Від редакції:
Вчені інтенсивно намагаються розгадати взаємов’язки між мозком і таким, здавалося б, невловимим явищем, як людська психіка. Халепа в тому, що єдиний наш інструмент в цих дослідженнях – це мозок, а він навряд чи може бути об’єктивним, досліджуючи самого себе. Втім, альтернативи у нас наразі немає…

Коли людям доводиться розлучатися з важливих цілями, людьми або місцями, відбувається «психологічний землетрус», – розповідає американський еволюційний психолог Ерік Клінгер. Справді, прощання людині вдаються погано. Наш мозок шукає та закріплює зв’язки з тими, хто поряд. Тому на розлуку він реагує так  само інтенсивно, як і на фізичний біль.
На розлуку мозок реагує на менш інтенсивно, ніж на фізичний біль.
Але є люди, яким легше залишати щось позаду, ніж іншим. Талант до розставання – у їхніх генах. Психологи вважають, що існує оптимальний рівень збудження, який до 70% визначають гени. Тільки для одного з п’яти нормальним є високий рівень збудження, і він постійно шукає нових стимулів. Цих «шукачів сенсацій» цікавість відносить все у нові місця і до нових людей – їх тягне в мандри, вони шукають пригод у ризикованих видах спорту, і їм все швидко набридає.
Більшість людей (близько 80%) краще почувається в буденних одноманітних умовах, ніж прощаючись чи на нових початках. Не тільки раптова небажана зміна вимагає психологічного напруження, а навіть очікувані зміни – наприклад, рік за кордоном, зміна роботи або переїзд – вимагають сил. Щоб переробити нові враження, мозок споживає величезну кількість цукру та кисню. Через певний час він намагається скоротити споживання енергії і повернутися до звичного ритму. У цей час у ньому виробляється велика кількість ендорфінів – гормонів, які регулюють настрій.
Окрім генетичної схильності, здатність відпускати можна розвинути самостійно. Раніше думки психологів про вступ і розривання стосунків базувалися на простій формулі: чим безпечніше дитина почувається з батьками, тим легше їй буде дорослою не лише вступати в стосунки, але й їх розривати їх. Той, хто почувається впевненіше та має вищу самооцінку, може й, окрім всього, легше оговтатися від болю розлуки.  Сучасні дослідники, зокрема психолог Йенс Aзендорф з університету Гумбольдта в Берліні, продовжили це порівняння: «Наш стиль стосунків змінюється не тільки впродовж життя. Він також відрізняється в різних сферах життєдіяльності в залежності від специфіки нашого досвіду і самооцінки», - стверджує Азендорф.
Як каже Азендорф, ті, хто зазнали болючої відмови чи втрати в одній зі сфер свого життя (наприклад, в сім’ї, роботі чи стосунках з партнером), той важче переносить продавання та розлуку і в інших сферах. Часто трапляється, що такі люди узагалі починають уникати прив’язаності. В результаті виходить замкнуте коло: ті, хто вже вклав багато часу, енергії, любові або грошей, вагаються прощатися – і платять в результаті ще вищу ціну. Психологічні стреси від розриву можуть бути настільки сильними, що потім дуже важко розгледіти той позитив, до якого вони призвели, – каже психолог Йенс Клінгер.

Що найкраще заспокоює у стресі?
Боїтеся виступати зі сцени? Страшно, чи вдасться вчасно та добре підготувати презентацію для начальства? Що в таких випадках допомагає найкраще заспокоїтися, з’ясували американські науковці. Їхній висновок дивує: присутність спокійної, розслабленої людини не знижує рівня стресу, найефективніше це робить обмін думками з колегою в нещасті – людиною, яка має ті самі страхи.
Найкраще переживати травмуючі ситуації допомагає співчуття «брата в нещасті», який має справу з тими самими труднощами.
Декому легше вистрибнути з літака, ніж заговорити на публіці, інші ж насолоджуються виходом на сцену, але мліють від думки про стрибки з парашутом. Рівень стресу, який викликають усередині кожного подібні ситуації, – справа індивідуальна.
Але що допомагає йому протидіяти? Інтуїтивно припускали, що найкраще заспокоює присутність спокійної, впевненої людини. Сара Таунсенд з Університету Південної Каліфорнії в Лос -Анджелесі та її колеги експериментально довели, що це не так.
52 студенти мусили підготувати промову й виступити з нею перед камерою. Всіх опитали про те, чи перед виконанням завдання вони сильно напружені та чи бояться публічних виступів взагалі. Щоб об’єктивно оцінити рівень стресу, дослідники вимірювали кількість гормону кортизолу в організмі студентів до, під час і після виступу.
Вчених цікавила поведінка учасників експерименту перед виступом: їх розділили на групи по двоє, спонукавши спілкуватися про майбутнє випробування. При тому їх об’єднували за трьома критеріями: або двох з однаковими страхами, або двох спокійних, або безтурботного та наляканого. Результат: усупереч поширеній думці, спілкування спокійного партнера з наляканим учасником на рівень стресу практично не впливав. Інакше було, коли страхами ділилися «товариші в нещасті»: вони розслаблялися, почувалися спокійніше (згідно з їхніми власними словами), а також у їхній крові зафіксували зниження вмісту кортизолу. Тут, очевидно, спрацював принцип «розділений тягар удвічі легший».
Це відкриття може бути важливим для роботодавців, адже саме на робочому місці багато людей страждають від хронічного стресу. Він негативно впливає не тільки на здоров’я працівника, а й на продуктивність його роботи. Правильний склад команди може суттєво знизити рівень стресу співпрацівників, стверджують дослідники.
«Уявіть, ви спільно з командою працюєте над важливим проектом, через нього ви постійно переживаєте, – каже Таунсенд. – Якщо у вас є колега або співпрацівник, який відчуває себе так само, тоді стрес – зменшується».
Однак виникає питання, наскільки реально зібрати команду згідно з цим критерієм. Це Таунсенд з колеґами планують вивчати детальніше. «Тепер питання полягає в тому, чи це взагалі можливо та чи може лідер створити емоційну гармонію в групі», – розповідає дослідниця.

Мову розпізнають обидві півкулі мозку
Процеси в мозку, що обробляють слухові та рухові сигнали, тісно пов’язані між собою. Впродовж тривалого часу вчені вважали, що розпізнавання мови відбувається виключно в лівій півкулі. Група дослідників під керівництвом Грегорі Когана з Нью-Йоркського університету довела, що в розпізнаванні мови беруть участь обидві півкулі.
Дослідники мали можливість застосувати спеціальний метод дослідження - електрокортикографію. При цьому електроди не потрапляють на зовнішню частину черепа, як при поширеному методі електроенцефалографії, а перебувають безпосередньо на поверхні мозку. Таким чином стало можливим точне визначення локалізації нейронної активності. Крім того, цей метод був менш чутливим до побічних сигналів, які виникають у результаті рухів нижньої щелепи під час розмови.
Учасниками дослідження стали 16 пацієнтів нью-йоркської лікарні, яким під склепіння черепа імплантували електродів (з клінічних міркувань, не пов’язаних безпосередньо з експериментом).
Стежачи через електроди за мозковою активністю учасників, експериментатори спонукали їх виконувати типові дії для процесу розпізнавання мови – повторювати почуті слова або ж беззвучно здійснювати відповідні рухи ротом. При цьому науковці визначали, у яких ділянках мозку збуджувалися нейрони. Як виявилося, у процесі розпізнаванні мови активуються обидві частини мозку, але – в різний спосіб.  
Досі панувала думка, що у процесі розпізнавання мови бере участь переважно ліва півкуля (на це, зокрема, вказували наслідки інсульту: якщо крововилив трапляється у ліву півкулю, пацієнт значно частіше втрачає здатність говорити і повторювати почуте, ніж у випадку крововиливу у праву). Дослідження стало доказом того, що складні лінгвістичні завдання – граматичні та семантичні – фактично виконує одна півкуля головного мозку – ліва.  Проте участь у базовому сенсомоторному розпізнаванню мови беруть участь обидві півкулі.

Подумайте, перш ніж щось сказати
Коли ми говоримо, не продумавши речення до кінця, можемо допуститися незручних обмовок. Але чому? Одна з причин: наш мозок ще не сформулював речення, а ми вже говоримо. В таких умовах планування мовлення відбувається вже під час виступу, – пояснюють дослідники з Неймегена. І чим складнішим є зміст того, що ми намагаємося сказати, тим більше часу потрібно на планування мови.
В процесі мовлення ми користуємося не однією, а одразу кількома стратегіями, вибір яких залежить від складності ситуації, в контексті якої відбувається мовленнєвий акт.
Подумайте, перш ніж говорити! Цю доброзичливу пораду чуємо, коли допустилися помилки й опинилися в незручній ситуації чи добросовісно проговорилися про чиюсь таємницю. Це не дивина: вже відомо, що оратори рідко продумують промову заздалегідь. В основному вони готують тільки початок виступу, починають речення й вже тоді планують наступні слова.
Так відбувається тому, що вибір правильних слів і їх порядку потребує менше часу, ніж їх вимовлення. Для прикладу, потрібно не менше 1,5 секунди, щоб вимовити «маленька дівчинка». Цього достатньо, щоб спланувати наступну частину речення, наприклад, «штовхає хлопчика». Якщо часу для планування бракує, ми робимо коротку перерву або кажемо «ем», щоб виграти час.
Як достеменно відбувається планування мовлення, досі неясно, як і те, чому воно не завжди спрацьовує, і ми припускаємося обмовок. Це пояснюють з допомогою кількох гіпотез: спочатку люди визначають лише базовий концепт і планують перше слово. Коли, наприклад, хочуть описати картину, де дівчинка штовхає хлопчика на санках, в першу чергу, помічають тільки дівчинку як дієву особу, решту бачать вже пізніше. Інша теорія: люди охоплюють всю сцену з конкретними діями та відображають картину того, що бачать, в себе в голові. Третій варіант припускає, що той, хто говорить, не використовує ні одної, ні другої стратегії, а планування мови насправді залежить від складності поставленого завдання.
Антьє Меєр та його колеги з Інституту психолінгвістики Макса Планка в Неймегені провели експеримент, щоб визначити, яка з цих гіпотез є правильною.
В експерименті піддослідні мусили описати сцену, яку бачили на картинці. «Ми фіксували відповіді учасників і визначали, коли піддослідні починали говорити та коли вони вимовляли кожне слово», – пояснює Меєр. У ході експерименту учасники носили камеру, що фіксувала рух ока, завдяки якій стало можливим визначити, коли і як довго кожен розглядав активного та пасивного агента на зображенні. На основі цих даних дослідники зрозуміли, яку стратегію використовує мовець.
Результат: коли піддослідним демонстрували прості зображення, вони користувалися другою стратегією: створювали загальну картину в себе в голові, а потім починали говорити. Якщо побачене було описати важче, суб’єкти експерименту концентрувалися на дійовій особі й зразу починали говорити. Фаза загального огляду за таких умов була відсутньою, оскільки вона не дозволяє охопити всіх контекстів. Інші деталі мовець помічає пізніше, в процесі того, як говорить.
Результати дослідження демонструють, що люди не використовують виключно одну стратегію планування мови, а вибирають з декількох можливих, зваживши ситуацію, – говорить Меєр. Ми плануємо наші висловлювання несвідомо різними способами й думаємо по-різному. Це допомагає висловлюватися швидко й належним чином, але також може й призвести до помилок, якщо планування мови в мозку не встигає за вимовленням слів.

Автор: Соломія Кривенко
Джерело: http://www.zbruc.eu