Від редакції:
Українські зірки отримали нагоду долучитися до популяризації українського традиційного вбрання. Ілларія в намітці, «ДахиБрахи» в свитках, Олег Скрипка з горшками і Kozak System з молотом і ковадлом – що може бути моднішим і романтичнішим? Всім, кому не пощастило потрапити на акції музею, доведеться підшуковувати собі автентичне вбрання самостійно. Однак ми подамо орієнтир…

До 20-ліття свого заснування Національний центр народної культури “Музей Івана Гончара” готує чимало промо акцій, спрямованих на популяризацію української традиційної культури, та пишне святкування річниці на початку жовтня. Зокрема, в найближчі тижні йтиме зйомка відео за участі друзів музею – відомих особистостей, які за роки існування Центру народної культури неодноразово долучалися до його різноманітних заходів, свят та дійств. Вже були зняті відео за участі музичного етно-гурту “ДахаБраха”, співачки Тоні Матвієнко та музичного гурту “Kozak System”.
Особливістю цього проекту є те, що всі “зіркові” учасники будуть одягнені в давній автентичний одяг того регіону, де вони народилися, – це будуть найкращі речі зі збірки музею, що сформована за час його існування. “Можливо вони ніколи не вбиралися у вбрання своєї місцевості, звідки походять їх роди. Тому, для кожного з них це також нагода відчути силу своїх родових джерел і відновити зв’язок поколінь через одяг, в який увібрана і на якому прописана ця інформація, – говорить Мирослава Вертюк, працівниця НЦНК “Музей Івана Гончара”.

Ілларія побувала у статусі заміжньої жінки
Важко уявити, що раніше до свого весілля дівчата готувалися вже з дитинства. Як тільки дівчина, будучи ще маленькою, могла безпечно тримати голку, мати чи бабуся вчили її вишивати. Бо до повноліття та мала встигнути навишивати собі рушників і сорочок – невід’ємних атрибутів весільної процесії. Та й всі ворожіння на судженого протягом підліткового періоду мали ту саму мету – знайти собі гідного нареченого, бо все подальше життя жінки залежало від того, наскільки вдало вийшла заміж.
Часи міняються, і зараз до весілля дівчата ставляться спокійніше. Тепер більше переживають за здобуття якісної освіти та налагодження успішної кар’єри. Однак рано чи пізно питання заміжжя постає також і перед найуспішнішою “бізнесвумен”. Або ж співачкою, яка через постійні виступи та гастролі не має часу подумати про особисте життя.
Українська співачка Ілларія одна з таких. Хоча питання заміжжя для неї не на часі, однак відчути себе у ролі нареченої не відмовилася і взяла участь у зйомках промо ролика в рамках відео проекту до 20-ліття заснування Музею Івана Гончара.
Задум цього ролика простий – показати перехід нареченої у статус вже заміжньої жінки. В українській традиції це робиться через обряд покривання молодої, коли дружки знімають вінок і покривають голову нареченої хусткою чи наміткою.
Це найдраматичніший і найсентиментальніший весільний обряд. Він символізує перехід молодої до заміжнього стану. В цей момент найгостріше відчувається ця статусна зміна в житті жінки, що й зауважує сама Ілларія:
“Дуже дивні і неоднозначні були відчуття, коли знімали вінок і одягали намітку. Справді, якесь таке перелаштування іде, навіть не зміна образу, а зміна життя, твого певного статусу. Вже по-іншому сидиш: якщо вінок, ти можеш зробити грайливий образ обличчя, якось нахилити тіло, то в намітці хочеться вирівнятися, зробити серйозний погляд, бути такою статною порядною жінкою. Дуже цікаве відчуття, неймовірно! Тепер я уявно розумію, як це переходити з дівчини у статус заміжньої жінки. Дуже цікаво і символічно, тому що я зараз відчуваю певні романтичні настрої у своєму житті. І мені цікавою була ця театралізація і певною мірою навіть репетиція”.
Попри те, що виходити заміж Ілларія поки не планує, однак коханого, зізнається, має. І коли дійде діло до весілля, то співачка знову пройде весь процес посвячення у заміжню жінку, тільки вже по-справжньому: “Я впевнена, що коли буду виходити заміж, коли і де б це не було, це обов’язково буде в національному стилі”.

Дівчата з “ДахиБрахи” поскидали шапки-папахи і завилися намітками
Цього разу жіночий склад київського музичного етно-хаос гурту “ДахаБраха” постав у істинно українському традиційному вигляді – замість весільних суконь та високих шапок з овечої вовни, дівчата одяглися в автентичні строї, обв’язавши голови білою тонкою лляною тканиною – намітками, або серпанками, як то колись робили заміжні жінки, і саме в регіонах, звідки й походять дівчата.
Власне, якби досі панувала мода тих часів, то “дахабрахівчанки” так би й ходили, бо кожна з них вже встигла завести сім’ю. Ірину Коваленко та Олену Цибульську вбрали у костюми Рівненщини, а Ніну Гаренецьку у стрій Чернігівщини. Не забули і про чоловічу половину гурту – Марка Галаневича, йому підібрали костюм з рідної Вінничини.
До всього іншого, накинули на музикантів ще й теплі свити з доморобного вовняного сукна, декоровані червоним шнуром.
Хоч і не звикати до подібного вбрання фольклористам з ДахиБрахи, однак, кажуть, повні костюми зі своїх регіонів приміряли вперше. Та й перебуваючи в експедиціях, подібних речей не зустрічали. До того ж, у свої села по фольклор та автентику так і не доїхали.
Ніна Гаренецька: “Коли була ще мала, то питала в селі, чи хтось тут співає, однак мені відповідали, що вже ніхто не співає, то і не намагалася там щось шукати. А потім серед знайомих знайшла, що хтось таки був в експедиції в моєму селі, я бачила відео зі старою-старою бабцею, що співала якісь частушки, на ютюбі, і там підписано, що Чернігівська область Щорський район село Великий Щимель, звідки й походжу”.

Не побувала у своєму селі з експедиційною метою й Олена Цибульська. Каже, пам’ятає, що в дитинстві співала разом з бабами, а от розпитати і записати пісні не вдалося.
“Отак завжди, по інших селах поїздиш, а своє якось минаєш. Думала, що встигну, але тих бабок вже, мабуть, немає”, – каже Олена, шкодуючи.

Олег Скрипка став гончарем
“..Коли гарно розкрутиться гончарне коло, сильно стискайте цю грудку глини з обох боків, центруючи до середини, наче воно хоче втекти, а ви його притиснули”, – навчає відомого музиканта та співака Олега Скрипку молодий талановитий гончар Ярослав Чабанюк. Днями в дитячій кімнаті Музею Івана Гончара вони разом гончарували, передаючи і набуваючи знання цього давнього ремесла.
“О, це сама крута фаза!”, – вигукнув співак, занурюючи пальці у мокру грудку глини, що швидко оберталася на верхньому диску гончарного кола.
З безформного глиняного шматка швидко почали промальовуватися стінки майбутнього витвору. Новонавчений гончар прокоментував цей етап створення горщика по-філософськи.
“Там же є момент заглиблення/занурення. Тобто все, що ми робимо в цьому житті, на що звертаємо увагу, для того, щоб це зробити істинно й глибинно, вимагає в це зануритися. Коли ми формуємо глину, це підготовчий процес, а потім коли починаємо формувати вже середину горщика, то це якраз певна зрілість, коли ми в такому віці чи якомусь стані, коли речі починаємо розуміти зсередини. От в мене таке відчуття. І тут я зрозумів, що гончарство – дуже філософська річ, тому що завжди якась мудрість поєднується і проходить через фізичне. От коли ти фізично це відчуєш, тоді ти можеш це збагнути”, – заглибився в роздуми Скрипка.
Ще трішки обертів і вже видно, що це буде за виріб. Завченим методом витягування музикант-гончар сформував дещо ширше за шийку вінце виробу.
Ну й, нарешті, останні штрихи. Малюнок у дві кольорові лінії, нанесені легким пальцем руки, завершили процес гончарування.
“На Країні мрій якийсь був досвід, але так щоб від початку до кінця це все зробити, не було такого, – говорить Олег Скрипка, організатор Міжнародного етнічного фестивалю «Країна Мрій». – Так що я дякую Петру Івановичу, що спонукали мене на таку роботу. Я б ніколи цим не зайнявся”.

 

 

Kozak System кували собі козацьку шаблю
До проекту долучилися учасники українського музичного гурту “Kozak System” Іван Леньо та Володимир Шерстюк. Вони відклали вбік синтезатори, гітари й барабани та взялися за інші інструменти – молоти та молотки, аби викувати собі справжню козацьку шаблю. Робота велася під керівництвом знаного народного майстра Олександра Ходаківського. Зйомки відбулися у реконструйованій кузні початку 20 століття в Музеї народної архітектури та побуту, що у селищі Пирогів на околиці Києва.
Учасників “Kozak System” одягли в автентичний одяг з колекції Музею Івана Гончара – у справжні лляні сорочки та штани, а також у чоботи від майстерні автентичного українського костюму ”Шляхетний одяг”.
Коваль позичив свої робочі фартухи, оглянув перетворених у підмайстрів музикантів й одразу попередив “Так в кузні не працюють, піднімайте штани і навипуск їх трішки зробіть. Бо, не дай Бог, якась окалина туди попаде…”. Робота в кузні серйозна, важка і потребує спеціальної підготовки й дотримання заходів безпеки.
Щоправда, ковалі не позбавлені почуття гумору. ”Прийшов учень до майстра і просить його навчити ковальської справи. Той і почав научати: ”Бачиш, кладу залізяку в горно, нагріваю її, витягую, кладу на ковадло, махну головою, а ти по ній бий”», – розсмішив пан Олександр давнім анекдотом про те, “Як учень став одразу майстром-ковалем”.
На щастя, в нашому випадку одразу ставати ковалями ніхто не прагнув. Хлопці з Kozak System поступово опановували ковальське ремесло: вчилися тримати молоти, нагрівати метал в печі, контролювати температуру нагріву та формувати зі шматка металу за допомогою молотків потрібну форму.
“На акордеоні легше грати”, – каже один з лідерів «Kozak System» Іван Леньо після тривалого вправляння ковальським інструментом. За подібну роботу хлопці беруться вперше. Їм цікаві секрети ковальської справи й постійно розпитують майстра. Особливо ж цікавляться історією шаблі. До слова, працівники Музею Гончара на знімальний майданчик привезли з собою старовинну шаблю позичену з приватної колекції.
“Це шабля перського походження, тип клинка шамшировський, – одразу визначає походження колекційного експонату пан Олександр. Каже, за 17 років своєї ковальської діяльності чимало шабель переробив, навіть шпаги виковував, три з яких були замовили з самого Ватикану. Розповідає, що існує кілька типів шабель, що використовувалися на теренах України. Зокрема, шаблю “чечугу” або “ординку”, яку майстер навчав робити хлопців з Kozak System, запорізькі козаки кували собі самі. Із привозних широко використовували “шамширку”, на зразок колекційної. Були шаблі також турецького походження – важка шабля “мамелюк” й більш легка “килич”, що “гарно різала”.
За кілька годин нелегкої роботи в кузні хлопці відчутно втомилися, однак і шаблю добряче підкували. Залишилося доробити держак. І буде в хлопців справжня козацька шабля. Власне, не випадково. Адже перший альбом, який Kozak System видав у 2012 році після оновлення складу групи так і називається – “Шабля”.
Ну, і наостанок музиканти разом з ковалем заспівали козацьку пісню “Їхав, їхав козак містом”.

Джерело: http://honchar.org.ua