні діти?
На ці питання немає простих однозначних відповідей.

Системне мислення і його переваги
Розглянемо приклад: дитина погано вчиться. Це – тривожний симптом. Ми можемо запитати, чому так відбувається, й отримати різні міркування з цього приводу: і з вчителькою у неї контакт не налагоджений, і здібності у неї слабкі, й однокласники її ображають. Дійсно, причиною академічної неуспішності може бути і поганий контакт з учителькою, і порушення розвитку вищих психічних функцій.
Водночас, погана успішність може бути і без цих причин. Вчителька не погана, дитина – розумна і цілком здатна вчитися, але уроки вона робить з горем-бідою. Будь-яке завдання, скажімо, виконання домашньої роботи з англійської мови, вона робить тільки доти, поки дивиться мама. Якщо мама послабила контроль, то дитина читає, бавиться, дивиться у вікно... але не робить уроки. Нерідко щоденну підготовку до школи супроводжують скандали. Мама кричить, дитина плаче...
Зрозуміло, чим більше мама примушує дитину до занять, тим очевидніше, що найпотрібніші вони саме мамі. Тим важче мамі буде досягти своєї мети: щоб дитина вчилася самостійно, добре й успішно і взагалі любила знання. Домашні завдання виконані, але навику самостійної роботи нема. Виходить, що мама вдається до дій, які прямо суперечать її меті. Водночас, не робити їх вона не може, тому що без контролю і примусу дитина вчитися не буде – почнуться двійки. Де двійки, там обов’язково сумлінний учитель каже: «Ну що ж ви не дивитеся за вашою дитинкою. Я ж вас попереджав!»
Чим більше батьки намагаються, щоб дитина вчилася краще, тим менше у неї на це шансів. Це – парадокс сімейного життя. Мама робить із дитиною уроки, бере на себе відповідальність за її заняття, контролює її. А це ж дуже просто: взялися контролювати – значить, взяли на себе відповідальність. Це відбувається моментально. Доречне тут питання не «чому?», а «навіщо?».

Поширений парадокс сімейного життя
Мама так клопочеться навколо уроків з багатьох причин. Контроль за уроками заповнює й організовує мамине життя. Мама готова таким чином витрачати час і нерви, з року в рік не досягаючи мети – навіщо? Наприклад, для того, щоб заповнювати емоційний вакуум, що утворився в подружніх стосунках.
Для того, щоб гарантувати свою «зайнятість», потрібна залежна і несамостійна дитина. І мама (дружина), замість того, щоб з’ясовувати подружні стосунки і заповнити цей емоційний вакуум, всю свою енергію і любов переносить у стосунки з дитиною, розуміючи, що хай там що, а вона – хороша мати і т. д., і т. п.
Подружні стосунки обговорювати важко – конфлікти, які в них виникають, можуть і розвалити сім’ю. Найчастіше ніхто з подружжя не хоче «розгойдувати човен», тому з’ясовувати стосунки не прагнуть. Щоб їх не з’ясовувати, треба мати компенсацію у спілкуванні з дитиною. Мама так зайнята сином і так втомлюється його виховувати, що жодних сил і бажання на розмови з чоловіком у неї вже нема. Тому в подружніх стосунках утворюється якась видимість благополуччя, натяк на комфорт: подружжя мало спілкується, а якщо спілкується, то відома безпечна тема – дитина та її невдачі. А раз так, то татові нічого не залишається, окрім як багато працювати і мало бувати вдома. У цьому випадку існує єдина умова шлюбного контракту – тато не буде відволікати увагу дитини на себе, він повинен цілком віддати дитину мамі. Якщо тато цієї умови дотримується, то, звичайно, може почути: «Ти дитиною не займаєшся», але це – найменше зло. Якщо ж він займатиметься дитиною, то скажуть, що він робить це неправильно, не так вчить, і дитина отримує двійки через нього. Якщо тато психологічно «забирає» дитину собі, то мама залишається зовсім самотньою.
Чим гірші стосунки в подружній парі – тим ретельніше мама займається з дитиною – тим менш успішною є дитина в навчанні – тим більш стабільною є сімейна система. Ось вам кругова порука, ось вам і парадокс.
Сім’я – така ж система, як ліс, людський організм або жива клітина. Закони функціонування сім’ї зовсім не ті, яким підпорядковується психологія окремої людини. Функціонування сім’ї підпорядковується законам функціонування систем – біологічних, соціальних. Ми радше зрозуміємо, як влаштована сім’я, якщо порівняємо її з екосистемою лісу, пустелі або савани, ніж із психікою окремої людини. Сім’я – це вид соціальної системи, а, значить, вона має певні властивості, які потужніші, ніж воля і наміри людей, її складових. Зазвичай, одружуються, створюють сім’ю, щоб жити краще. Нерідко, незважаючи на всі наміри, вони починають жити гірше, болісніше, і діти ростуть у важкій атмосфері. Ніхто до цього не прагне, але це відбувається.
Будь-яка система підпорядковує своїм законам частини й елементи, які входять до неї. Сім’ю, як живий організм, неможливо звести до суми внутрішніх органів (всім зрозуміло, що з фізіологічної точки зору тіло – не печінка плюс легені). Усі складові частини взаємодіють і впливають одна на одну, в цьому зміст і сенс сімейного життя. Сім’я може бути функціональною системою, тобто, бути здатною досягати своєї цілі, і дисфункціональною, тобто, нездатною досягати ці цілі. Коли люди хочуть чогось (жити щасливо, заможно, вирощувати геніїв і т. п.), але не можуть – присутня сімейна дисфункція. Буде сім’я функціональною чи дисфункціональною, залежить від взаємин і взаємодій людей, які, зазвичай, найчастіше в ній зустрічаються.

Спілкування в сім’ї – це «наше все»
Особливості взаємовідносин членів сім’ї виявляються в спілкуванні, при цьому спілкуванням є абсолютно будь-яка подія, що відбувається в сім’ї. Запізнення і розставання, відверті розмови і спільні веселощі, покупки і приготування їжі – це все інформативне й особливе, унікальне для даної системи, спілкування. Навіть мовчання насправді – потужне інформативне повідомлення.
Можна перестати розмовляти з людиною (дитиною, чоловіком, дружиною), і всім буде ясно, що це – демонстрація несхвалення і невдоволення, прагнення покарати винного остракізмом. У сім’ї все є повідомленням для всіх.
Повідомлення надходять до людей за допомогою слів і за допомогою міміки та жестів.
Відповідно до цього виокремлюють словесний і несловесний канали прийому – передачі інформації. Зазвичай, люди використовують обидва ці канали одночасно; всі учасники системи постійно аналізують всю доступну їм інформацію, що йде від інших членів системи.
Мама миє посуд на кухні і гримить ним більше, ніж зазвичай, бо хоче показати, що сердиться, припустимо, на тата, який пізніше прийшов з роботи. Тато в цей час дивиться телевізор, але не закриває двері кімнати, показуючи, що хоче миритися. Син, який зазвичай робить уроки сам, зараз, відчуваючи напругу в повітрі, просить тата допомогти з уроками. Тато допомагає, але говорить на підвищених тонах і дискредитує сина, обзиваючи його ідіотом, для того щоб всі зрозуміли, що тато їм необхідний. Мама кричить на тата за те, що він ображає сина, і при цьому дорікає йому за те, що він мало займається дитиною.
Рвучкі, різкі рухи, грюкання дверима, гуркіт каструль – без слів зрозумілий і поганий настрій людини, і її бажання показати домашнім, в якому вона стані. Можливо, це заклик про допомогу, скарга, а може, докір: «Подивіться, до чого ви мене довели» і т. п. Відповідний текст доповнює картину. Словесна і несловесна частини повідомлення перебувають у гармонії.
Проте буває, що ці частини повідомлення зовсім не гармоніюють, а, навпаки, суперечать одне одному. Такі ситуації трапляються на кожному кроці.
Повідомлення загалом несуперечливі, якщо зміст повідомлень, переданих на двох каналах, збігається.
Якщо ви питаєте у людини: «Як справи?» – а вона вам з ясною посмішкою, дивлячись у вічі, повідомляє: «Все добре», – то ви отримуєте однозначне повідомлення, оскільки його несловесна частина не суперечить словесній частині. Якщо ви питаєте у людини: «Як справи?» – а вона вам з кривою посмішкою, дивлячись у підлогу, каже: «Все чудово», повідомлення суперечливе, двояке, тому що його словесна частина суперечить несловесній.
«Подвійні пастки»: зводять з розуму або допомагають виживати?
Що відбувається з тими, хто часто отримує суперечливі повідомлення від близьких і важливих їм людей, наприклад, чоловіків, дружин, батьків? Нічого доброго, тому що незрозуміло, на яку частину повідомлення реагувати. Найменше, що відчуває в таких ситуаціях одержувач – роздратування і пригніченість. Передусім, це сильно шкодить дітям. Якийсь час практики-психологи вважали, якщо дитина постійно перебуває в ситуації суперечливих повідомлень, то може захворіти на шизофренію.
Психологи-дослідники та психотерапевти спостерігали за сім’ями дітей, що страждали на шизофренію, і виявили спільний для таких сімей стереотип взаємодії, який вони назвали в приблизному перекладі «подвійною пасткою». «Подвійна пастка» – це коли до дитини постійно надходять неузгоджені на усному та невербальному рівнях повідомлення в ситуації, коли вона не може вийти з контакту. У лікарні перебуває хлопчик, що страждає на шизофренію, до нього приходить мама – провідати. Сидить у холі. Він виходить до неї і сідає поруч, близько. Вона відсувається. Він – замикається і мовчить. Вона каже: «Ти що ж, не радий мене бачити, чи що?»
На одному комунікативному рівні мама дає зрозуміти дитині, що вона, хоч і прийшла його відвідати (дитину саме це і втішило, коли вона підійшла до неї близько), але хотіла б триматися від нього подалі. У цей момент спілкування мама нічого не повідомляє словами. Коли дитина, сприйнявши це несловесне повідомлення, реагує на нього абсолютно доречно, теж невербально («Якщо ти хочеш триматися від мене подалі, я не буду до тебе лізти і засмучусь»), мама вже словами дорікає йому за його несловесну реакцію. Ось і виходить подвійна пастка: на словесному каналі одне повідомлення, на несловесному – інше, тому завжди можлива негативна реакція на будь-яку з можливих відповідей.
Вийти зі спілкування, тобто, у випадку дитячо-батьківських стосунків, покинути батьків, жодна дитина не може. Чим менша дитина, тим важче їй подумати про вихід з цього суперечливого спілкування, тому що вона життєво залежить від батьків, любить їх.
Відтак, дитині дуже важко рости і розвиватися. Вона розгублена, збита з пантелику, ніяк не може правильно відреагувати, батьки весь час незадоволені.
Наприкінці 60-х років вважалося, коли дитину постійно занурюють у ситуацію «подвійних пасток», вона не може пристосуватися до реальності, йде «в себе», замикається, втрачає зв’язок зі світом і, в результаті, починає хворіти на шизофренію. Тепер дитяча шизофренія вивчена більш докладно, зрозуміло, що «подвійні пастки» – не найкритичніший фактор її виникнення у дитини. Не найкритичніший, але не останній за значенням і помітно ускладнює дане захворювання!
«Подвійні пастки» часто зустрічаються в спілкуванні і в сім’ї, і на роботі. У розумній кількості це навіть корисно, як отрута в малих дозах. Немає дитини, яка не потрапляла би в «подвійні пастки». Зазвичай, це не шкодить психічному розвиткові, насамперед, якщо «подвійні пастки» виходять від далеких, незначущих людей. Сьогодні «подвійні пастки» розглядаються в психології швидше як спосіб контролю та управління, а не патогенний фактор.
Наприклад, ваша мама ніколи прямо не скаржиться на здоров’я, але якимось незбагненним чином дає зрозуміти, що відчуває себе жахливо. У чому саме справа, з’ясувати важко. Під час цієї розмови у вас, зазвичай, виникає почуття провини, за ним – роздратування. Якщо подразненню дати хід, то почуття провини посилиться. У результаті, мама (не хочеться казати: «може, з вас мотузки вити») може на вас впливати. Бліда мама ледве пересувається на кухні або слабким голосом промовляє по телефону: «Алло».
– Мамо, ти себе погано почуваєш?
– Все нормально (не підводячи очей або «вмираючим» голосом)...
– Мамо, що сталося?
– А що, для цього має щось статися?
– Що з тобою, мамо?
– Не кричи на мене, мені і так вистачає...
– Господи, мамо!
Мама може або покласти трубку або піти з кухні. Доведеться просити вибачення невідомо за що, щоб вона хоча б пояснила, що з нею (раптом справді щось серйозне). Припустимо, телефонний варіант вибачення. Ви передзвонюєте, м’яко-м’яко, «навшпиньки» починаєте розмову:
– Мамочко, я не хотів (а) тебе образити!
–...(Мовчання)
– Я так за тебе турбуюся. Скажи, будь ласка, як сьогодні тиск (головний біль, серце) – знову болить?
Сяк-так з’ясовується, що ви самі якимись своїми вчинками погіршили мамине здоров’я, наприклад, давно її не провідуєте. У вас були інші плани на вечір, але ви все відкладаєте, їдете до мами і т. д., і т. д.
Для чого ця «подвійна пастка» (коли мама дає зрозуміти видом або тоном голосу, що вона нездужає, але словесно це заперечує) була потрібна? Дуже просто. Це дозволяє викликати у вас почуття провини. Такий спосіб спілкування був у вас з мамою завжди. Особливо добре це «працювало», коли ви були в підлітковому віці, прагнули піти геть із дому, а мамі було важко, тато пив (або зраджував, або грав у карти, або багато працював. Їй потрібна була ваша підтримка, вона насправді себе погано почувала, але не хотіла, щоб ви сиділи з нею з жалю. Та ви й самі турбувалися, як мама з татом ладнатимуть без вас. При вас все відбувалося м’якше.
На якомусь рівні всіх все влаштовувало. Тато міг порівняно спокійно відволікатися від сім’ї, мама отримувала умовно добровільну підтримку з вашого боку, ви відчували свою значимість і міць. Сім’я зберігалася, при тому, що люди жили в ній зовсім не так, як хотіли б. Мама зовсім не хотіла байдужого, відстороненого чоловіка; чоловік не хотів, щоб дружина хворіла; дитина насправді хотіла з легкою душею спілкуватися з однолітками, а не сидіти вдома.
Сімейна дисфункція підкралася непомітно. «Подвійні пастки» допомагали спілкуватися так, що сім’я не розвалювалася. Виходить дивний парадокс – сімейна дисфункція робить сім’ю стабільнішою. Однак, це насправді так – будь-які порушення в сім’ї якщо не розвалюють її, то цементують, відливають буквально в бронзі, так, що жодні, навіть позитивні, зміни відбутися не можуть. Так діє найважливіший і універсальний закон функціонування будь-яких, до речі кажучи, систем – закон гомеостазу.

Закон сімейного гомеостазу. Як діти його обслуговують
Отже, всяка сім’я прагне стабільності, намагається зберегти свій актуальний стан. Актуальний стан стосується всіх сторін життя сім’ї. Сім’я не любить змінювати свій склад – ні випускати зі себе людей, ні впускати нових людей зі сторони.
Розлучення – травма, смерть стареньких батьків також часто можуть бути травмою, син, донька вступили в шлюб, не дай бог, привели свою «половину» в батьківський дім – знову травма. Дитина виросла, стала жити окремо – горе (це горе, як хвороба, навіть назву має: «синдром спорожнілого гнізда»).
Сім’я не любить змінювати звичні форми взаємодії, наприклад, терпіти не може, коли виростають діти-підлітки, тому що з ними треба переходити на інший рівень спілкування. Спілкуватися як з маленькою дитиною вже неможливо, як з дорослим – не хочеться, здається безглуздим. Сім’я страждає від будь-якої зміни свого становища в середовищі: від зміни місця проживання, еміграції, зміни матеріального становища. Зубожіли – погано, розбагатіли – погано. І в тому, і в іншому випадку починаються сварки.
Сім’я виробила способи зберігати свою стабільність. Будь-яка система отримує інформацію про свій стан. Якщо отримано повідомлення про те, що зміни можуть призвести до розпаду сім’ї в тому вигляді, в якому вона існує зараз, то вмикається механізм стабілізації.
Наприклад, між подружжям змінилася психологічна дистанція. Припустімо, чоловік проводить менше часу зі своєю сім’єю, а коли перебуває вдома, то поводиться незацікавлено, відсутньо (бо багато працює або завів роман на стороні). Тоді у кого-небудь, найчастіше в дитини, починає розвиватися поведінка, що вимагає від тата більшої участі в справах сім’ї. Найкраще підходять хвороби, двійки в школі або хуліганські витівки.
Не варто думати, що у дитини це виходить свідомо, навмисно. Все відбувається, нібито, само собою. Популярний стабілізатор шлюбу – хвороба. Хвору дитину не можна покинути.
Одна дівчинка п’ятнадцяти років на запитання: «Коли твої батьки не сваряться?» – відповіла в присутності батьків: «Коли я хворію...» У дівчинки астма. Часто для дитини спокійніше хворіти, ніж бачити і чути сварки батьків (або не бачити і не чути, але підозрювати).
В іншому випадку у дисфункціональній родині механізми гомеостазу ставлять собі на службу природні для певного віку фізіологічні реакції дитини.
Поки дитина маленька, мочити пелюшки, памперси, штанці для неї нормально. Після двох-трьох років дорослі починають очікувати, що у дитини з’являться навички охайності. Механізми гомеостазу можуть призвести до того, що мимовільне сечовипускання зберігається на роки.
Тут знайомий парадокс – родині, як системі, необхідний дитячий енурез (нетримання сечі). Звичайно, мама і тато не хочуть, щоб їхня дитина страждала цим захворюванням. Але їм і в голову не приходить, що це не тільки і не стільки дитяча хвороба, скільки «своєрідний» спосіб лікування їхньої сім’ї. Ось як це відбувається. У дисфункціональній сім’ї, де подружжя насилу уживається разом, з’являється дитина. Відомо, що важкий шлюб – це завжди важкий секс. У нашій культурі мимовільне нічне сечовипускання вважається віковою нормою приблизно до двох з половиною-трьох років.
Сталося так, що в перші два роки життя дитини відносини подружжя псувалися, і насамперед, негармонійними ставали сексуальні відносини. Нерідко сварки траплялися вечорами. Мама чи тато підходили поглянути на улюблене дитя, щоб заспокоїтися, набратися світлих, радісних емоцій, заразом і перевірити памперси. Часто вони виявляли, що дитина мокра. На тлі поганих відносин зростає загальний рівень тривоги. У якийсь момент серед інших занепокоєнь виникла думка про те, що дитина могла б уже прокидатися і проситися на горщик. Батьки або один з них починають вночі садити дитину на горщик. У сфері сексуального життя настає деяке полегшення, бо з’явилася гідна причина уникати сексу.
Тривога за дитину, порушення сну у зв’язку з необхідністю вставати вночі висаджувати її на горщик, загальна втома – все це причини, які набагато менше травмують самооцінку, ніж звинувачення в недосвідченості, незручності, фригідності, імпотенції, сексуальній нестриманості, схильності до насильства і т. п. Для дитини така поведінка батьків (коли вони приділяють їй багато уваги, а при цьому ще й у їхніх стосунках відчувається менше напруги) є стимулом, тому що для неї важлива будь-яка, нехай навіть негативна, емоційно забарвлена увага. Мокра постіль для дитини стає шляхом до серця батьків. Йде час, дитина росте. Тепер нічне нетримання сечі кваліфікується як енурез. У сімейній системі він посідає гідне місце регулятора стабільності.
Отже, в даному випадку енурез використовується системою як зручний спосіб без конфліктів і обтяжливих з’ясувань відносин уникати статевої близькості і при цьому не розлучатися.
Однак для сімейного гомеостазу зовсім не обов’язково, щоб дитина хворіла. Достатньо, щоб вона була неуспішною.
Ось приклад. Подружжя живе у шлюбі багато років. У них син – студент. Стосунки між чоловіком і дружиною порушені давно, спільного сексуального життя немає, живуть у різних кімнатах. Мама – домашня господиня, тато працює. У батька є своя справа. Його права рука в цьому бізнесі – жінка, його коханка, яка щовечора підвозить його додому. Цей зв’язок не приховується. Дружина може спостерігати з вікна, як чоловік виходить з машини: дійде до повороту доріжки – помахає коханці рукою, дійде до наступного повороту – знову помахає.
Розлучатися подружжя не хоче. По-перше, через дитину, якій зараз близько двадцяти років (шлюб став проблемним давно). Зберігати шлюб для дитини – офіційна версія. По-друге, у кожного є своя причина уникати змін. Тато не хоче розлучатися, щоб не довелося одружуватися з коханкою. Мама не хоче розлучатися через гроші, вона не працює, професія забута.
В основу цього шлюбу були покладені інтереси дитини. Мимоволі при такій будові сім’ї дитина набуває конкретних можливостей сумлінно служити цементом подружнього союзу. Звичайно, потрібно, щоб дитина була хоч у чомусь неблагополучною. У кожній сім’ї своє розуміння неблагополуччя. У сім’ї, про яку йде мова, «правильне» неблагополуччя – академічна неуспішність. Батьки – високоосвічені золоті медалісти – розвивали і вчили свого сина, як могли. Відповідно, в цю важливу зону успішної освіти і перейшов їхній основний подружній конфлікт під маскою батьківських суперечок.
Коли тато виховував дитину, мама йому кричала, що він жорстокий, тому що він карав сина. Коли мама виховувала хлопчика, тато казав, що вона його балує, псує. У цій ситуації дитина, якщо вона підпорядковувалася батькові, зраджувала маму, а якщо вона підпорядковувався мамі, то зраджувала тата. Син вибрав правильний шлях – він перестав слухати обох і почав демонструвати повну неуспішність. Така поведінка стала ще більш актуальною і своєчасною, коли син став дорослим. Якби він був успішним – міг би заробляти, жити своїм життям, піти (страшно подумати!) зі сім’ї. Що б тоді було з мамою-татом? Що ж, довелося б їм віч-на-віч з’ясовувати свої стосунки на старості років? Або комусь із них пожертвувати своїм здоров’ям для гомеостазу сім’ї? Ні, ні, ні. Син продовжує чесно виконувати свій обов’язок. Він спить вдень, а вночі сидить в Інтернеті; в хвилини просвітлення випиває. Послідовно вступає в різні технічні вузи і не здає першу сесію. Таким чином, він, як добрий син, зберігає вірність своїм батькам і не дає жодному з них переваги в суперечці про те, хто з них кращий (або, іншими словами, піклуючись про них, допомагає кожному в цій суперечці не програти). Дозволяє про себе піклуватися так, ніби йому не двадцять років, а вдвічі менше. Про нього можна розповідати, можна турбуватися.
Таким чином, спільність інтересів і цілей подружжя, необхідних для шлюбу, зберігається.
Отже, ми бачимо, що немає жодних окремих дитячих проблем, а є мимовільне використання дитини для підтримки сімейної стабільності. Це часто відбувається в дисфункціональних сім’ях. Не треба думати, що дисфункціональність сім’ї – це вирок. Будь-яка сім’я на певних етапах свого розвитку може стати дисфункціональною. Етап закінчується, і нерідко багато сімей знову стають функціональними.

Автор: А. Варга
Джерело: http://loveandjoy.ru