Моя нещодавня подорож до Швейцарії була приємною ще й тим, що я запізналася і мала змогу гостювати вдома у відомої художниці та скульпторки українського походження – Христини Кишакевич-Качалуби.

До Монтре (Во) з Льокарно (Тессін) ми приїхали з паном Любомиром Винником (швейцарець українського походження, журналіст, фотограф) після важкого переїзду через сніжний перевал Сімплон. Старовинне помешкання родини Качалуб зручно розташувалося на пагорбі над Женевським озером. Перше, що мене вразило в будинку, – це відчутна присутність України в усьому. Велика кількість української вишивки, ткацтва, ікон та, звичайно, багато картин та скульптур пані Христини. Простора майстерня та чудове денне освітлення, а також – прекрасний вид на озеро сприяють натхненню і творчості. Перед нами – наступний шедевр, який народжується на полотні – портрет майже у весь зріст середньої дочки – Марії. З пані Христиною розмовляти легко і приємно, відчувається відвертість та щирість у словах, її цікавить Україна і українці, видно, що їй болить Україна.
Христина Кишакевич-Качалуба народилася в українській родині в Аргентині. Закінчила студії мистецтва в університетах Пітсбурга (США). Продовжила навчання в Українському вільному університеті в Мюнхені (Німеччина) в одного з найвідоміших у світі українських скульпторів – Григорія Крука. У шлюбі з українцем Михайлом Качалубою. Має одного сина Романа і двоє дочок – Марійку і Оксану. Мешкає на заході Швейцарії, у франкомовному кантоні Во, у місті Монтре (фр. Montreux).
Пані Христино, розкажіть, будь ласка, про навчання в Європі та знайомство зі скульптором Григорієм Круком.
Коли по закінченні навчання в Америці я приїхала до Європи, думала, що буду продовжувати вчитися мистецтву у Флоренції. Але сталося так, що я опинилася у Мюнхені. Вступила до Українського вільного університету (УВУ) на факультет українознавства. Спочатку я трохи перекладала у тамтешній українській газеті, малювала людям портрети і одночасно відвідувала виклади в університеті. Там мене познайомили зі скульптором Григорієм Круком, який викладав на факультеті. Він вже тоді був дуже відомим, багато людей приходило до його майстерні, щоб побачити його праці, познайомитися з ним ближче. Коли Григорій Крук довідався, що я навчаюся в УВУ, а до того закінчила факультет історії мистецтва, малярства і графіки в Америці, то він запропонував мені взяти у нього курс скульптури.
Я погодилася і два роки вивчала скульптуру. Закінчилося моє навчання у Крука тим, що я виліпила його портрет. Вийшло дуже натурально і схоже. Пригадую, як та робота мені дуже скоро і добре пішла. Але, на мою думку, на портреті були трохи занизько уста, і я сказала Крукові, що треба поправити, але він заперечив: «Не дотикай, не дотикай, ти то ніколи два рази так добре не зробиш!» Все одно мені та відстань від носа до уст була завеликою, і я взяла й змінила те. І воно вдалося! Пізніше пан Крук показав мені всю техніку подальшого відливання, і портрет був відлитий у бронзі. Пізніше ця робота та ще дві мої інші праці були виставлені на великій виставці «Haus der Kunst» у Мюнхені. Там виставлялися роботи Шаґала, Далі, Пікассо, інших відомих малярів, так що для мене то була велика честь виставлятися там. Пізніше українці з Лондона організували виставку Григорія Крука у Лондоні, і там був цей його портрет, який вони, врешті, й купили. Тепер ця робота і частина спадку Крука зберігається у колекції Української бібліотеки й архіву в Лондоні. Двадцять років тому, коли я мала свою першу виставку на Україні, мені відлили для тієї виставки копію портрета Крука в бронзі, яка зберігається тепер у Національному художньому музеї в Києві.
Отже, Ваша перша виставка на Україні була двадцять років тому. А чи були ще інші виставки?

Так, на Україні це була перша виставка. Щороку також виставлялася, незважаючи на те, що була зайнята трьома дітьми і їхнім вихованням. Це вимагало чимало часу і енергії. Я контактувала з німецькомовною організацією тут, у Швейцарії, яка організовувала щорічні виставки в Базелі, Цугу, Берні, Лозанні. Також час від часу мала приватні виставки. Минулого року в Україні також були дві виставки: у Києві та Львові, присвячені 20-річчю Незалежності.
Це вимагало від Вас багато зусиль – бути творчою особистістю і, водночас, матір’ю. Як на мене, для такої тендітної жінки, як Ви, скульптура є більш складною і важкою, ніж малярство, чи не так?
Властиво для мене – скульптура була легшою. Я не могла малювати, коли діти були маленькі, бо для малярства я потребую той настрій, спокій і ту особливу атмосферу, я не могла налаштуватися на цей процес. А зі скульптурою простіше – попрацювала, коли був час, накрила мокру глину, і це могло чекати, аж коли я знову мала час. То є щось таке фізичне, більш технічне, де є контакт між матеріалом і особою, скульптура сама мені каже, що я маю робити. То є моделювання, не так, як робив Мікеланджело, коли він бачив у мармурі свого Давида і мусів витяти його, звільнити з каменю. Я трохи є такою, як Роден, і додаю і віднімаю, я мушу мати комунікацію між матеріалом і собою. І тоді щось виходить.
Скільки у Вашому доробку творів? Чи є вони у приватних колекціях?
Думаю, більше ста. А роботи є і в музеях, і в приватних колекціях Аргентини, Канади (Торонто), Америки, Швейцарії, Франції, Іспанії, Німеччини та України.
Яке значення для Вас у житті мають знайомства з такими знаковими постатями, як Григорій Крук, Лео Молодожанин, Темістокл Вірста?
Перш за все, це були персональні знайомства, приватні, але очевидно, що нас звело і приблизило мистецтво. Звичайно, що я багато від них навчилася, вони були моїми знайомими, приятелями, і, в той же час, вчителями. Для кожної молодої людини у житті дуже важливо мати таких наставників, які допомагають йти вперед, сприяють становленню, допомагають знайти нові контакти та знайомства.
Пані Христино, над чим Ви тепер працюєте і де плануєте наступну виставку?
Минулого року мене прийняли до Національної спілки художників України і запропонували, щоб я знову виставлялася через два роки в Україні. І то для мене є причина готувати наступну персональну виставку. Для мене це є дуже важливо, бо я хочу мати контакти з Україною. Мене тішить, що люди там добре реагують на мою працю, і це мене тільки підштовхує і надихає. Звичайно, і тут є добрі реакції людей, але мене тягне до України, до землі моїх батьків. Тепер я хочу зробити гарні, цікавіші портрети своїх дітей, також продовжую робити серію портретів історичних особистостей України.
Чи слідкуєте Ви за культурним та політичним життям України? Яка Ваша думка про теперішній стан у нашій державі?
Так, я слідкую, дивлюсь новини, читаю. Очевидно, теперішня ситуація є важкою. Але маємо надію, що Україна з того вийде і буде рівною поміж країнами, як повинно бути. Важким було народження і становлення всіх країн у всі часи – для прикладу, як творилася Німеччина, Франція, Італія. Так само твориться Україна, але, на жаль, з великим болем і стражданням. Потрібен ще час, тільки б люди витримали. Тепер цілий світ бунтує, може, то й для нас є чимось позитивним і слугує прикладом. Я не трачу надії, я вірю, що Україна також посяде своє відповідне місце, яке їй належиться.
Ви вперше були в Україні двадцять років тому. Чи побачили зміни, які відбулися за ці роки тепер, коли відвідували Україну минулого року?
Тоді я дуже боялася їхати в Україну, бо не знала, що очікувати. Країна виходила з комунізму, і мене то страхало трохи, я боялася того емоційного шоку, насамперед. Але я побачила людей, які жартували, сміялися. Потім, звісно, ми переживали і раділи Помаранчевій революції, тим змінам, які відбувалися у політичних процесах. Ціла епоха правління Ющенка, як би не було, але вона була демократичною. На жаль, розсварилися і знищили всі ті початки цивілізованого життя. І це є трагедія нашого народу, коли не можуть ніколи домовитися. Тепер, за цієї влади, ситуація є дуже недоброю, відчутний великий крок назад. Але, загалом, ситуація тепер все ж є кращою, ніж 20 років тому. Люди мають комунікацію зі світом, мають можливість подорожувати, бачити інші країни. І я маю велику надію, що молода українська генерація, яка народжена і вихована у самостійній і незалежній країні, не дасть повернутися назад. Це національно-свідома молодь, яка ніколи не жила під комунізмом. І саме ця молодь є нашою надією!
Пані Христино, Ваша молодша дочка – Оксана – є істориком мистецтв. Чи продовжуватиме вона Вашу справу?
Так, Оксана є істориком мистецтв, вона першорядно пише наукові та мистецькі статті французькою та англійською мовами. Вона працювала на аукціоні Крісті, а тепер – на Філіпс. Але Оксана більше хоче займатися професійною організацією виставок. Чи малювала б вона? Не знаю, Оксанка є більше теоретиком мистецтва, її особливо цікавить мистецтво після Другої світової війни. Середня дочка – Марійка – є лікарем, вона обрала шлях мого чоловіка Михайла, який також має свою лікарську практику. Найстарший син – Роман – мешкає і працює в Америці, він є архітектором інформатики, також дуже цікавиться теологією, досліджує церковні проблеми.

Автор: Ірина Михалків
Джерело: Коломийські ВІСТИ