Від редакції:
Ця людина – мабуть, чи не найбільший рятівник українських історичних скарбів. Завдяки його зусиллям було врятовано неоціненні замки, палаци церкви… Україна прощалася з Борисом Возницьким, людиною-легендою.

Україна – у скорботі. Не стало великої Людини, видатного Українця. Масштаби цього унікального чоловіка, дієвість і завзятість цього професіонала вражають. Його життєвий шлях тривалістю у 86 років довго буде взірцем для кожного з нас. Вічная пам’ять Борису Григоровичу Возницькому.
Він був головним скарбничим української культурної спадщини, найдбайливішим опікуном замків і музеїв галицького краю.
...У середу, 23 травня, близько 9-ї години ранку трагічно загинув багаторічний директор Львівської національної галереї мистецтв, Герой України Борис Возницький. Його життя обірвалося внаслідок ДТП у селі Печенія Золочівського району Львівської області. Автомобіль ВАЗ-2104, який належить Галереї мистецтв і за кермом якого був Борис Григорович, виїхав на зустрічну смугу, зачепив рейсовий автобус «Під’ярків-Львів», з’їхав у кювет та врізався в металеву огорожу...
За попередніми даними, як повідомила начальник відділу зв’язків з громадськістю ГУ МВС України у Львівській області Світлана Добровольська, причиною ДТП міг стати серцевий напад або раптове погіршення самопочуття Бориса Возницького. Очевидці аварії, зокрема водій маршрутки (її пасажири не постраждали; водій встиг пригальмувати), розповідають, що, коли авто виїхало на зустрічну смугу, його водій, вочевидь, уже був непритомним. Не подавав ознак життя, лежав на кермі...
«Я виїхав на місце аварії, як тільки дізнався про цю страшну трагедію, – розповів товариш Бориса Возницького, директор філії магістральних нафтопроводів «Дружба» ПАТ «Укртранснафта» Тарас Батенко. – Це надзвичайно велика втрата для України... Борис Возницький був великим пат­ріотом України, патріархом, який, як ніхто інший, дбав про нашу культурну, історико-архітектурну спадщину. Пішов від нас на високій ноті – у русі».
За словами Тараса Батенка, металева огорожа, в яку в’їхало авто Бориса Возницького, протаранила лобове і бокове скло, фактично прорізала машину. Тіло викинуло назовні... Слідча група, яка прибула на місце трагедії, застала його сильно понівеченим...
«Скоріше за все, автомобіль рухався з великою швидкістю, – зауважує пан Тарас. – Борис Григорович практично завжди кермував автівкою сам. Любив швидку їзду. Завжди усюди поспішав, наче хотів ще багато-багато всього встигнути. У нього ще стільки задумів було, стільки проектів...».
23 травня Борис Возницький виїхав вранці зі Львова по роботі.
«У дверях його кабінету ми знайшли записку, що їде у справах в Поморяни (там розташований замок, яким опікувався Борис Григорович. – Г. Г.), – розповіла порталу gazeta.ua завідувач відділу європейського мистецтва XIV-XVIII ст. Львівської галереї мистецтв Оксана Козинкевич. – Напередодні ми готувалися до виставки скіфського золота. Борис Григорович приходив, дивився, десь о п’ятій годині пішов додому. Жив сам у центрі міста. Останній рік Борис Григорович, бувало, хапався за серце. З різних причин. Усе сприймав близько: проблеми у замку, протікання даху в галереї... Водій він був хороший, любив швидкість. Заборонити сідати за кермо йому ніхто не міг».
...Місяць тому культурний світ України провів в останню путь ще одного видатного українця – народного артиста України, професора, соліста Львівської опери Ігоря Кушплера. Він, як і Борис Возницький, загинув у ДТП (ця трагедія сталася на території Польщі, звідки співак повертався до України з майстер-класів).

Біографічна нота
Борис Возницький – мистецтвознавець, директор Львівської галереї мистецтв, академік Української академії мистецтв, Герой України (2005 р.), лауреат Національної премії ім. Т. Шевченка (1990 р.), заслужений працівник культури України та Польщі, президент Українського національного комітету Міжна­родної ради музеїв. Народився 16 квітня 1926 р. у селі Ульбарів (нині Нагірне) Дубенського району Рівенської області. Під час Другої світової війни служив у штрафній роті радянської армії, був зв’язковим УПА. По війні закінчив Львівське училище імені І. Труша. Навчався також у Ленінградській академії мистецтв (факультет історії мистецтв).
Музейній справі Борис Возницький віддав півстоліття. За цей час його інакше, ніж «ангелом-охоронцем української культурної спадщини», не називали. У Львівській галереї мистецтв працював з 1960-х: у 1960-1962 рр. був заступником директора Музею українського мистецтва у Львові; згодом його призначили на посаду директора Львівської картинної галереї (тепер Львівська національна галерея мистецтв). Возницький – засновник нових музеїв в Україні, зокрема Музею першодрукаря Івана Федорова, Музею-садиби Маркіяна Шашкевича, Музею «Русалки Дністрової», Музею найдавніших пам’яток Львова, Музею Пінзеля (саме завдяки Борису Григоровичу українці дізналися про «українського Мікеланджело» – скульптора Іоана Георга Пінзеля). Автор мистецьких видань. В останні роки писав мемуари.
Дочка Бориса Возницького пішла стежками свого легендарного батька. Вона – головний реставратор у Галереї мистецтв. Благу родинну справу продовжують і онуки Бориса Григоровича: один з них – реставратор, інший – скульптор.

Інтерв’ю Бориса Возницького «Високому Замку» з нагоди його 85-річчя (квітень, 2011 р.)
Усе своє життя ви працюєте нон-стоп. Не виникало бажання зупинитися і спробувати пожити для себе, а не для інших?
Хіба зараз про щось таке задумався, бо дуже змучений. І роками, і роботою... Востаннє був у відпустці у 1964 році. Не мав на це часу. 50 років працюю директором Національної галереї мистецтв. Зробив 16 музеїв. Часто ночую у якомусь замку, своїми руками і підлоги кладу, і каміни будую... Але це моє життя, моє задоволення. Моє щастя, що щось роблю. Хочеться, не хочеться – про таке не думав.
У мене була надзвичайно цікава робота, багато їздив за кордон. Думав, навіщо мені відпустка, якщо по роботі їду у Париж чи Відень? Та зараз просто трохи змучений. І чогось мені захотілося... У ліс піти, полониною пройтися, в Карпати, які страшенно люблю, поїхати... Років із 15 тому востаннє ходив на Говерлу, а хочеться знову. Але нема часу. Стільки роботи ще не зроблено... (Хитає головою. – авт.). Сам набрав її на себе. Але не можу інакше, бо ж бачу, що нищиться наша національна спадщина...
1960-70-ті роки провів у експедиціях. Ночували у скирдах у полі, і називали це «Готель Возницького». У той час тільки у Львівській області закрили тисячу вісімсот храмів – скрізь були складські приміщення. Ікони викидали, скульптури Пінзеля різали на дрова. З-під пилки їх вихоплював. Мене це злило, заводило. Постійно згадував слова Гітлера, які той написав у Mein Kampf: «Для того, щоб знищити націю, треба знищити її минуле». Наше минуле нищили. На сході України у XX ст. знищили 80 відсотків національної спадщини. 15 000 церков знесли з лиця землі, півмільйона ікон знищили. В Україні зараз нема жодної ікони XVII ст. Коли радянська влада добралася і до Західної України, вирішив – треба рятувати. Зберіг понад 30 тисяч речей, викинутих з храмів. Підрахували, скільки вони можуть коштувати, – 18 млрд. євро. Але річ не в грошах, а в тому, що ми зберегли спадщину. Зараз під крилом Галереї мистецтв працюють 16 музеїв. А я навіть часу не маю у кожен з них під’їхати, подивитися, що там і як. Бо ж якщо хоч раз на місяць туди навідуватись, то мені доведеться їздити без перепочинку. Добре, що маю машину, і можу у будь-який момент сісти за кермо і поїхати, куди треба. У мене таке життя, що не знаю, де сьогодні ночуватиму, – вдома чи у якомусь замку.
Складається враження, що всю роботу ви тягнете на своїх плечах...
Та ні. Коли працював у експедиціях, то не сам же їздив. У мене був колектив, ми все разом робили. Зараз у музеях, замках багато людей працюють, віддають всіх себе цьому. Коли бачу людей, які живуть своєю справою, стає спокійніше – можу на ці об’єкти не так часто їздити.
А не навідують вас думки, що те, що ви робите, нікому не потрібно?
Комусь – потрібно. (Усміхається. – авт.). От йшов по вулиці, зустрів старшого чоловіка, такого обідраного, бомж бомжем. Підходить до мене, питає: «Возницький?» –»Возницький» – «Хочу вам дати гроші, бо знаю, чим ви займаєтеся» – «А хто ви?» – «Монах з Івано-Франківської області». Монах приніс мені 500 грн.! Значить, комусь це потрібно. Йду по вулиці, а зі мною незнайомі люди вітаються. Підходять, дякують, руку тиснуть. Дехто руку хоче поцілувати – навіть таке буває (знічується. – авт.). Але владі це все не потрібно. Особливо зараз. Цього року не виділено ні копійки на пам’ятники культури. Просимо американське посольство, може, щось виділять, якийсь ґрант знайдуть, шукаємо меценатів. Викручуємось, як можемо.
Не буває відчуття, що у політичних іграх вами намагаються маніпулювати і пропіаритись на вашому авторитеті?
У мене одна мета – збереження національної спадщини. І, що б там не було, тримаюся свого курсу. Мене використовують часто, але у іншому ракурсі – коли треба боротися проти нищення пам’яток. Тоді не можу відмовити. От Табачник ніби своїми руками пам’яток не нищить, але сприяє цьому, бо ж вважає, що це все не українське. Ще будучи у минулому уряді, взявся за це. Хотів внести такий пункт в указ, що стосувався туристичної діяльності: «Музеям дозволити продавати нераритетні речі...». А які речі раритетні, які ні? Хто вирішуватиме? Це ж державні цінності, національна спадщина.
Тільки Сталін музейні експонати розпродував. Директори музеїв, і я в їхньому числі, протестували проти цього. Змогли уникнути цього безчинства.
Не маєте жалю, що за цією роботою не змогли реалізувати себе не лише як зберігач нацпам’яток, а й як чоловік, батько, дідусь, друг?
Щось таке є. Такий вже у мене стиль життя. Одружився у 1954 році, а у 1960 році ми вже розійшлися. Ні вона, ні я не витримали такого життя. Мені ж потрібно весь час щось робити, не можу сидіти на місці. Розійшлися з дружиною, і з того часу родинного життя у мене не було. Але дочка вирішила жити зі мною, а не з мамою. Спочатку жили разом з нею в одній кімнатці у галереї... А зараз вона головний реставратор у нас в галереї. У неї два сини, мої внуки – один теж реставратор, інший – скульптор, працює в Ужгороді (говорить з гордістю. – авт.). Якось так по родині пішло, що всіх заразив мистецькою, музейною справою. Одна племінниця працює у музеї в Дубні, інша там – у Рівному... Та, звісно, відчуваю, що, може, й не додаю родині чогось... Може, більше треба було...
А коли ви закохалися у музейно-мистецьку справу?
Остаточне розуміння, що це мій шлях, прийшло після навчання у Ленінградській академії мистецтв (там ще Шевченко вчився). Приїхавши звідти, став першим «советским искусствоведом» у Львові (сміється. – О. З.). У Ленінграді побачив Ермітаж, Петропавловську фортецю, усі ці палаци... Просто чудо. А у нас в Україні – як замок, то будинок божевільних або профтехучилище, або туберкульозна лікарня, або попелище...
Але думати про це почав, коли ще мені було десять років. Закінчив сільську школу, чотири класи. Мій дід, він у мене був залізничним інженером, постійно казав: «Мій Боруньо мусить бути інженером» (зворушливо усміхається. – авт.). Він отримував пенсію і вирішив на неї мене вчити. І на п’ятий клас я поїхав вчитися у Дубно. А там якраз навпроти школи через дорогу Дубенський замок. З моїм другом облазили усі його закутки, шукали, де ж той підземний хід, яким циганка провела Андрія Бульбу. Звик тоді і до замку, і до історії.
Після Дубна за німців вчився у Рівному в будівельному технікумі. А коли потрапив у радянську армію, мені й 17 років не було. Сім років там служив. І там нічого було робити. Але зі мною служив хлопець з Донецька Сергій Радіонов. Разом з ним почав малювати. Коли вийшов з армії, мені було 24 роки. Не знав, що робити. От і запитав у мами: «Чи то шофером йти працювати, чи що?». А вона мені: «Та ти ж малюєш. Он який мені портрет намалював. Вчись далі...». Відправила батька у Львів дізнатися, чи є там художня школа. Так у 1950 році вступив у художнє училище ім. І. Труша. А вже згодом була Ленінградська академія мистецтв.
Під час Другої світової війни служили не лише у штрафній роті радянської армії, а й були зв’язковим УПА...
Коли вчився за німців у Рівному, то учнів з нашого будівельного технікуму хотіли вивезти в Німеччину. Дізнався про це раніше за всіх. Жив тоді на квартирі в надзвичайно гарної жінки, а до неї ходив німецький офіцер. От він мене й поздоровив з тим, що переїжджаємо у Німеччину. Коли почув це, розповів всім, і наступного дня у технікум ніхто не прийшов. Усі повтікали хто куди. Я 18 км вночі йшов додому. Переховувався там. А це ж вже був час УПА. Мене тоді направили зі села, як найграмотнішого, у старшинську школу. Прибув туди у штаб УПА-Південь. А там воєнком і каже мені: «Дитино (мені тоді 16 років було), тобі після цієї школи через три місяці треба буде командувати чотою. Що ж ти робитимеш?». Запропонував залишитися при ньому зв’язковим у штабі. Пробув там до підходу радянської армії. А коли війська підійшли, воєнком відправив мене додому, мовляв, «треба буде, ми тебе знайдемо». Пішов додому, а через кілька тижнів село оточили, влаштували облаву, і хлопців усім селом відправили служити у радянські війська. Тоді вже почались мої радянські будні. Отаке життя (сумно усміхається. – авт.).

Геній і влада
На жаль, з любові Возницького до української культури і з його пошани до багатьох відомих особистостей не соромилися користатися українські «владоможці».
Минулого року країну вразила новина – восьмеро відомих львів’ян публічно висловили підтримку політики реформ президента Віктора Януковича. Але найбільше здивувало те, як у цій компанії опинилися направду шановані в Україні люди, які ніколи не справляли враження продажних, Борис Возницький та Мирослав Скорик, писала тоді у «Високому Замку» Наталія Балюк. Що їх змусило поставити підпис під цим ганебним «одобрямсом»? Аби не гадати, кореспондент «ВЗ» зателефонувала Борису Возницькому та поцікавилася, чи справді він бачить якісь позитивні зрушення після року реформ президентства Януковича? «Не бачу, – відповів Борис Григорович. – Мене попросив підписати це звернення Юрій Шухевич… Адже звернення підписали поважні люди…» – сказав пан Возницький якимось розгубленим голосом.
Та ж таки Наталка Балюк і роз’яснила ситуацію:
«Після цих одкровень виникає закономірне питання: а чому серед підписантів немає прізвища Юрія Шухевича? Чи не тому, що самому не випадало, рука не піднялася поставити свій автограф, бо саме за президентства Януковича його батька – Романа Шухевича – позбавили звання Героя України! Тоді, перепрошую, як це називається? Загрібати жар чужими руками? Принагідно варто нагадати, що колишній політв’язень значною мірою долучився до перемоги Януковича, закликаючи голосувати «проти всіх». Тепер, бачу, «противсіхи» вже і не маскуються – відкрито підтримують Віктора Федоровича…
А все дуже просто. Один відомий народний депутат-»регіонал» вже не знає, як вислужитися перед президентом! Чи то так губернатором хоче бути, чи в чомусь іншому річ, але дуже старається показати свою відданість. Очевидно, і це горе-звернення справа його рук: кого як вмів, так і вмотивував, тобто вмовив. Особисто мені шкода і прикро, що в цій компанії опинилися справді гідні люди, що заслуговують на повагу і пошану.»
Джерело: Високий Замок