Від редакції:
Нещодавно знаменитий Оксфордський університет вперше опублікував дані про працевлаштування своїх випускників. Публікація стала сенсацією – серед них чимало офіціантів, продавців та безробітних. Особливо тяжко було працевлаштуватися гуманітаріям. Українським вузам до Оксфорду далеко, але аналогічна проблема в них теж є. Чи не найбільш неприлаштованими почувають себе випускники-культурологи…

Щороку в Україні абітурієнти вибирають собі за майбутню спеціальність культурологію. Студенти щороку отримують дипломи. Водночас постійно чуємо скарги про брак професіоналів у сфері культури, зокрема Львова. Так само відчутна розгубленість хлопців та дівчат із дипломом культуролога, які не знають, де себе подіти.
«Самі собі зробили – самі тепер живіт», – співали колись Брати Гадюкіни. У схожому становищі опиняються і культурологи, що покидають після здобуття освіти університет. Навіщо вони потрібні, чи можуть дати собі раду у Львові, звідки беруться та куди зникають, – про це кореспондентка IA ZIK спілкувалася із викладачем факультету культури і мистецтв Львівського національного університету ім. Івана Франка Зоряною Рибчинською.

Яка освіта – такі й культурологи
Культурологія порівняно нещодавно з’явилася у переліку спеціальностей, за якими навчають студентів. На факультеті культури і мистецтв Франкового університету перший набір культурологів був у 2004 році. Тодішні студенти не дуже розуміли, що це за професія така, і чим би вони мали займатися. Та і викладачі теж. А й справді, навіщо і кому потрібна культурологія?
Проблема культурології пов’язана із проблемою гуманітаріїв узагалі. Зараз останні десятиліття це активно обговорюється – а що ж робити сучасному гуманітарію у ширшому сенсі? Бо, звичайно, легше тим, хто визначився у межах класичних дисциплін і вони ще їх якось тримаються. Філологи відомо що можуть робити – вчити когось мови і літератури. Історики так само. А поява такого нового знання як культурологія – взагалі спровокована насамперед тими процесами, які відбувалися в гуманітарній сфері.
Класичні дисципліни поступово себе вичерпують. Сучасна культура ставить такі виклики, з якими фахівець, так би мовити, вузького профілю не може собі дати ради. Бо йому потрібно буде знати щось з літератури, з історії мистецтва, з соціології – просто, щоби відчувати себе компетентним у сучасному розумінні. Натомість, як на мене, культурологія з’явилася насамперед як такий майданчик, де пересікаються різні дисципліни. І це, звичайно, мало би якраз студентам культурології відкривати широкі перспективи. Адже культуролог – це особа, яка розуміє, що таке культура, як вона влаштована і як діє; що таке культурні інституції у сучасному сенсі, як вони мають працювати та, що з ними можна зробити.
На жаль, у нас культурологія ще є недосформована або сформована, як на мене, за принципом найменшого спротиву. Тобто, ми фрагментарно беремо уламки знань з якихось різних класичних сфер, скидаємо все це до купки і вважаємо, що на основі цього людина, яка все це добре вивчила, стає культурологом і може працювати в культурі. Це би так було, якби ця мішанка мала якусь структуру і якусь візію – для чого. Для мене такою візією є бачення, що випускник культурології може робити після закінчення навчання. Проте наша освіта цієї візії не дає. Так як, зрештою, не дуже то й дає іншим спеціальностям. Це є вже така серйозна криза освіти, яка триває не одне десятиліття. Людина, яка виходить з університету, – вона має дуже туманні уявлення, куди її потужні знання можна застосувати.

Гуманітарій займається тим, чого його, як правило, не вчать
Про це вже говорять дуже багато. Найсвіжіший приклад – у Facebook всі нещодавно радісно ділилися лекцією Іріни Прохаравої, редактора відомого часопису НЛО у Петербурзькому університеті.
У відео вона, власне, і намагається показати гуманітаріїв на ринку праці. Себто, дає кілька відповідей на запитання: чим може займатися гуманітарій? Але виходить, що він може займатися тим, чого його не вчать, як правило.
Отже, він може займатися експертною роботою – це те, що мало би бути найближче культурологам. Видавничою діяльністю. Він може займатися проектною діяльністю, тобто писати проекти для культурних інституцій, їх реалізовувати та координувати. Останнє – це вже щось на межі з менеджментом. І може працювати у різноманітних культурних інституціях, починаючи від класичних музеїв та архівів і закінчуючи новітніми установами, які ми маємо зараз – це різноманітні центри, галереї тощо.
І, з одного боку, ми бачимо, що нібито є потреба у таких фахівцях. Але фахівців немає, котрі б розуміли, що вони, приходячи сюди в конкретну інституцію, мають робити. Очевидно, що це є наслідком такої «укладанки» культурологічної освіти, в якій немає скерування по сферах реалізації.
Менеджмент – це у моєму розумінні практичні навики того, як можна діяти у полі реальної культури, в суспільстві і в реальному міському просторі: чи це Львів, чи це маленьке містечко. І нема розуміння, як працюють ці механізми. Тоді в студентів два варіанти. Або вони йдуть і на власних помилках вчаться, або вони... Чесно кажучи, я не знаю, чим займаються зараз культурологи-випускники. Я намагалася промоніторити. Розпитую легенько, хто чим займається. З тих, хто фахово себе реалізовує у культурному полі, є журналісти, є кілька дівчат, що працюють у туристичних агенціях (і це, до речі, не найгірший варіант), є двоє випускниць, які працюють в університеті. Одна працює в громадській організації, що займається дітьми. І все... Невідомо, що з ними відбувається.
Хочу повторити, культурологи в особливо складній ситуації, але становище є критичним узагалі для гуманітаріїв.
Невже нам потрібно стільки вчителів української мови і літератури, скільки випускає університет? І чи в нас дійсно стільки добрих вчителів української мови і літератури, якщо ми підемо в школу, поговоримо з учнями? Те саме стосується історії (я беру такі дві класичні дисципліни, які до нас найближчі). Ще історія мистецтва чи мистецтвознавство. Чи в нас так багато добрих працівників у музеях, у галереях? Екскурсоводів, які можуть насправді дуже цікаво і креативно побудувати експозицію або розказати про неї відвідувачам? Якась така дуже відчутна розбіжність: є освіта, побудована нібито за класичним зразком, бо ми маємо фрагментики нібито класичних дисциплін. І життя, в якому люди з такою освітою є абсолютно загублені і займаються дуже різними справами...
Справа не в тому, де ти вчишся, а в тому, що ти робиш
От кожна з спеціальностей має перелік вмінь, якими повинна оволодіти людина, щоб стати професіоналом. Що для цього потрібно культурологу?
Безумовно, що культуролог повинен мати дуже добрі теоретичні знання. Він має дуже добре знати, як працює культура. З одного боку, це мають бути ґрунтовні знання з теорії культури, історії культури, орієнтуватися в темі у найширшому розумінні цього слова. З іншого боку, він повинен розуміти, як працює сучасна культурна інституція, які процеси відбуваються в полі культури. І що відбувається в суспільстві, безумовно. Тобто, теоретичні знання і дуже відчутні практичні навики.
З одного боку, це виглядає таким ідеалом, але з іншого, мені, здається, що це можна реалізувати навіть в рамках освітніх програм, якщо постійно думати про оцю практичну складову. Тобто, якщо ми вчимо історію західноєвропейського живопису, то ми повинні розуміти (я маю на увазі і викладачів, і студентів), навіщо це нам у цьому місці, в цій країні. Що завдяки цьому ми зможемо зробити або дізнатися нового про нас, про це суспільство. Була б постійна настанова «для чого і навіщо», то мені видається, що тоді інакше будувалися би навчальні програми. Але поки воно будується за принципом «маємо те, докладаємо із отого». І так намагаємося щось зробити.
Для того, аби людина з дипломом культуролога могла себе проявити, потрібен кредит довіри. Але поки що культурологія не є такою спеціальністю, що цей кредит гарантує. Хоча водночас у Львові є люди, які вже мають авторитет і яких сміло можна вважати культурологами. Вони реалізовують багато цікавих проектів, або є культуртрегерами. Це і ви, і Богдан Шумилович, й Ірина Магдиш, і ряд інших. Як студенту-культурологу досягнути того, аби до його слів прислухалися, щоби був якийсь авторитет? Можливо, є якісь рецепти успіху у вже відомих культурних діячів Львова?
Авторитет, тобто здатність впливати на середовище чи громадську думку, – це є насамперед досвід роботи. Яку би ви прекрасну культурологічну освіту, навіть західноєвропейську, не отримали, все одно мусить бути дуже добре виконаний шмат роботи за плечима. Тобто, ви мусите набити якісь ґудзи і тоді будете мати якусь більш реальну картину світу і того вашого місця, у якому ви зараз перебуваєте. А щодо сучасних львівських авторитетів, що мають імідж культуртрегерів, відкрию таємницю – ніхто з них не має культурологічної освіти, і ви це прекрасно знаєте... Вочевидь, виявляється, що справа не в тому, де ти вчишся, а в тому, що ти робиш, коли вчишся і коли закінчив навчання.
Напевно, важливо також й те, хто вчиться. У тому ж таки 2004 група культурологів у переважній більшості складалася з тих, хто не вступив на інші спеціальності. Зараз щось змінилося? Хто поступає на культурологію в університет Франка?
Мені все-таки видається, що відсоток тих, хто потрапляє сюди, бо не пройшов по конкурсу куди інде, достатньо великий. Також зазвичай це люди, які потрапляють сюди одразу після школи – дуже рідко з’являються студенти старшого віку, які вже десь там вчилися або мають досвід роботи. Навіть якщо вони йдуть цільово на культурологію, я завжди питаю, чому обрали саме цей фах. Відповідь переважно звучить так: тому що я люблю мистецтво…
Що б ви порадили студентам, які з тих чи інших причин вивчають культурологію і таки вирішили себе реалізувати за спеціальністю всупереч усім складнощам, з якими можуть зіткнутися?
Мені видається, що є дуже багато речей, які можна робити самому, незалежно від тих рамок, які тобі ставить зовнішня ситуація. Звичайно, що ми зараз не можемо кардинально змінити структуру навчання чи всю систему. Але, зі свого боку, якимось невеликими кроками, вводячи якісь спецкурси, практику для студентів бодай для набуття якихось практичних навиків, можна досягти результату. Воно може дати можливість студенту відчути себе вже в ролі не людини, яка тільки вчиться і є абсолютно безвідповідальною, а людини, яка повинна відповідати не перед викладачем, а перед собою та іншими людьми. Цьому також сприяє система різних громадських організацій та інституцій, які реалізовують різні культурні проекти – це і є те поле, де студенти можуть себе реалізовувати. Тобто, якщо їм цього не дає освіта, то їм це може дати волонтерська діяльність в різних організаціях, залучення в різні проекти. В нас серед студентів постійно з’являються люди, які здобувають такий досвід. І я дуже тішуся з того, що майже на кожному курсі є людина, що попри освіту шукає собі якісь додаткові речі, завдяки котрим набувається оцей дуже важливий досвід. Звичайно, якби це було в рамках навчання зроблено, то це би було дуже добре. Так що ми рано чи пізно таку програму все таки реалізуємо у себе на факультеті. Тому що справді факультету культури і мистецтв, який не є таким академічним і взагалі є наскрізь експериментальним у контексті класичного університету, дає можливість реалізації навіть під час навчання якихось культурних проектів.
Розмовляла Василина Думан,