Від редакції:
Ви хочете гарно виглядати і мати натреноване тіло, але не маєте багато часу? Кросфіт може й не зробить вас Шварценегером, але добру координацію рухів і гнучкість вам гарантовано.

Хто з нас не хоче бути струнким, сильним, витривалим, швидким, гнучким, підтягнутим? Гадаю, більшість була б не проти мати такі риси. Добре, а тепер інформація для тих, хто справді готовий встати з дивана і зробити крок для досягнення цієї мети. Відповідь для вас: ідеальний засіб мати досконале тіло – це кросфіт.
Кожен рух на межі можливого, постійна боротьба – з навантаженнями, з самим собою. Кожної секунди доводиться долати бажання зупинитися, кинути штангу, відпочити, але якщо ти розраховуєш на високі результати, не можна дозволити собі навіть найменшої паузи. Знайомтеся, кросфіт – комплекси з важкоатлетичних і гімнастичних вправ, аеробних навантажень, які виконуються максимально інтенсивно – тільки в цьому випадку можна розраховувати на хороший результат. Виявляється, обласний центр Прикарпаття також має свій центр з кросфіту, розташований в клубі тайського боксу та мікс-файту «Бескид». Власне, про кросфіт та його переваги порівняно з іншими тренувальними системами розповів тренер клубу та спеціаліст з кросфіту Олексій Рошак.

Ефективність
– Кросфіт – гнучка система тренувань, що складається з функціональних вправ, які виконуються з високою інтенсивністю. Кросфіт можна описати як програму силових вправ, яка складається з “постійно змінних функціональних вправ високої інтенсивності”, з кінцевою метою поліпшення загальної фізичної форми, реакції, витривалості і готовності до будь-якої життєвої ситуації, що вимагає активних фізичних дій, – каже Олексій Рошак. – Ефективність цієї системи полягає у комплексному фізичному розвитку тіла одразу в десяти напрямках: висока працездатність серцево-судинної та дихальної систем, загальна витривалість, сила, потужність, швидкість, баланс, влучність, гнучкість, координація, а також швидка адаптація до змін навантаження.
У програмі кросфіту комбінуються такі дії: біг (спринтерські забіги), веслування (на спеціальних тренажерах), стрибки (зі скакалкою або на перешкоди), лазіння по канатах, робота з «залізом» (гантелі, гирі, штанга), перенесення речей (медбол), вправи на кільцях, перевертання покришок (величезних) і багато інших. Вправи зазвичай не тривають більше 20 хвилин, але відзначаються підвищеною інтенсивністю.

Переваги
– За короткий період часу робляться декілька вправ, одна за одною, на швидкість та інтенсивність. Завдання, на перший погляд, не таке вже й складне – вкластися у строго визначений час. Для прикладу, одним з найпопулярніших на сьогодні є комплекс «Піраміда», що складається з вправ із гирями та віджимань. Суть така: обидві вправи виконують по 21 разу, поступово знижуючи їхню кількість до трьох. Далі – від трьох повторень знову йдемо до 21. Виходить комплексне навантаження на м’язи спини, грудей та «дельти». У кросфіті немає ніяких шаблонів, на відміну від того ж культуризму, де прокачуються окремо визначені м’язи – біцепси, трицепси і так далі. Водночас, використовуючи систему кросфіту, організм зазнає значного стресу, адже між підходами взагалі немає відпочинку.
Клуб «Бескид» впродовж п’яти років успішно працює на виховання спортсменів високого класу в тайському боксі та мікс-файті, які виступають на змаганнях та чемпіонатах різноманітного рівня. Для них ми визначили окрему програму підготовки з кросфіту, в якій є вправи на силу, координацію і навіть включено гімнастику. Саме таке комплексне поєднання дозволило покращити результати наших бійців на змаганнях, зокрема, на цьогорічному «Кубку Буковелю». Так, одразу троє спортсменів «Бескида» дійшли до гранд-фіналу, а Тарас Сапа став володарем пояса чемпіона України з фрі-файту дивізіону «еліта» (професіонали).

Доступність
– Сьогодні кросфіт як метод успішно застосовують і професійні спортсмени, і прості люди, які прагнуть бути в хорошій формі. Потрібно тільки грамотно скоригувати навантаження та інтенсивність. Тривалий час у нашому клубі функціонувала група з кросфіту тільки для спортсменів. Зараз ми розширили коло людей, які можуть бути залучені у цій системі підготовки. По суті, вони працюють за тими ж схемами, щоправда, на початках одержують дещо нижчі навантаження. Проте з часом інтенсивність виконання вправ зростає. Відповідно, покращуються результати тренувань. Зважаючи на європейський досвід, дозволено тренуватися чотири дні, через один. Можна також тренуватися цілий тиждень при одному вихідному дні. Все залежить від індивідуального підходу та програми.

Автор: Андрій Менів
Джерело: gk-press.if.ua

 

---

 

 Долаючи перешкоди

 

Від редакції:
Люди з особливими потребами в Україні почуваються вкрай незатишно. Тим не менш, і в цій сфері маємо хоч і повільний, але прогрес.

19 осіб із особливими потребами чотири дні сплавлялися Дністром, показуючи, що активне життя доступне і їм.
– Тут так спокійно, аж сльози навертаються на очі. Мені якраз цього і треба було– тиші, спокою,– говорить Валентина Добридіна, сорокарічна жінка на візку. Вона відводить погляд від вкритого густим лісом правого берега Дністра, й її очі справді наповнюються слізьми.
Сплав Дністром у рамках Учбово-реабілітаційного табору для молоді з інвалідністю «Активний туризм та рекреація» організували Національна асамблея інвалідів України та Товариство «Зелений хрест». Згідно із програмою, впродовж чотирьох днів учасники сплаву– 19 осіб з особливими потребами з різних куточків України– здолали 40 кілометрів водою та відвідали найбільший рівнинний водоспад України– Джуринський.
Човен, на якому пливе Валентина Добридіна, голова Чернівецької обласної ГО інвалідів-візочників «Лідер», разом зі своїм чоловіком Владиславом Добридіним, також на візку, поволі йде за течією. Неспішно змінюються краєвиди берегів– то скелясті «стіни» Дністровського каньйону, то вершечки сільських хат на пологому березі між вишневих та яблуневих садів, то пасовиська з десятками корів та гусей, то знову густий і дикий ліс.
– Ліс недоторканий, адже схили занадто круті для лісорубів,– пояснює голова Товариства «Зелений хрест», а заразом й інструктор у човні Олександр Волошинський. Він розповідає про Дністровський каньйон, про попередні сплави, веселить своїх «пасажирів» смішними історіями та вправно керує плавзасобом.
– Цікаво, чи є в цьому лісі гриби?– запитує Валентина, вдивляючись у схили. Лише згодом пояснює: до травми дуже любила збирати гриби.– Мені часто сниться, що я ходжу лісом. Розповідь Валентини перериває зграя сірих чапель, що злякано здіймається в небо, кружляє над водою і нарешті сідає на вершини дерев неподалік ріки.
– Яка краса!– захоплюються учасники сплаву...
У другому човні здебільшого тиша. Інструктор– волонтерка Юстина Лукович із «Зеленого хреста»– говорить мало, лише коли потрібно оминути мілку воду, командує: «Разом! І ррраз- і ррраз- і ррраз...» і тоді тут дружно налягають на весла. Її підопічні теж здебільшого не багатослівні: милуються краєвидами, вслуховуються в хлюпотіння води, збуреної веслами, тільки часом обговорюють побачене: дивацькі печери у скелях над водою, місцеву мешканку, що на річці пере брудну білизну («от вам і «Індезіт», і «Зануссі» та інші світові марки»,– жартують у човні), стару, що із відром та маленьким крісельцем переслідує корову на березі. Корова заходить у річку, відтак жінка, вже у воді, сідає її доїти...
– Чому в Європі на вулиці часто можна зустріти людей на інвалідних візках, а в Україні– ні? Що заважає людям з інвалідністю в Україні вести активний спосіб життя?– запитую.
І тут, ще хвилину тому мовчазні люди, наввипередки, починають говорити.
– Доволі часто люди з фізичними вадами бояться жити у суспільстві. Бо їх змалечку до цього не привчають– вони навчаються окремо і не мають можливості спілкуватися зі здоровими дітьми. Значною мірою тут є вина й їхніх батьків, які занадто оберігають своїх дітей і тримають їх біля себе,– говорить голова Сумського міського громадського об’єднання «Спортивний клуб інвалідів «Фенікс» Олександр Грінка.
Утім, і суспільство зазвичай не готове, говорить Ірина Фоменко із Херсонської міської громадської організації матерів дітей-інвалідів «Серце матері». Жінка пригадує, як вона та інші матері дітей із синдромом Дауна прийшли зі своїми дітьми в кондитерську. «Адміністратор підбігла, почала кричати на офіціанток, мовляв, як вони дозволили нам тут сісти. Нібито ми заважали іншим відвідувачам»,– згадує жінка.
– Коли я із дівчиною, хворою на ДЦП, якій допомагаю, прийшла на останній дзвоник, нам сказали: «Чого ви тут стоїте? Ви тут не потрібні». А на випускний її навіть не запросили,– розповідає волонтер Закарпатського регіонального центру соціально-трудової реабілітації та професійної реабілітації інвалідів «Вибір» в Ужгороді Василина Попович.
Однак волонтер Василина Попович вірить: ситуацію можна змінити.
– Я працюю соціальним працівником в молодій сім’ї. Вікторія та Віталій (обоє мають ДЦП) одружилися в 2012 році. Ще донедавна вони не могли робити найелементарніших речей, потрібних для життя. Тепер же я можу залишити їх самих на тиждень,– розповідає Василина.– Багато людей цієї категорії мають бар’єр: «Я інвалід і я не зможу зробити тої чи іншої роботи». Дуже важливо в роботі з людьми, які мають обмежені фізичні можливості, вселити їм віру в те, що вони можуть більше. Звичайно, ти не зробиш це так, як здорова людина, але пристосуватися до своїх можливостей ти зможеш. Ми вчилися виконувати домашню роботу: на мої очах вони пробували підмітати, застеляти ліжко, готувати. Раніше вони цього не робили– Віталік жив із сестрою, яка за нього все робила, Вікторія з дідусем, який її жалів. І справа тут не в тому, що вони не хотіли чи не могли– їм ніколи не показували, як це робиться...
Інше– це готовність суспільства прийняти їх. Я запропонувала Вікторії піти на прогулянку. А Вікторія відповіла: «Як на нас будуть дивитись люди?» І справді! Спочатку на нас дивились так, ніби по вулиці йшов слон. Але з часом люди звикли. Тепер вони підходять до нас і запитують: як справи? Суспільство потрібно привчати своїм прикладом. Потрібно сказати: я теж маю право піти в театр, ресторан, кіно. Ми почали ходити в перукарню, в салон краси на манікюр, до супермаркету. І в цих закладах вже немає такого здивування, як було на початку, мовляв: «А для чого їй це треба?»
А от щодо фізичних перепон для людей з особливими потребами, то тут, переконана Василина Попович, потрібно найперше бажання здорових людей. Як приклад вона наводить два міста– Хуст та Ужгород: «Наша організація проводила моніторинг доступності різноманітних об’єктів на Закарпатті. Ми склали перелік рекомендацій органам місцевого самоврядування, і за рік перевірили їх виконання. У невеличкому місті Хуст вимоги для доступності маломобільних груп виконали– зробили пандуси, зняли бордюри тощо. Це сталося тому, що там міський голова справді перейнявся проблемою. А от в Ужгороді за цей час практично нічого не змінилося». Зробити будівлі та міста доступними– це не коштує аж так багато. Просто потрібно хотіти це зробити, підсумовує пані Василина.

Автор: Наталія Горбань
Джерело: День (http://www.day.kiev.ua )