Від редакції:
Сучасні психологічні і довколапсихологічні видання пропонують цілу купу мудрих порад для молодих батьків. Однак під час спілкування з власними батьками про виховання їхніх внуків у цих молодих батьків частенько вилітають з голови всі мудрі поради. І ось вже вони самі стають схожими на маленьких дітей, котрі десь нашкодили… Але з таких ситуацій теж є вихід!

Поговорімо про стереотипи виховання, що руйнують відносини між батьками та дітьми. І напевно все, написане нижче, для багатьох з вас – очевидність і банальність. І це добре! Але, ймовірно, багатьом з вас це знання приносить багато неприємних моментів у житті, особливо у розмовах зі старшим поколінням. І можливо, мої аргументи, міркування, особисті приклади стануть в нагоді тим, чию впевненість у правильності своїх дій це войовниче повсякденне оточення може похитнути. Кому не вистачає наразі внутрішніх аргументів, кого (як мене, зізнаюся) досить легко вибити в позицію дитини, змусити сумніватися самим лише агресивним втручанням в особистий простір. Я не буду посилатися на авторитетні джерела, тут мені цікавіше буде проаналізувати свій особистий досвід (як колишньої дитини і як мами), або просто звернутися до розумних закономірностей, сказати собі: «Стоп! А з чого я взагалі взяла, що... »
Отже, ось вони, педагогічні міфи, які тримають у страху і змушують відмовитися від власної інтуїції, яка розповідає про істинні потреби дитини. Всі вони тиснуть саме на страх, адже помилитися у питаннях, що стосуються дітей, які залежать тільки від тебе – це дуже страшно, тут вже ціла снігова лавина з провини, сорому, переживань за майбутнє (втім, у кожного свій букет). І що найсумніше, багато з цих стереотипів, зрештою, руйнують стосунки батьків з дітьми, в тій чи іншій мірі, віддаляють їх один від одного, позбавляють порозуміння та емпатії...

МІФ № 1.
Якщо давати малюкові те, що він хоче, він захоче ще більшого, і рано чи пізно сяде на шию і звісить ніжки.
Щоб розвінчати цей міф, треба сконцентруватися саме на слові «хоче». Насправді, найбільше на світі дитина хоче, щоб її батьки її любили, бачили і чули. І в цьому сенсі занадто багато дати дитині неможливо. Вгамувавши голод прихильності, дитина навряд чи проситиме «ще» – у неї ж стільки важливих справ!
Занадто багато іграшок, похвали, свободи, розваг і так далі – а ось тут вже питання в тому, навіщо ми це даємо, що вкладаємо в ці дари. Уявіть собі три однакові на перший погляд, але дуже різні по суті ситуації:
1. Дитині регулярно купують іграшки батьки, бо вони дуже зайняті, цілодобово на роботі і таким чином вони висловлюють свої почуття до неї.
2. Іграшки купують, бо не витримують вимогливих істерик «хочу, хочу, хочу!»
3. У дитини досить багато родичів, друзів сім’ї і так далі, і всім їм хочеться продемонструвати якісь знаки уваги.
Всі ці ситуації будуть дуже різними, і «проблемні наслідки» буде створювати не велика кількість іграшок, а той контекст, в якому вона виникає. А в контексті здорових відносин, надійної прихильності, здатності батьків допомагати дитині миритися з невдачами і адаптуватися до життя – такого, яким воно є, – надлишок чогось навряд чи відіграє фатальну роль.
Деякі батьки забороняють будь-що, відмовляють дитині в проханні з виховно-профілактичною метою, спираючись на напівнесвідоме побоювання «якщо я буду все дозволяти – розпещу». Якісь діти після цього просто перестають питати дозволу, а починають ставити перед фактом. І ось тоді «виховувати» їх стає по-справжньому важко. Інших дітей це призводить до навченої безпорадності, і це вже стає їх проблемою, яку вони несуть у доросле життя у вигляді такої напівусвідомленої установки «а навіщо здійснювати якісь рухи, якщо все одно нічого з того, що хочеться, «не дозволять».

МІФ № 2.
Якщо співчувати дитині через будь-яку нісенітницю, виросте плаксою.
І знову варто задуматися над тим, що означає «співчувати». Я б сказала, що якщо людина чимось засмучена, їй варто поспівчувати. А чим дитина не людина? Спів-відчувати – тобто розділити з нею її почуття, не відкидаючи. Не залишаючи наодинці з ними. Але не тривожитися більше, ніж вона сама. Ось самі скажіть, по-чесному, вас коли-небудь втішало в моменти зневіри це позитивне і підбадьорююче: «Ну що ти турбуєшся через нісенітницю?! Ану, припиняй!»
У мене батьківський стаж зовсім маленький, але я ось що скажу. Хлопчик мій досить чутливий і «мамський». Коли йому був рік, він міг плакати «через будь-яку нісенітницю», і дбайливе оточення все вичікувало, коли ж я з ним як з чоловіком почну розмовляти. А я шкодувала, співчувала. Але не переживала, не нервувала, а просто була готова сприйняти його сум. І, всупереч прогнозам цього турботливого оточення, плаче він зараз набагато менше і заспокоюється набагато легше. Хоча, за їхніми мірками, все ж плакса, напевно. Але те, як він змінюється і дорослішає, набагато важливіше, ніж те, яким він росте, порівняно з іншими дітьми. І не втратити здатність відчувати, дозволяти собі це робити – теж важливо.
До речі, якщо рік тому, на «я вдарив пальчик», необхідно було людину обійняти, погладити, поцілувати, то вже півроку тому стало вистачати скороминущого символічного поцілуночку. А одного разу так не хотілося відриватися від гри, що сам собі палець поцілував, тут же заспокоївся і продовжив бавитися.

МІФ № 3.
Говорити дитині, що ти зараз підеш, незважаючи на сльози – це знущання. Краще піти непомітно, коли малюк чимось захоплений.
Виною цьому міфу – знову брак емпатії, або навіть елементарної логіки. Йдучи, поки дитина чимось захоплена, ми безумовно уникаємо ситуації з гіркими сльозами в нашій присутності. Але далі що? Досить адже просто поставити себе на місце дитини. Була мама, і раптом зникла, хоча нічого не віщувало катастрофи. А раптом вона не повернеться? І чи можна їй тепер довіряти? І взагалі, може не варто розслаблятися, світ такий непередбачуваний – треба весь час бути напоготові.
Знову пошлюся на досвід з однорічним сином. З мамою і бабусями у нас прямо боротьба була за це право дитини бути в курсі того, що відбувається. Мене мало не садисткою вважали. А тим часом малюк дуже швидко перестав засмучуватися, тому що щоразу ситуація повторювалася – мама обіцяла повернутися і поверталася. Буває, звичайно, і зараз теж, що не хочеться відпускати маму, а мамі дуже треба піти. Але співчутливий дорослий допомагає пережити це засмучення. Співчутливий, але не брехун і маніпулятор.

МІФ № 4.
Одне з перших слів, яке має говорити малюк – дякую.
Зізнатися, я й сама якийсь час під впливом цього міфу надавала значення малюковій ввічливості, і навіть розігрувала сценки про те, як він говорить дякую і будь ласка... Поки не побачила, наскільки все це йому глибоко фіолетово. Ну не зрозуміло це ще малюкові! І в момент, коли йому чогось буде дуже сильно хотітися, він все одно буде це вимагати. Тому єдине, на що варто звертати увагу, – це на свою власну ввічливість, причому як при дитині, так і без неї. На щиру ввічливість, як показник дбайливого і шанобливого ставлення до інших.
Це, звичайно, зовсім не той міф, що здатний зруйнувати відносини з дитиною, але привід задуматися, на що варто витрачати батьківські зусилля.

МІФ № 5.
Без покарань виховання неможливе.
Це твердження працює в умовах, коли батьки не відчувають того, що відбувається всередині дитини, не розуміють, що нею рухає. Тоді, безумовно, ніяких інструментів, крім маніпуляцій, погроз і, відповідно, покарань (щоб загрози не стали порожнім звуком), їм і не залишається. Але якщо спробувати бути дитині помічником, а не контролером, закликати на допомогу свого внутрішнього малюка, щоб він підказав, що може дитина почувати в тій чи іншій ситуації, покарання навряд чи потрібне. Правда, є важливий момент: зі своїм внутрішнім малюком колись треба гарненько розібратися, щоб він не мстився за своє дитинство. Так буває, коли наші реакції на якісь дії дитини імпульсивні, коли ми спочатку караємо, а потім пояснюємо собі: «Я роблю це заради його ж блага».
У моєму дитинстві покарання ще масово були нормою, а виховання без покарань, на думку більшості, могло призвести тільки до розбещеності та вседозволеності. Тепер, ставши мамою, я змушена ламати в своїй голові ці стереотипи не тільки на рівні свідомості, а й на рівні імпульсів. Поки що це не важко – поки дитина маленька, зрозуміти і прийняти її дуже легко. До того ж, покарання їй поки абсолютно не зрозумілі, вона не може пов’язати їх з причиною. Ще рік тому я, під впливом авторитету Гіппенрейтер, яка писала, що покарання (шльопанці) можуть мати сенс тільки у випадку, коли необхідно терміново малюка зупинити (наприклад, у разі небезпеки) – щоб він пов’язав миттєве неприємне відчуття зі своїм діями – пару раз спробувала таким чином впливати на дитину, коли вона збиралася перекинути на себе щось важке. Ну їй було або смішно, або прикро, але з самою забороною це ніяк не пов’язувалося. Зате, якщо набратися терпіння і внутрішнього спокою, знайти контакт з малюком – йому самому захочеться послухатися. Навіть вже в рік! І це приголомшливе видовище. А коли щось треба припинити терміново, я його просто забираю від джерела небезпеки, бо поки що це моя зона відповідальності.
Так, з малюками легше, ніж зі старшими дітьми Але ось великий досвід спостережень підказує мені, що діти, чиї батьки, свідомо чи інтуїтивно, надають перевагу не покаранням, а демонстрації природних наслідків вчинку (зрозуміло, грамотно дозуючи відповідальність), перебувають у набагато більш теплому і близькому контакті як з батьками, так і з самими собою.

Автор: Надія Монастирська