Від редакції:
Олімпійські надії – це така річ, котра проростає не тільки крізь асфальт великих міст, а й крізь бездоріжжя глухої провінції. Важкоатлетка Марія Хлян розповість, як досягати мети навіть у глухих закутках…

Одна з головних тернопільських надій на Олімпіаді-2016 у Бразилії – майстриня важкої атлетики зі Скалата Марія Хлян. І хоча до Ігор ще дуже далеко, але вже нині закладається фундамент майбутніх перемог. Про найближчі плани та перспективи – розмова з 21-річною спортсменкою.
– У мене все добре, – почала розповідь Марічка, – зараз готуюся до участі у Всесвітній універсіаді, яка на початку липня відбудеться в Казані (Росія). Перебуваю на зборах у Києві, на олімпійській базі в Конча-Заспі.
Марічко, для широкої спортивної громадськості ти – «терра-інкогніто». Розкажи, коли і де народилася, як сприйняли твої уподобання батьки?
Народилася я 8 червня 1992 року в Скалаті (Підволочиський р-н, Тернопільська область). Ні батько, ні мати спортом не займалися, отож коли тільки дізналися, що я пішла в зал пiднiмати штангу, були противниками цього, бо вважали важку атлетику не жіночим видом спорту. Однак з часом побачили, що я прикипіла до штанги, і змирилися з тим, чим я займаюся.
За яких обставин прийшла в секцію важкої атлетики?
Було мені тоді 14 років, а сталося все випадково. Багато друзів-хлопців займалися важкою атлетикою і запросили мене піти з ними в зал, щоб подивитися, як вони тренуються. Сама спробувала підняти штангу, сподобалося, і відтоді не зраджую їй.
Чи займалася іншими видами спорту?
Недовго відвідувала секцію волейболу. А ще певний час займалася вокалом. Понад два з половиною роки вчилася в музичній школі.
Коли зрозуміла, що важка атлетика – це саме той вид спорту, в якому тобі вдається показати найкращі результати?
Особливого вибору в мене не було. У Скалаті культивували лише два види спорту – волейбол і важку атлетику. Для волейболу в мене був замалий зріст, а от у важкій атлетиці одразу почала показувати непогані результати, тому на ній і зупинилася.
Якими були умови для занять важкою атлетикою в Скалаті, адже це – провінція, і в таких містечках завжди важко знайти навіть приміщення для занять будь-яким видом спорту?
Тренувалися ми у підвальному приміщенні місцевого будинку культури. Поміст і тренажери – оце й усі принади нашого залу. Скажу більше, в нас навіть не було жіночого грифу, а тому норматив майстра спорту виконала на чоловічому.
Коли до тебе прийшли перші спортивні успіхи?
У перший рік занять, а було це в 2007 році, я поїхала на чемпіонат області у Хоростків й одразу виборола перше місце. Пригадую, тоді виступала у ваговій категорії до 53 кг та підняла в ривку 30 кг і поштовху – 37 кг.
Хто тебе «виводив у люди», і хто нині є твоїм тренером у збірній?
Мої тренери у Скалаті – подружжя Вiктор Симів та Вікторія Шаймарданова. Сьогодні ж, тренуючись на олімпійській базі в Конча-Заспі, мною опікується головний тренер жіночої збірної України Денис Готфрід.
Скільки за тренування доводиться підняти «заліза» (в тоннах), і чи вистачає часу на відпочинок?
Відпочивати немає коли, адже йде відбір на Олімпійські ігри. Скажімо, минулого року як поїхала 7 січня в Київ, то потрапила додому, в Скалат, лише наприкінці року, після чемпіонату світу у Франції. Відсвяткувала Новий рік разом з родиною, а вже на саме Різдво довелося знову повертатись до збірної. А щодо тренувань, то за одне заняття піднімаю до 10 тонн, а таких тренувань буває в день і по два…
У яких міжнародних змаганнях тобі вдалося вже взяти участь?
Перший мій міжнародний досвід був в Ізраїлі, на чемпіонаті Європи серед кадетів (вік до 17 років), де я посіла 6 місце. Аналогічні місця виборювала на європейській і світовій першостях серед юніорів (до 20 років) на Кіпрі та у Малайзії відповідно. Натомість, минулоріч відбувся мій дебют на дорослих змаганнях. На ліцензійному чемпіонаті світу в Парижі (Франція) стала 14-ю.
Що сталося з тобою в Парижі, адже на помості ти знепритомніла?
Я двічі знепритомніла. Спершу під час першої спроби у поштовху. Тоді мене одразу вивели з цього стану, позаяк потрібно було брати хоча б якусь вагу, щоб не мати нуля у графі «підняті кілограми». А коли у другій спробі я підняла штангу над головою і почула відмашку суддів про те, що вагу зафіксовано, вдруге знепритомніла. Цього разу вже не пам’ятаю, як все сталося, і як мене виводили зі залу. Переконана, що ці випадки сталися зі мною, по-перше, через те, що це був мій перший відповідальний старт у кар’єрі. А це – неабиякий стрес для будь-якого спортсмена. По-друге, довелося багато втратити ваги, адже, зазвичай, я виступаю у категорій до 69 кг, а того разу тренери вирішили мене випробувати в меншій вазі – до 63 кг.
Чи є у тебе конкуренти в Україні?
Головний мій конкурент – це, звісно, штанга, а зі суперників – Юлія Артемова з Харкова. Ми показуємо практично однакові результати, а хто з нас кращий, покажуть результати на офіційних змаганнях. Але якщо брати світовий рейтинг, то там я входжу до 15-ки кращих.
Дискваліфікація Ольги Коробки привідкрила тобі шлях на Олімпіаду?
Ні, дивідендів ця дискваліфікація не дала жодній українській важкоатлетці. Оля виборола ліцензію на ОІ, і вона в будь-якому випадку поїхала б на Олімпіаду, адже розглядалася реальною претенденткою на призове місце. Натомість, так сталося, що, маючи чотири олімпійські ліцензії, Україна розпрощалася з однією, яку вже не повернути.
Наскільки реально тобі потрапити до кола обраних?
У кожної з дівчат, які нині входять у склад збірної, є шанс, і я – не виняток. Наразі потрібно вдало виступити 7 березня в Чернігові на кубку України. За його результатами визначаться спортсменки, які поїдуть на чемпіонат Європи в Туреччину. При цьому, тренери будуть тримати інтригу до останнього й остаточно визначать обрану трійку під час контрольних виступів уже в Україні.
Хто твій кумир у важкій атлетиці?
Найперше – це тренер Вiкторія Шаймарданова. А також – головний тренер збірної, призер Олімпійських ігор Денис Готфрід, а ще – Наталія Скакун – перша і єдина в Україні олімпійська чемпіонка в жіночій важкій атлетиці. Багато у моєму становленні дала і подруга по збірній, на жаль, нині дискваліфікована Ольга Коробка.
Чого прагнеш досягти у важкій атлетиці?
Моя мета – бути у призерах на Олімпіаді! Не важливо, коли це буде – цього року чи через чотири роки. Планую, як мінімум, до 25 років професійно виступати на помості, а далі варто подумати і про сім’ю.
Скільки, на твою думку, потрібно підняти, щоб бути на п’єдесталі пошани в Лондоні?
Якщо вдасться підняти у ривку 115 кг і поштовху – 140 кг, то на 90% це – призова трійка.
А які на сьогодні у тебе особисті рекорди?
Якщо брати офіційні змагання, адже тільки на них фіксуються рекорди, то у ривку максимальний результат – 106 кг, у поштовху – 125 кг. Було це на минулорічному чемпіонаті України.
Нещодавно ти успішно виступала на всеукраїнській універсіаді…
Так, змагання відбувалися в Скадовську. Там я стала першою в категорії до 69 кг. У ривку підняла 95 кг, в поштовху – 120 кг. Виступала з температурою, тому й не показала кращих кілограмів, які могла б показати на той момент. Але і цього результату цілком вистачило, щоб бути першою. На 20 кг відірвалася від другого місця...
Які нині країни диктують моду у важкій атлетиці в твоїй ваговій категорії?
В Європі на провідних позиціях – росіяни, до них потроху підтягуються білоруси, а у світі не слабкі казахи і, як завжди, сильними є китайці.
Скільки у твоїй вазі потрібно піднімати, щоб бути в призах на світі та Європі?
Щоб піднятися на п’єдестал пошани на чемпіонаті Європи, мені просто треба показати свій найкращий результат – 110 кг у ривку та 130 кг у поштовху. Для світу цього буде замало. Щоб бути у трійці, треба підняти, відповідно, 115 і 140 кг. Отож, є ще до чого рости…
Знаю, що більшість часу ти проводиш на тренуваннях у Києві або ж на змаганнях. Чи знаходиш час навідатися в рідний Скалат?
Так, вдома я недавно була. Востаннє приїздила до Скалата десь місяць тому. Зараз планую приїхати до Тернополя на екзамени, адже маю сесію у ТНЕУ.
Дякую за розмову, бажаю тобі успішних виступів у Казані…

Джерело: http://sports.te.ua

 

---

 Гопак для європейців

 

Ентузіасти із Рівненщини представили давні козацькі традиції у Литві, Латвії та Швеції.

Майстер бойового гопака Петро Велінець разом зі своїми учнями нещодавно повернувся із мандрівки країнами Балтики. Там вони виступали із традиційним козацьким танцем, босоніж ходили по битому склу, лягали на цвяхи та демонстрували інші практики, якими володіли характерники. Це «турне» матиме продовження — невдовзі Петро Велінець навчатиме бойовому гопаку представників української діаспори.
— Ми побували на міжнародному фестивалі «Дні української культури на Балтійському морі». Його учасниками стали наші земляки, що нині живуть в Естонії, Фінляндії, Швеції, Литві та Латвії. Також були гості з Куби, Південно-Африканської Республіки. Під час виступів вони танцювали, співали. А українське традиційне бойове мистецтво демонстрували лише ми, — розповів віце-президент міжнародної федерації бойового гопака Петро Велінець. — Наш виступ розпочинався із гри на бандурі— так ми налаштовували публіку. А вже потім були двобої, робота зі зброєю (серпи, палиці й шаблі), езотеричні практики. Маю на увазі ходити по битому склу, лягати на цвяхи, розбивати рукою цеглину...
Щоб оволодіти такою майстерністю, необхідно у житті дотримуватися певних правил. Ці виступи у європейців викликали подив і захоплення. Петро Велінець також танцював звичайний гопак без бойових елементів. Проте цього ніхто із присутніх повторити так і не зміг — дуже складно.
— Під час цієї мандрівки я познайомився із представником литовського козацтва. Він родом із Закарпаття, однак уже доволі давно живе за кордоном. І, до речі, в нього було чого повчитися, — ділиться враженнями Петро Велінець. — Він, зокрема, показав, як вправлятися із гострим ножем, щоб він не різав тіло. Взагалі до зброї має бути особливе ставлення. Так, до леза ножа може торкатися тільки його власник.
Експериментувати зі своїм тілом непідготованим людям майстер бойового гопака не радить. А вправи характерників можна практикувати, тільки володіючи певною філософією. Одначе цього можна навчитися. «Ми поїхали не цей фестиваль, бо хотілася налагодити міжнародні відносини, — підсумував Петро Велінець. — Уже у червні у Вільнюсі організували таборування для представників української діаспори. Для них і проводили майстер-класи із бойового гопака».

Автор: Тетяна Ільницька, Рівне
Джерело: День