Від редакції:
Ми звикли себе хвалити або жаліти. І одна з найбільших проблем країни – те, що мало хто насмілюється на повен голос говорити про українські вади. І то говорити так, щоб тебе послухали. Всесвітньо відомий художник Іван Марчук заслужив на це право – він на власній шкурі відчув хиби і хвороби українського суспільства.

Змінивши за своє творче життя дев’ять власних стилів і створюючи наразі десятий, автор понад чотирьох із половиною тисяч полотен Іван Марчук дав нагоду побачити початок свого шляху. Роботи із серії «Голос моєї душі» демонструються на виставці, що відкрилася у галереї «Мистецька збірка»
За словами художника, ця виставка для нього є дуже знаменною, адже мало хто із сучасних поціновувачів мистецтва знайомий із картинами, створеними у 1970-х роках.
«Я не визнаю ніяких традицій, – категорично заявляє майстер. – Традиція – це корова на приколі. Корів виводять в поле, прив’язують до залізного прута в землі, а самі йдуть додому. Традиція – вона тримає в полоні.»
Народжений у 1936 році, Іван Марчук уповні пізнав традиційні принади режиму. У Львівському інституті прикладного мистецтва змушували малювати, дотримуючись відповідного канону, фантазії Марчука не сприймалися, їх зневажливо відносили до «абстракції».
«Слово «такий як всі» було дуже страшним для мене! – згадує художник. – Я сказав «Я єсьм» – і це відкрило шлюзи, як полилася фантазія! Моя рука не встигала все робити! Це були 1970-ті роки. Для мене це перли, це таке, що зараз я не зроблю!»
Сьогодні, за версією британської газети «The Daily Telegraph», Іван Марчук у списку ста геніїв сучасності. Він є єдиним українцем, якого Міжнародна академія сучасного мистецтва у Римі зарахувала до «Золотої гільдії», до числа всього 51 художника світу. Лауреат Шевченківської премії та власник численних нагород, Іван Марчук із іронією ставиться до лаврів, так само, як свого часу його мало зачіпала радянська критика: «Я сам собі визнання!» – гордо говорить він.
Стиль, а, точніше, жоден із стилів художника не піддається визначенню. Сам він жартома визначає його як «плетенізм» або «пльонтанізм», від слова «плести, пльонтати». Справді, чимало полотен ніби вишиті шовковими нитками олії – можливо, дається взнаки «спадок» батька-ткача?

На його полотнах органічно співіснують біблійні та архаїчні мотиви, символізм, абстракція, наїв, натуралізм... Прадавні тотемні звірі із багаттям у череві чергуються з немовлям-Христом у яслях, застигла в олії маленхолійна мелодія – все це не заважає Марчукові бути сповненим енергії і гумору: «Я їду в село, копаю картоплю – дуже швидко копаю, втричі швидше за свою сестру! – потім іду малювати – і народжуються світи.»
На його переконання, українці – найбільш безкультурна нація: «У нас маса талантів, але вони не потрібні! – обурюється майстер, зазначаючи, що є реалістом, а не песимістом. – Україна народжує найбільше талантів на квадратний метр – де вони..?! Ті, хто втечуть звідси – ті проявлять себе, а хто лишиться – зіп’ється, чи влаштується десь мити посуд».
Попри любов до українських людей (особливо жінок, що, за палким переконанням художника, є неабияким джерелом натхнення), світлого майбутнього тут він не вбачає: «Я живу в українському ґетто! Ти не маєш права поїхати, куди хочеш, без візи! Я можу вивезти свої картини, куди я хочу! Я возив картини по світу – там ніхто не питає, що ти везеш – чи бараболю, чи буряки..!»
Хай там як, але на виставці був аншлаг, який снився мало яким мистецьким атракціям. До деяких полотен фізично не вдавалось дістатись, слова художника часом важко було розібрати через нескінченні клацання затворів камер. І це – не пустий ажіотаж навколо гучного імені. Серед гостей і друзів були присутні художники, історики, письменники, музиканти. Люди сміялися і обіймали одне одного, минуле на полотнах оживало, набуваючи нової актуальності. Хтозна, може, така кількість (зокрема молодих) шанувальників тонких матерій таки переважить печальні прогнози для безкультурної нації..?

 

«Наша країна хвора заздрістю»
Автор більш як 4000 робіт (понад 80 персональних виставок), він завжди з радістю спілкується з відвідувачами його експозицій. Просто, невимушено, відкрито – він здається такою ж людиною, як усі ми, але поспілкувавшись, розумієш, що в ньому дійсно є те, чого ні в кого з нас немає…
Іван Степанович вже хотів виходити з «Мистецької збірки», коли я підійшла до нього, пише Ярослава Алєксєєва. Проте він не відмовив мені у розмові, і ми разом вийшли на подвір’я. Митець запропонував подивитися роботи в майстерні. Дорогою він розповів про сьогоднішній вечір, свої попередні виставки і про те, що Куїнджі таки використовував фосфор у своїй легендарній роботі «Ніч над Дніпром»…

Ви зараз живете у Києві. А до Америки вертатися не хочете?
Ні. Мені не треба було їхати в Київ, краще б десь знайти собі місце у Європі. Я дуже жалкую, що цього не зробив, бо думав, що приїду в цілком нову країну, але того не сталося. Я пошкодував, що повернувся. Тут немає потреби у винятково талановитих людях. Я звик жити у раю. Рай для мене – це Австралія. Якби я лишився в Австралії, а не в Америці, то я б сюди ніколи не приїхав би.
А що є в Австралії такого, чого в нас немає?
Красива країна і страшенно спокійна, страшенно спокійна – просто рай земний, просто земний рай. Як я себе файно там почував! А потім поїхав в Канаду, згодом – в Америку. Там мене «прицвяхували». Вони запропонували зробити зелену картку, я сказав – робіть. І два роки не виїздив. А потім, коли вже можна було, поїхав на Україну. Так і літав 12 років: туди-сюди, туди-сюди. Але так не можна, треба було обирати.
У чому в Україні Ви вбачаєте прояви «дурдому»?
Дуже важко протиснутися кудись зі своїми роботами. Це просто наша країна хвора. Хвора менталітетом – чорною заздрістю. От і все. У вільному світі заздрості немає, там якщо людина процвітає і швидко робить гроші, там кажуть: «От молодець!». А тут треба таку людину знищити, зламати. У нас, коли я потрапив у «Список Спартанців» (Список геніїв нині живущих у світі), скільки насмішок було, скільки злорадства. Боже, це жах! Там би раділи всі.
Це для слов’янських країн характерно?
Ні, для України.
Тобто в Росії вже такого немає?
Ні, там вже не так. Гнітить оце бідацтво чорне всюди. Оце хамство найбільше гнітить, смітник гнітить, бо я все це бачу, про все читаю.
Вас зарахували до списку «100 Спартанців», як Ви його називаєте, а чи відчуваєте Ви в собі щось таке спартанське, чого немає в інших?
В мене є те, чого ні в кого нема. А що в мене є – то я сам не знаю. Бо я відразу знав, ще коли був студентом, що не такий, як усі. Я всюди не такий, в усьому. Я затятий, страшно затятий. Я одержимий, я ненаситний – працюю, працюю, бо знаю, що так, як я, ніхто не зробить.
На кого з наших або закордонних художників можна орієнтуватися?
Кому? Мені? Мені не треба ні на кого орієнтуватися. В мене є своя, абсолютно своя дорога. А картини інших – ними я милуюся. В мене є улюблені художники. В Україні багато талантів, багато.
Кого саме маєте на увазі?
В Києві, наприклад, це геніальний художник Плексіїв. Він ще живий. Для мене цікавий ще з 50-х років Микола Журавель. Дуже цікавий та оригінальний ще Василь Химочка. В Харкові от помер мій улюблений художник Віктор Гондарев. У Львові є славетний, прекрасний художник – мій колега, ми разом вчилися – Любомир Медвідь. У Тернополі є дуже цікавий Дмитро Стецько. Це стовпи, навколо яких крутиться Земля. Так, і я один з тих стовпів. Всі вони різні між собою, абсолютно різні. Я від них пішов зовсім в інший бік. Мені цікаво все відкривати. Мені часто кажуть: «От, ми ніколи такого не бачили». А я кажу: «Якби ви десь побачили, то в мене вже не побачили б. Я б щось інше зробив».
Ви кажете, що 20 років були під тиском. Який це був час?
Це був час з 1970 року і до приходу Горбачова. Я був невиїзний. Мене не приймали, мене не виставляли, мене не випускали, мене не нагороджували – мене не було!
Але я вже зарекомендував себе на той час. Як я почав малювати щось інакше, відразу пішла «усна пошта». Один прийшов – двадцять знають, двадцять прийшли – тисяча знає. Тому що є такі, як я – ненормальні художники.
Але десь вони все одно бачили Ваші роботи?

У 1968 році зробили виставку в академіка на квартирі. Приходили наче з приводу перепису до виборів – хоча ніяких виборів не було. Це було зроблено для сина Шелеста. Він в той час закінчив будівництво Інституту теоретичної фізики у Феофанії, і ми там з ним домовилися про те, що я буду його оформлювати. Син Шелеста керував цим Інститутом, був, по суті, директором (хоча сам директор був у Москві). Поки його батько був першим секретарем ЦК, він збудував розкішний Інститут, будинок для науковців. Це – чудове місце! От поки він був тут, у Києві, мене не чіпали. А коли вони переїхали до Москви – от тоді за мене вже взялися. І з того часу постійно травили.
А що саме Ви оформлювали в Київському Інституту теоретичної фізики у Феофанії?
Я зробив одну знамениту річ. «Ярослав Мудрий» – це панно в Інституті теоретичної фізики у Феофанії на першому поверсі. 7 ? 3,5 м. Кераміка. Потім зробив друге – на космічну тему. Це теж була кераміка, але вже інша пластика, вже сучасна, модернізована. Ми з ним разом розробляли усю цю тематику, обговорювали, що і як оформити. А ще я там розписав одну кімнату, де спеціально вікна замурували. Це приміщення, де президія мала засідати чи кави випити. А потім Шелеста не стало – кімнату закрили. Все зафарбували, вікна пробили. А син Шелеста був дуже толковий, носій ідей, всяких ідей, всяких…
Що Ви робили в той час, поки були під тиском? Жити ж треба було на щось.
Це не було проблемою. Два роки я працював – мусив відробляти, бо мене прислали з Інституту. Це була тільки символічна зарплата. Робив картинки для журналів «Ранок», «Дніпро».
І мав місячну зарплату 90 карбованців. Поетичні збірки оформлював, в журналах поезію... Зроблю за 20 хвилин малюнок – от вже 30 карбованців. Тоді платили за кожну сторінку, за все платили гонорар. Листівки робив – любив цю справу. Тоді не було моди продавати картини – тоді все складалося. Нетрадиційні поети, письменники, художники працювали до шухляди, їх не друкували у совєтські часи. Ринок почався вже пізніше. Перший покупець в мене з’явився у 1968 році – Юрко Щербак.
Ви казали, що закінчили 15 університетів. Як це?
Я навчався в школі в селі. А 15 університетів – це сільські університети. Ти що не знаєш, що таке сільські університети? Ти у селі народилася?
Ні.
Ні? Тоді ти закінчила один університет. А я 15. Ти знаєш, як пасти гусей? Що робить сокира, пилка, граблі? Кожний інструмент – це окремий університет, треба вміти ним оперувати. Пасти гусей, потім овець, корову, обійти все, посадити, сіяти, полоти, а потім в поле… Все це – село. І ворони, до яких у гнізда лазив – тисячу разів міг впасти і забитися! В чужі сади ходити, у городи ходити, виривати моркву, помідори. Це враження – величезні враження. Я був до всього того причетний. Он корова побігла у чужий сад, і біжиш вже, бо лихо буде! Я люблю землю. Якби щось – то я лопату до рук і на поле. Але я й дуже любив до школи ходити, вчитися, 1 вересня любив.
То Ви все ж плануєте відкрити свою школу?
Розумієш, якби мені, як планувалося, збудували музей – там, де домовлялися – там би була школа, були б майстер-класи… А як нема де, то і не хочу. В мене багато хто хотів би вчитися, але місця нема. Якби я погодився піти у той Палац Вишневецький – там би можна було б і школу відкрити для сільських дітей, вони могли б ходити, консультуватися у мене, але я не хочу прив’язуватись, бо я непосидючий дуже. Школа – це все-таки відповідальність.

Ще дещо з того, що злетіло з вуст Івана Марчука…

Про небажання мати учнів
Мені не хотілося просто махнути щіткою і це зробити. От я і придумав! Тепер малюю оці сніги, ці місяці, ці сонця, які ніхто так не малював і так малювати не буде, та і не треба їм цього робити. Це має бути в одному екземплярі, одному мені належному. Всі кажуть – передавати це слід... Питають, чи учні є? Я їх і не хочу мати. Це не передається. Це непотрібно. Треба «робити художника», а не передавати свою техніку, свої секрети... Кожен сам себе повинен знайти.
Про «стовбур своєї творчості»
Це серія «Голос моєї душі», з чого я починав після 11 років інституту, які я викреслив, і почав шукати себе «з нуля». Так виник цей «Голос моєї душі», як стовбур дерева, який обростав гілочками – різними «марчуками». Зараз нараховується 10 абсолютно різних художників в одній особі.
Першою гілочкою мого дерева став «Пейзаж» – інша технологія, нова, ніким не знана. Від «Пейзажу» пішов «пльонтанізм», де всі елементи картини переплетені між собою в єдине ціле, як «запльонтане», себто заплетене волосся. Після «Пейзажу» я кілька років робив цикл «Цвітіння» – це друга гілочка мого дерева. Після пари років я цю ідею якось занедбав. Мене питають: «А де ваші квіти?», а я кажу: «Пов’яли вже давно». А ще перед цвітінням були кольорові прелюдії – акварель. От коли кудись їдеш, багато не візьмеш: узяв в папочку акварель і це все, що потрібно для роботи. А найцінніші мої роботи – це «Голос моєї душі» за 1979 рік. «І голос почули вони» – все пробуджується… Вийшло дуже цікаво.
Про фарби
Це так зроблено, що я тепер вже б так не зміг, бо таких фарб зараз вже немає. Це «Темпера», її роблять в Петербурзі, але зараз вже значно гірше. Чому вони не зберегли цю технологію? Це найкращі фарби в світі. За кордоном їх теж немає, тільки в Росії були. І пейзажі я робив тією лінією – «совєтськими» фарбами, а потім вони зникли. Їх зліквідували і відкрили цех побутової хімії.
Я перестав малювати пейзажі, бо ніде не було в світі фарб під мою технологію, від Австралії до Америки – не було. Я і в Америці не малював пейзажі. Там було все. А такого не було. Це були фантастичні фарби, я ними такі чудеса витворяв… А зараз, розумієш, і хочеться, руки чешуться, але нема чим. Ці картини абсолютно не піддаються копіюванню. Я махнув пензликом – це треба в мікроскоп дивитися – і зробив цю фактуру, її не можна скопіювати ні за які гроші. Ніхто й не скопіює. Взяти навіть маленький шматочок, в лупу подивитися. Інші художники так і розглядали: «Як, як, як це зроблено?». І я смакував, смакував ці детальки, мені це так подобалося.
Про містичне
У 1986 році я намалював триптих «Монолог». Згодом з Австралії до мене в гості приїхав художник Петро Кравченко, подивився і каже: «Так ти Чорнобиль передбачив». На «Монолозі» зображена вселенська скорбота – це картина, де показані люди, повислі в просторі, люди, які втратили землю. Десятки тисяч людей втратили свій ґрунт під ногами. Як воно в мене виникло?
До молодих колег
Треба «робити художника» – тобто робити його одержимим, щоб для нього мистецтво стало всім життям, багато чого треба позбутися і повністю присвятити себе творчості. Я казав на ювілеї Львівській академії (там студенти мали гарну виставку): «Чудово, але якщо хочете досягти чогось більшого – візьміть календар, повикреслюйте з нього всі вихідні, всі святкові дні, повикреслюйте все – їх нема, для художника вони не існують!». Звичайно, коли молоді, то всі зазнають впливу медіа і різних течій, вірувань, але коли людина вже визначилася і стала на свій шлях – треба і просто необхідно відійти від всього того.