Кажуть, коли дати людині точку опори – вона переверне світ. А от якщо дати людині дві опори, між якими можна щось натягнути, – вона натягне між ними стропу і буде по ній ходити не без користі для себе.

Якщо вірити тому, що все геніальне має бути простим, то щось геніальніше за слеклайн (slackline) серед активних способів проведення часу так одразу і не згадується. Дивіться самі: цей вид спорту і активного відпочинку дозволяє відірватись від землі та за бажання – позайматись гімнастичними трюками як у місті, так і за ним, адже кріпиться стропа доволі просто. Разом з тим, середньо-стандартно ця штука є просто пласкою нейлоновою стрічкою з кріпленнями, з усіма прибамбасами важить кілька кілограмів і запросто влазить у щоденний наплічник. Окрім того, заняття слеклайном не вимагає спеціального одягу чи взуття: одяг має просто не сковувати рухи, а взуття може й взагалі не бути. Стрічка-стропа запросто кріпиться між деревами чи стовпами на невеликій висоті від землі – і вуаля, можна по ній ходити, бігати, стрибати – хто вже на що гаразд.
Як ви вже могли здогадатися, слеклайн сильно нагадує ходіння по канату. Щоправда, між цими викрутасами є суттєва відмінність: якщо канатохідці гуляють по жорстко натягнутому канату і тримають над ним центр мас, то еквілібристи на слеклайні мають ногами «підганяти» стропу під центр мас, адже вона натягнута з провисанням. Слеклайн доволі вільно закріплений і відхиляється від прямої не лише по вертикалі (коливаючись вверх-вниз під дією сили тяжіння), але й у боки через рухи еквілібриста. Залежно від натягу і довжини стропа буде більше або менше пружинити, що можна використовувати на різних рівнях освоєння слеклайну і при виконанні трюків. Назагал, ця проста диво-штука напрочуд гарно тренує відчуття рівноваги і концентрації, а такі вміння стануть у нагоді не лише в інших спортивних дисциплінах, але і в буденному житті.

Історія і техніка слеклайну

Перші еквілібристи-слеклайнери з’явилися на початку 80-х років минулого століття (от як звучить, хоча діло було лише з тридцять років тому). Тоді два американських альпіністи з Йосемітської долини – Адам Гроссовський і Джеф Еллінгтон – чомусь вирішили походити по ланцюгах, якими був огороджений паркінг. Їм це сподобалось, і вже з часом браві скелелази почали використовувати стропу.
Згодом це настільки захопило хлопців, що вони почали вдосконалюватись у своєму дивному занятті і вносили нові елементи і способи у просте ходіння по стропі. Нове віяння не могло пройти повз інших місцевих спортсменів – заняття слеклайном швидко підхопилось іншими скелелазами Йосемітської долини, а згодом почало поширюватися далі по світу.
Найпростіший слеклайн складається з двох частин – власне стропи, по якій ходять, і натяжного механізму. Стропа являє собою нейлонову стрічку шириною 2,5 – 6 сантиметрів і довжиною від 10 метрів, схожу на ті, що використовуються при перевезенні вантажів. Хоча для слеклайну можуть використовуватися і мотузки та металеві канати. На кінці стропи – петля, яка натягається на висоті близько 50 – 70 см над землею.
Стрічки для слеклайну самі по собі не розтягуються і при цьому витримують дуже великі навантаження, понад кілька тонн. По суті, щоб порвати слеклайн, потрібно добряче постаратися далеко не одній людині.
На іншому кінці стропи розміщується натяжний механізм – храповий замок, з одного кінця якого прикріплена невелика стропа для закріплення замка на дереві. Ця конструкція дозволяє натягнути слеклайн довжиною до 25 метрів з потрібною саме вам силою, а також дуже легко його зняти. Також деталями слеклайну можна назвати спеціальні накладки на дерева (як правило, з тканини), що захищають дерево від ушкодження, а слеклайн від зношування та випадкового зісковзування з опори.
Особливість слеклайну в тому, що стропа досить широка. Тому ходити по ній доволі комфортно: ніщо не ріже ногу, стати на широку стропу набагато простіше, ніж на тонкий канат. Окрім того, регулюючи натяг, можна отримати і провисаючу мотузку для ходіння, і натягнуту стропу, яка пружинить, наче батут. Саме завдяки властивості «пружинки» на слеклайні не лише ходять, але й стрибають, і про виконують різні трюки.

Ходити по слеклайну можна далеко не одним способом

Уже зараз молодий слеклайн не можна назвати просто заняттям для лінивців, які більше нічого не вміють і нічим не цікавляться, крім як по шнурку ходити. Різноманітність стрічок для слеклайну, можливість їх розтягнути на різну силу і на різній висоті призвели до того, що навіть така «монолітна» дисципліна розділилася на кілька видів. Кожен може вибрати собі щось до душі, але, так чи інакше, одна людина може практикувати більшість способів пересування по стропі.
Класичний слеклайн називають лоулайном (lowline). У цьому випадку стропу завдовжки до 20 метрів (як правило, 15) розтягують на невеликій висоті (до метра) над землею. Через невелику висоту страховок тут не використовують. З лоулайну всі починають знайомитися з ходінням по стропах. Тут завдання просте: пройти стрічку від початку до кінця без сторонньої допомоги і не впасти. Коли людям це стабільно вдається – можна відточувати навики далі.
Якщо натягти стропу сильніше – вона буде більше пружинити, і ми перейдемо до триклайну (trickline), який іноді об’єднують в одну гілку з лоулайном. Однак, завдяки більшій пружності стропи, по ній можна не лише ходити, але й стрибати – тримати рівновагу ми ж вже ніби навчилися. У цій дисципліні найчастіше використовуються стропи шириною 50 мм. Триклайн вважається найбільш видовищним видом «наземного» слеклайну. Його певною мірою практикують усі слеклайнери, виконуючи різні перевороти, стрибки, змінюючи пози під час ходіння тощо. Саме з триклайну проводяться змагання і чемпіонати, де кожен охочий показує, чого вартий. Титул «чемпіон світу зі слеклайну» отримують саме триклайнери.
На основі лоулайну та триклайну в окремі напрями сформувалися і так звані йога-слеклайн і фрістайл-слеклайн.
Йогаслек (yoga slackline) – це виконання звичних асан на слабонатягнутій стропі за декілька десятків сантиметрів від землі. Це – фактично – дисципліна балансових трюків.
Порівняно з традиційною йогою, йогаслек забезпечує більш складну практику балансування та фокусування, стоячи чи сидячи на стропі.
А фрістайл-слеклайн ще називають родео-слеклайном (rodeo slackline). Його особливістю є те, що стропа натягується не туго. Таким чином отримується більша амплітуда коливання, слеклайн провисає більше, ніж зріст еквілібриста. Все це забезпечує багато можливостей для маневрів при спробі її пройти. Але з родео важко відірвати ноги (підстрибнути), і навіть якщо вдасться це зробити, то потрапити ногами назад на стропу практично неможливо.
А ось для лонглайну (longline) стропи беруть вужчі, десь 25 – 30 мм, однак тут важливішою є довжина – від тридцяти метрів і довші. Хоча родзинка лонглайну не стільки у довжині стрічки, скільки у загальній картині.

Стропа натягується сильно, але через велику довжину все одно не так, як у лоулайні: вона трясеться, гойдається на вітрі, пружинить і не прощає помилок. Окрім того, лонглайн натягують вище – вже на метр-півтора. Стропа буквально оживає під еквілібристом, а він, зокрема, отримує набагато більше навантаження і змушений більше концентруватися, аніж на короткому лоулайні. Але це дає змогу слеклайнеру викладатись на повну і йти на межі своїх навиків і вмінь, випробовувати себе на кожному кроці.
Лонглайн не такий видовищний, як триклайн, але він є найбільш технологічно досконалим видом слеклайну. Чим довша стропа, тим сильніше її потрібно натягувати. Для великих довжин (рекорд зараз близько 300 метрів) потрібні шалені натяги, один храповий замок тут не допоможе. Тому слеклайнерам для власного прогресу потрібно освоювати альпіністські техніки роботи зі спорядженням і застосовувати спеціальні пристосування для натяжки і кріплення систем.
Від наземного слеклайну відокремлюють вотерлайн (waterline), у якому стропу просто натягують над поверхнею води. Вотерлайном може бути і лоулайн, і триклайн чи навіть лонглайн, аби лиш над водою ходити. Практикується такий цікавий і красивий спосіб ходіння по мотузці, як правило, у теплу пору року – у випадку чого – падати у холодну воду люблять далеко не всі. Ця дисципліна стає дедалі популярнішою, вотерлайн люблять багато слеклайнерів, хоча займатися ним є можливість далеко не у всіх.

А от найбільш видовищним і небезпечним видом слеклайну є хайлайн (highline). Головна особливість цієї дисципліни – висота, яка починається від 6 метрів. А от довжина, ширина і сила натягу стропи не відіграють принципової ролі. Хайлайни вішають високо на деревах, в горах і навіть – між житловими будинками (якщо влада дозволяє або вразливі мешканці не «здають»). От що-що, а хайлайн ходиться зі страховкою (альпіністська обв’язка на еквілібристі, до неї прив’язується мотузка, яка іншим кінцем кріпиться на самій стропі) – у випадку падіння хайлайнер повисне над прірвою на тоненькій мотузці.
Проте є ще божевільніші люди, які ходять без страховки – фрісоло (freesolo). Такий рівень досягається роками тренувань, адже найменший неправильний рух може коштувати не лише гігантського викиду адреналіну, але й життя. Але незалежно від наявності страховки і рівня хайлайнера, це – море адреналіну і екстрим у чистому вигляді. Часто хайлайн поєднують з іншими екстремальними видами спорту. Наприклад, замість страховки дехто використовує парашут і, виходить, що вже займається бейслайном (baseline).

Легкий старт для новачків
Для того, щоб стати слеклайнером, головне – бажання. Вартість нехитрого спорядження невисока, порівняно з іншими екстремальними видами спорту; травматизм при ходінні по лоулайну – теж, а техніка – простенька. На лоулайн можна і корисно ставити навіть дітей, щоб вони вчились контролювати своє тіло. До того ж, все простіше знайти у містах однодумців зі слеклайну, з якими цікавіше і ефективніше тренуватися. Тому, якщо є бажання ходити – вперед, слеклайн не зашкодить.
От нещодавно і я вперше спробувала походити по лоулайну: випадково на зустріч друзів у парку прийшов хлопчина з цією штукою, розтягнув її між деревами і показав, що вже сам вміє. Збоку все видавалось дуже просто: широченька стропа була туго натягнута, висота – 70 сантиметрів – праведний жах не вселяла, тому за кілька хвилин всі охочі уже вишикувались у чергу на «спробувати». Яким же було здивування, коли спроби провалювались з перших разів! Виявляється, не так важко впоратися з шириною стропи, як призвичаїтись і подужати її еластичне пружинення.
Здавалося б, просте ходіння по стрічці – а така цікава штука: викликає бажання проходити і підкорювати її ще і ще, щоб довести хоча б собі, що ти сильніший і витриваліший за якусь там мотузку. А бувалі слеклайнери кажуть, що регулярні тренування вдосконалять самоконтроль і впевненість у наступному початому кроці не лише на стропі, але і в повсякденному житті.