Від редакції:
Геть органзу і тюль – давно вже прийшов час вводити в моду серпанок. Секрети виготовлення українського весільного вбрання зберегли на Рівненщині. Саме там вперше відбулося Свято ткацтва, яке зібрало умільців з України та із закордону.

Сучасним майстрам вдалося відтворити унікальну тканину– серпанок. Раніше саме із нього шили весільне вбрання. Серпанковий одяг є своєрідним брендом регіону. Річ у тім, що його носили лише на Рівненщині. Побачити, як виглядає це полотно, і дізнатися про секрети його виготовлення можна було під час Фестивалю ткацтва «Волинський серпанок».
Організатори дійства намагалися створити атмосферу середньовічного міста із ремісничими цехами, побутом, музикою і танцями. Фестиваль зібрав ткаль, яких навчали ремеслу ще їхні матері, ковалів, гончарів, умільців, що плетуть із лози та соломки, роблять ляльки-мотанки, виготовляють давні музичні інструменти.
...Серед гостей дійства– жінки з Полісся, які досі пам’ятають, як збирати льон, як його тріпати, а потім й снувати. Гостям фестивалю розповідають і показують, як вправлятися із веретеном і з коловороткою.
«Нас вчили цього з дитинства. Ми щовечора ходили до сусідки прясти,– розповідає 73-річна Марія Бовсунівська з Житомирщини.– За 7 тижнів виходило 10 губок (це приблизно 40 метрів). Хтось мав веретено і пряв вручну– тоді нитка виходила товстішою. Щоб була тонша, потрібна була коловоротка». Вже літні майстрині пам’ятають пісні, які співали на вечорницях, де збиралися і ткали. А ще зберігають домоткані рушники хустки й інший одяг. «Це ще з материної скрині»,– каже пані Марія, показуючи полотняну сорочку.
А неподалік від ткаль із Житомирщини майстри працюють на верстатах, відтворених за зразком старовинних. Усіх охочих навчають виготовляти крайки. Серед них і ткаля із Канади. А поряд демонструють серпанковий одяг. Його вдалося відтворити у «Майстерні ткацтва», що у Радивилові. Таке полотно ткали з особливого льону. Його називали лущик або великольон, який потрібно було зібрати до того, як висиплеться насіння. Лишень тоді виходила тонка, майже прозора, як ранковий туман, ниточка. Одяг із такої тканини міг передаватися від матері до доньки. Це було весільне вбрання, яке також носили на великі свята, а ще в ньому виходили на жнива, прокоментувала завідувачка відділу етнографії Рівненського обласного краєзнавчого музею Алла Українець.

 

Серед фестивальних майстер-класів були й доволі оригінальні. Так, охочим демонстрували, як у давнину в різних регіонах зав’язували намітки та хустки. «У певних регіонах типові головні убори носили століттями. На зміну наміткам жінки почали одягати хустки,– розповідає київський колекціонер Ігор Перевертнюк.– Так, на Волині у ХІХ столітті зав’язували хустку «на два роги». Її вишивали і «на лице», і навиворіт». Про секрети головних уборів він дізнався під час експедицій– бабусі й розказували, і показували, як пов’язували намітки та хустки.
«Цей фестиваль є частиною проекту з відродження давніх промислів, які побутували на теренах Історичної Волині,– прокоментував ініціатор дійства, керівник громадської організації «Центр дослідження відродження Волині» Володимир Дзьобак.– Нині він присвячений відтворенню ткацтва. Річ у тім, що майстрині, які володіють цим ремеслом, переважно похилого віку. Вони живуть у селах, не виїжджаючи звідти, тобто, по суті, у замкненому просторі. А під час фестивалю вони можуть поспілкуватися між собою. Окрім цього, мета заходу– відтворення так званої живої історії, адже разом із давніми ремеслами звучить ще й музика того періоду, проводять майстер-класи із танців».

ото з сайту http://media.ogo.ua
Автор: Тетяна Ільницька, Рівне
Джерело: «День»

 

---

 

 

 Юрате Вишневська: “Клієнтів лише питаю, з чим повинен асоціюватися виріб...”

 

Від редакції:
Доступність цікавих матеріалів дозволяє дизайнерам і модельєрам ширяти фантазією в різні боки. Особливо надається до таких польотів звичайна повсть, з якої ще якихось років 20 тому виготовляли тільки безликі валянки і капелюхи.

Оригінальний модельєр створює одяг зі складних матеріалів. Речі жінка виготовляє від початку до кінця сама, схемами не користується.
Кожна сукня чи блуза Вишневської присвячена певній людині. Юрате переїхала з рідного Вільнюса до Львова понад двадцять років тому. Десять з них дизайнерка працює зі шкірою, два– з повстю.
«Свої моделі не підглядаю ні в модних журналах, ні в іменитих дизайнерів– це політ фантазії, усі речі неповторні, – розповідає Юрате. – Сідаючи до роботи, не знаю, куди заведе мене уява. Єдиний принцип, яким послуговуюсь, – комбіную матеріали. Наприклад, елементи шкіри обв’язую гачком. Таким чином позбуваюсь громіздкості шкіряного виробу, сукні виходять ніжні і пластичні».
Справжнім відкриттям для модельєрки стало знайомство з повстю. Матеріал– на піку популярності, тому оригінальний виріб з валяної шерсті знайти непросто. Проте Юрате й у цьому випадку підійшла до матеріалу по-своєму. “Мені не імпонував стереотип стосовно повсті, мовляв, це матеріал для теплих виробів, що обмежуються сезоном осінь-зима, – каже дизайнерка. – Поставила собі за мету розширити діапазон одягу з валяної шерсті. Загляньте у магазини хенд-мейду: іграшки з повсті, брошки, коралі, рідше рукавички чи капелюшки... І все! Мені ж цікаво було створити щось оригінальне. Як і зі шкірою, вирішила не робити елементи одягу суцільними. Спробувала полегшити моделі, надати їм «повітряності».
Модельєрка витягує зі солом’яного ящичка трикутний шматок вже сплутаної повсті– на чорному тлі червоні та зелені розводи формують квітку маку. Пояснює, як з таких елементів створює сукню, дає мені розглянути “маківку”. Знаючи підступність валяних виробів, спробувала розтягнути річ. Зазвичай після таких маніпуляцій вовна розходиться, виріб місцями тоншає, а то й дірками світить. На мій подив, форма трикутника не змінилась! Випитую у дизайнерки творчі секрети. “Якщо придивитися з виворітного боку, то помітите, що вовна насаджена на полотно. Використовую і метод сухої голки, і мокре валяння. Ось подивіться на лляну сукню, над якою зараз працюю: посередині роблю пояс з повсті. Зараз сукня широка, але після завершення повсть сяде втричі і сформує “талію”. На полотні малюю приблизний орнамент, в процесі роботи він може змінюватись, спеціальною голкою насад-жую на тканину вовну. Після цього вона ще погано тримається, надто об’ємна, тому змочую пояс гарячою намиленою водою і роблю так зване мокре валяння. Останнім етапом є вирівнювання повстяного виробу. З цією метою використовую бамбукові серветки– просто закручую у них виріб, і так він лежить ще кілька годин”.
З повсті виходять чудові сумочки, туніки, сукні та пояси. Модельєрка приміряє свою сукню “Вечірній джаз”. “Ця сукня на вішаку виглядає буденно, найбільше її краса розкривається на фігурі. Уявляю людину, яка буде носити ту чи іншу сукню, і завжди вгадую. Інколи приїздять туристи, якимось чином дізнаються про мої роботи, приходять і описують, як вони уявляють ідеальну сукню. Лише питаю, з чим повинен асоціюватися виріб,– з морем чи якимось містом... Після завершення роботи (буває, працюю чотири доби підряд), висилаю сукню за кордон. Кожна річ, яку створила, має свою назву. Було таке, що туніка лежала у мене рік, а тоді прийшла людина, котра сказала, що саме про таку все життя мріяла”.
Дизайнерка готує кілька поясів для німецьких замовників. Хвилюється, бо не може в Україні знайти потрібних відтінків вовни. Відкриває ще одну солом’яну скриньку. Одразу видно, що Юрате любить систематизувати роботу– показує свої запаси кольорової повсті, серед яких тільки зеленого чотири відтінки. “Не люблю повсті, що продається в Україні. Вона пасмована, надто м’яка, ще й палітра кольорів мінімальна. Купую матеріали, або мені передають, у Литві– ціна така ж, але повсть жорсткіша, невичесана, відповідно, речі з неї фактурніші. Тло зроблю темне, воно добре обрамлює деталі, а основний тон буде бірюзовий– німецькі жінки люблять холодні приглушені відтінки. Купила нашу вовну– колір брудний, ближчий до синього– нікуди не годиться, доведеться замовляти з-за кордону. Якби робила пояс для литовок,– взяла би болотистий хакі чи глибокий коричневий. А для українок така палітра не годиться– обирають насичені кольори. Яскрава сукня для українки за кордоном не продасться, там обирають мінімалізм”.

Автор: Олена Гутик
Джерело: Високий Замок