Від редакції:
Козаки віддавна були не тільки хорошими воїнами і рідкісними шайбиголовами. Чимало було серед них і характерників – зараз їх би назвали майстрами гіпнозу, бойових мистецтв та цілительства. Характерництво – на відміну від аналогічних мистецтв Китаю чи Японії – майже втратилося, про нього мало що відомо. А шкода – хоча б кілька козаків-характерників Україні зараз не завадило б…

Побував на місцях козацької слави і настільки переповнився цим, що почав активно вишукувати інформацію про козацтво. Дещо мені розповіли, коли я був у Кам’янці-Подільському, дещо довідався у Хотині, але із того усього найбільше мені запам’ятались козаки-характерники. А чи чули ви про таких? Мабуть чули про самураїв, йогів, ніндзя та інших неймовірних воїнів чи медитаторів, а от про наших визначних та непересічних українських представників, мабуть, ні. Хотілось би якось заповнити цю порожнечу та більше розповісти вам про них.

Насправді інформації про характерників надзвичайно мало, здебільшого це якісь коротенькі записи, котрі в основному записані за спогадами звичайних людей, що робить їх оповитими небилицями та домислами, та спонукає ставитись до них як до досить умовного наукового джерела. Я витратив достатньо багато часу мандруючи інтернетом, щоб знайти хоча б якусь інформацію про характерників, я прекрасно усвідомлюю, що все те, що написано нижче, не є на всі 100 відсотків правдою, і вам не слід сприймати це як беззаперечний факт. Просто хотілось, щоб ця інформація підштовхнула вас до певних роздумів та розширила ваші уявлення про наших славних предків.

Хто ж такі козаки-характерники?
Слово «Характерники» походить від сильного характеру, від міцної волі, що могла зрушити гори. Це магічна сила від народження, що надавала людині особливих, дуже часто надприродних умінь та сил. Характерники не мерзли зимою, ходячи босими по снігу; могли перебувати під водою годинами; кажуть, що їх не брали кулі, і вони могли проходити крізь стіни.

На перший погляд складно у це повірити, бо зазвичай ми вважаємо, що на такі речі спроможні лише йоги, самураї, інші особливі люди, що живуть у Японії, Індії, Китаї і т.д. Та ми ніколи не задумувались, що і ми теж щось подібне уміємо.

Про походження характерників
Свій початок козаки-характер­ники ведуть ще від давньоукраїнських язичницьких волхвів (віщунів, чародіїв). Пантелеймон Куліш написав про походження козака-характерника наступне:
О козаки! Зветесь ви християни,
І так шукаєте собі безпеки,
Як ваших предків хижаки погані
Навчили у віки якісь далекі.
В. Шевчук пише про волхвів: «Вони, вважалося, знали таємну силу речей, явищ і володіли своєю, виробленою століттями, наукою і прийомами, з допомогою яких цю віру вселяли в маси. Вони займалися пророцтвом, тобто віщували про майбутнє, через що і називали їх віщунами».

В. Пилат вважає, що «після хрещення Русі, переслідувані князями та греками волхви, жерці і воїни-охоронці храмів об’єднувалися у таємні громади і у віддалених від великих міст місцях почали створювати Січі. На островах Дніпра, узбережжях Бугу і Дністра, в Карпатах і численних лісах України (Русі) волхви заснували школи бойового гартування і вишколу, в яких шлях воїна до вершин досконалості опирався на рідну віру, одвічні звичаї та обряди».
Відразу на думку спадають предки козаків, таємничі степові люди.

Вірування характерників
Вважається, що більшість характерників були язичниками, про це свідчать слова Я. Новицького: «Легенда розповідає, що багатовіковий святий дуб був місцем, де збиралися запорожці і козацька рада для обговорення політичних та громадських питань; під дубом лунали запорозькі молитви. В 1775 році, після Троїцьких свят, запорожці в останній раз віддали шану святому дубові, де вони розпили кілька бочок горілки і в останній раз відтанцювали запорозького козачка».
Іншим доказом було те, що «їх ніколи не ховали попи, а ховали їх запорожці по-своєму». Як розповідають легенди, декотрим характерникам забивали в груди кілок, щоб вони після смерті не вставали, от такі собі українські вурдалаки.
Дуже часто характерників ховали лицем донизу, за звичаєм, що склався ще із часів скіфів. За словами С. Бессонової, таким чином хоронили «небезпечних людей-чаклунів, тобто осіб, чиє посмертне відродження було небажаним. Для того їх обертали обличчям вниз, щоб сонце не торкнулось їх своїм животворним промінням».

Кажуть, що одну могилу козака-характерника було знайдено у 1936 біля села Архангельська, Ясинуватського району, Донецької області. Козак у червоних шароварах та синьому жупані лежав лицем донизу, за поясом мав плящину горілки. Звичайні пересічні люди називали козаків-характерників чаклунами, а священики вважали, що у них вселився біс.

Відомі характерники
Слід згадати, що характерники зазвичай формувались у окремий невеличкий загін, що міг вщент розбити цілу армію супротивника. Здебільшого характерниками були деякі гетьмани та кошові – себто вищі ешелони козацтва. Найвідомішими характерниками були Петро Сагайдачний, Іван Сірко, Іван Богун, Максим Кривоніс, Северин Наливайко.
Дуже багато легенд ходять про кошового отамана Івана Сірка. Кажуть, що козаки 5 років не ховали Сірка після його смерті, вони весь час возили його тіло із собою у походи і це дозволяло їм перемогти удвічі сильнішого ворога. Також відомо, що у мертвого Сірка відрізали руку та тримали її як талісман щастя.

Спогад віків
Сучасні історики, а зокрема – історики 20 сторіччя, переконували нас, що козаки – всього лишень нащадки селян, які не витримали гніту поміщиків і покидали рідні землі, а після того оселились біля Дону, Волги, передгір’ях Кавказу, причорноморських степах та на дніпровській Хортиці. В цьому є, звичайно, якась частка правди, але дуже скорочена, і вона не може пояснити багато цікавих речей. Це була лише часточка історії, яка розповідає нам про те, як поповнялись лави тогочасних козаків, але ніяк не пояснює їх походження, передісторію та не розповідає про їхнє коріння.

Дуже багато цікавих фактів розкривається, якщо звернутись не до стандартних джерел радянської історіографії, а до давніших історичних згадок і праць. Взяти до уваги хоча б тритомник відомого російського історика й дослідника козацтва Євграфа Савельєва «Древняя история казачества», який дивом вцілів та був перевиданий в Ростові-на-Дону: більшовики вилучили та знищили весь тираж, крім одного примірника! І це – не єдине джерело, де ми наштовхнемось на низку цікавих і маловідомих фактів.

Давні козаки мешкали попри гирла Дону, Кубані, Дніпра та Дністра ще у 12-му сторіччі до нашої ери, називалися Джанійцями та Черкасами і становили оригінальну слов’янську гілку, певний особливий етнос.

Джанійці ходили на 30 кораблях на допомогу легендарній Трої, яку взяли в облогу греки-ахейці.

Вони воювали у військах Олександра Македонського проти персів царя Дарія. Коли величезна перська армія йшла в наступ на македонські фланги, п’ятірки невідомих воїнів прорубували шлях крізь щільні колони персів, розвертали коней, прорубували шлях назад і безслідно зникали в степах. Досвідчені та розумні перські воєначальники впадали в розпач. Вони нічого не розуміли і не могли нічого вдіяти. Під час затишшя їм було не легше: характерники, що володіли різними гіпнотичними прийомами, проникали в їхні табори і викрадали вартових або ж навіть воєначальників і знову розчинялись у чистому полі.

Джанійці вміли маскуватись на вихідних позиціях ворожої кінноти таким чином, що коли перси шикувались в ряди для атаки, характерники вистрибували і в зігнутому стані пробігали попід животами коней зі своїми гострими шаблями, притиснувши їх тупим боком до спини. Позаду них на землю порубані падали цілі ескадрони. Тому Македонія перемагала у війнах не лише завдяки одному геніальному Олександру…

Під час нашестя Чингізхана на південну Русь два його провідних тумена (20 тисяч вояків) зустрілись у межиріччі Дону та Волги з невідомими воїнами, що йшли у бій оголені по пояс. Вони воювали двома мечами, стоячи на конях, з легкістю ухилялись від ударів, стріл та навіть ловили їх біля своїх грудей і не боялись смерті. З двох туменів живим не залишився ніхто.

Траплялось, що монголи раптово впадали в безумство і, наче зачаровані, починали битись один з одним. Декількох козаків монголам вдалося взяти живими і вони забрали їх зі собою на Схід. Руси-джанійці залишили по собі грамоти-дощечки із записами своїх знань, на базі яких обрані учні з числа місцевих створили свої бойові стилі, що базуються на використанні потоків внутрішньої енергії людини – Здрава, або ж, по-східному, Ци. Існує повір’я, що одного з учнів русів звали Бодхідхарма. Він був мандрівним індуським філософом, що прийшов до Китаю. Він відомий як засновник у-шу. Так були закладені основи кунгфу, звичайного та астрального карате, мистецтва невидимих воїнів і шпигунів ніндзюцу.

Щодо нинішнього донського козацтва, то воно сформувалось тоді, коли зі словяно-черкеською гілкою джанійців злились новгородці, що втікали з Новгорода Великого, одного з основних центрів спротиву владі Москви та панівній Церкві, де звірствував в той час Іван Грозний. Новгородці, що вели свій рід від аріїв Гіпербореї, також були великими знавцями духовних практик, а їх силові комплекси «Кулак Перуна», «Буза», «Скобар» не поступалися південним стилям джанійців. Спільні знання дали прекрасний результат: з поєднання досвіду, духовних і фізичних практик народилось величне мистецтво бою, виживання і зцілювання: Козацький Спас.

Козацьким Спасом чудово володіють козаки-характерники. Його основою були спеціальні замовляння, молитви і таємне вчення. Символом був Віз (Велика ведмедиця), що зберігся на гербі та печатці запорізьких козаків. А головним було несприйняття ні жрецтва, ні священства, тобто посередників. Характерник спілкувався з вищими силами напряму, володіючи «ману» – медитаціями. За допомогою духовних, медитаційних методик козаки могли досягати небачених результатів і отримувати надприродні вміння і сили.

Донині збереглись окремі релікти стародавніх бойових технологій, пов’язаних з використанням «другого зору», – методи нанесення ударів «світінням» і використанням у бою астральних двійників. Оборотництво, що давало змогу перетворюватись у звірів та птахів, судячи зі всього, прийшло на південь разом із новгородцями – язичниками, що були посвячені в північні культи Ulfhednar (люди-вовки) та Berserkes (люди-медведі), більш відомі як берсеркери вікінгів, що мали кровний зв’язок з новгородцями.

Відома вправа, що використовувалась посвяченими воїнами цих культів для демонстрації своїх властивостей. Оголений воїн сідав на сніг і відкривав у собі канал внутрішньої енергії Здрава (в скандинавській традиції – Прана). Його тіло настільки розігрівалось, що сніг танув навколо нього, а він не відчував холоду. В Тибеті досі практикується схожа вправа, коли монахи сушать на морозі мокрі простирадла, просто загорнувшись у них голими.

Посвячення в культ людей-звірів складалось із двох основних частин. Перша з них розвивала вміння вводити себе в стан бойового трансу, що дозволяв бачити дії противника в сповільненому режимі та легко ухилятись від ударів, стріл та мечів, а також відчувати напрям польоту «своєї» стріли чи кулі (в цей момент в характерника холоне потилиця). Оборотництво за своєю природою є двоїстим: в одних випадках дійсно може статись надзвичайно потужне спілкування з тотемом людини, його тваринним символом, в такому разі свідомість людини може переміститись в птаха чи звіра, підкоривши тварину своїй волі. Або ж бойовий маг навіював противникам, що вони бачать вовка чи ведмедя.

Ось такі от ті легендарні і напівміфічні характерники, що апелюють до глибин нашої уяви. Але варто трохи розвіяти пелену загадки, вдавшись до науково-лінгвістичного аспекту цього питання. Що ж насправді означає слово «характерник» і ким були ці загадкові предки?

	Текст на санскриті

Таємниця поняття.
«Il ne fut pas tue, parcequ’il portait un caractere» – Він не був убитий, оскільки він володів «характером».
Як бачимо з цитати, поняття характерництва в сенсі військового мистецтва існувало не лише на українських землях, а й у Франції. Зараз можна лише гадати, чи цей термін залишився французам у спадок від давніх галльських жерців – друїдів, чи, може, прийшов туди разом з козаками Богуна і Сірка в часи Тридцятилітньої війни…

В давніх історичних джерелах під характерниками мали на увазі воїнів, наділених надзвичайними і навіть надприродними можливостями, що цим виділялись з козацького оточення. Звичне на перший погляд і милозвучне для слов’янського слуху слово навіює нам думки про сильний дух і характер. Але насправді під цим словом криється набагато глибший зміст. Характерниками люди називали людей з властивостями відьмаків, чародіїв, пророків, знахарів. Таких козаків-чаклунів часто також іменували химородниками, галдовниками («галдувати» – чаклувати), заморочниками (вони вміли напускати «морок» – туман, сон).

Часто в різних джерелах слову «характерник» приписують грецьке походження: «character» – відмінна риса.

Деякі дослідники стверджують, що етимологію цього слова слід шукати за допомогою санскриту – давньоарійської мови. Адже на території України в давнину жили індоарійські племена, частина з яких в 2 тисячолітті до нашої ери вирушили в Індію, а частина залишилась і взяла участь в етногенезі балтійських і слов’янських народів, зокрема українського. Значна подібність між санскритом і мовами балтійських, слов’янських народів свідчить про тісні контакти між цими народами в минулому.

На фото: Ведичний текст. Рігведа. Манускрипт

Перша частина терміну «хара» («харе») у перекладі з санскриту означає боже натхнення. Це саме та енергія, якою вміли користуватись характерники.

«Характерники» можуть розшифровуватись також як ті, що володіють центром хара. Звідси й харакірі – випускання життєвої енергії через центр «хара», розташований в районі пупця, до «ірі» – Ірію, слов’янського раю; знахар – той що знає хару, з відновлення якої повинне початись будь-яке лікування.

За іншими даними, пояснення слід шукати в Ведах, давніх арійських писаннях. Там йдеться про те, що серед другої касти кшатріїв-воїнів існували загони основані з воїнів, що звались «махаратха-ми» і могли самотужки битись проти тисяч. Оскільки префікс «ма-» у санскриті означає великий, то «харатхи» очевидно будуть тими самими характерниками – славетними воїнами з неперевершеним таємним військовим мистецтвом.

За іншими даними – «маха» – великий, могутній, «ратха» – рать, військо.
Яким би не було істинне походження даного поняття, висновок можна зробити єдиний: явище сягає корінням в давнину і на його розвитку відчутний вплив перехрестя народів, культур, традицій, звідки зародилися й традиції наших предків.

Явище характерництва є певним чином глобальним. Тобто у різних народів існують певні аналоги таких вправних воїнів. Різницю складають техніки, принципи, вірування, соціальні та інші умови розвитку. Таким чином характерників можна порівняти з монахами-архатами (наставники японських ніндзя), цигунами (китайські воїни), берсерками.