Творчість поета, прозаїка, драматурга і публіциста – Андрія Гудими – досить розмаїта і широко відома на теренах материкової України.

З-під його пера вийшло близько сорока літературно-художніх видань: книги віршів, поем, романів у віршах; прозові романи, повісті, нариси, п’єси. Він – лауреат престижних літературних премій імені Миколи Трублаїні, Григорія Косинки, Михайла Коцюбинського, Івана Нечуй-Левицького, Олеся Гончара.
Живе і творить письменник у Білій Церкві, що на Київщині, а тому не дивина, що древнє місто гордиться своїм Почесним Громадянином і записало його до свого «Золотого Фонду». За фахом Андрій Дмитрович – учений агроном, за покликанням – педагог, науковець (кандидат сільськогосподарських наук і доцент – близько сорока років поклав на вівтар рідного Білоцерківського аграрного університету), з благословення Всевишнього – письменник.
Уродженець Жмеринського району, що на Вінниччині, з мальовничого, але нині розтерзаного села – Слобода-Носківецька, він походить з потомствених селян-гречкосіїв, од яких увібрав у душу святу любов до землі та живого слова.
Один з вершинних прозових творів письменника – трилогія «Тече до Бога моя сльоза». Це болісна розповідь про лихоліття, які довелося витерпіти українському народові на своїй хресній дорозі: роман «Кара без вини» – страшна світлина про штучний голодомор 1932 – 1933 років; «Лихо не спить» – продовження болю, яким катувалося у повоєнні (1946 – 1947 рр.) його рідне село; «Лихо без добра» – сумна розповідь про нелегке сьогодення невигаданих автором героїв. Якщо читачів зацікавить ця книга, аналогів якій немає в українській літературі, можемо продовжити розмову. Скажу лишень: трилогію висували на здобуття Національної премії України імені Тараса Шевченка, але у другому турі її немилосердно «зарубали».

Зараз, гадаю, саме час повести розмову про його незвичайну поетичну тетралогію «З вогню і гніву», яка побачила світ у 2009 році, але ще й досі не сподобилася серйозної розмови у вітчизняній пресі.
У цій книзі автор до висоти свого серця підніс важенну брилу історичного буття України уподовж доброї чверті тисячоліття (1590 – 1835 рр.). Саме на цьому відтинку історичного шляху боролися за утвердження волі й суверенності України Криштоф Косинський і Северин Наливайко, гетьман Іван Мазепа, сподвижники Гайдамаччини Максим Залізняк та Іван Гонта, народний герой – Устим Кармалюк.
Поет силою свого таланту глибоко проник у пласти героїчного минулого своєї Вітчизни, проаналізував минувшину і прийшов до несподіваного висновку: в Україні серйозні суспільно-соціальні зрушення відбувалися через кожних 50-60 років. Нині незалежній Україні з її суспільно-духовним розбратом – 20. Невже потрібно буде чекати іще 30-40 років, щоб хтось інший прийшов і сказав нинішньому поколінню: не туди б’єш, Іване?..
Як на мене, то це унікальне видання – історія України в поезії! – і до того ж, либонь, українська література такої цілісної книги ще не мала. У цій публікації просто неможливо бодай побіжно охарактеризувати складові тетралогії – роман «Северин Наливайко», Сповідь Мазепи», «Клекотіли орли» та «Устим Кармалюк». Але хочеться виокремити «Сповідь Мазепи» як становий твір тетралогії.
У вирі тогочасних подій подано численну галерею історичних постатей – Хмельницький, Дорошенко і Сагайдачний, Орлик і Войнаровський, Іскра і Кочубей з донькою Мотрею, Петро 1 та Карл ХІІ. Але головний герой – гетьман Іван Мазепа з його відчайдушним «зривом на людське життя» та спробою повернути Україні її національну самобутність. Іншими словами, «Сповідь Мазепи» – це скрупульозно виписана світлина життя і боротьби України часів Великої Руїни та Мазепиної доби.
Висока образність, довершеність художнього змалювання історичного минулого, витонченість і послідовність зображуваних подій роблять роман «Сповідь Мазепи» цінним набутком національної духовності не лише для сьогодення, а й для наступних поколінь.
Автор у натхненному пориві звертається і до нас, нині сущих, не зневажати заповіді Всевишнього, не перетворювати душі в духовні пустелі, підхопити молитви Мазепи-гетьмана матеріалізувати його спробу «зриву на людське життя»:
О люде, люде! Як святу жарину,
Свою достойність – пал! – підворуши.
Щоб мати незалежну Україну,
Її, найперше, возведи в душі…
Та найзлободеннішим випливає з роману сенс, як заповіт самого гетьмана, а, відтак, уже Мазепиного Духу всім нащадкам: «Творити Україну до загину! Творити од народження свого!»
«Лише за таких умов, – каже письменник, – без каяття і страху наш дух не лякатиме нащадків на сповіді перед історією».
І, насамкінець, можна лише здивовано розвести руками: тетралогію «З вогню і гніву» Рада Київської обласної організації НСПУ подавала на здобуття премії «Айстра» (засновники: НСПУ, Наталія та Ернест Гуляки – Австралія), але її «успішно завалили», а роман «Сповідь Мазепи», як самостійне видання, при поданні (2005 р.) на здобуття Шевченківської премії навіть не внесли до списку номінантів.
Ось так «будимо» національну пам’ять українства, так стоїмо на сторожі його духовності. А проте, час не стоїть на місці, а письменник – Андрій Дмитрович Гудима – сповнений оптимізму, нових творчих задумів і любові до України, переймається болями її і живе новими видавничими клопотами.

 

 

Максим Плахотнюк
P.S. У 2011 році Андрій Дмитрович Гудима видав ще 2 книги. Перша – «Поза очима мінерви», в яку входять романи «Солодкі плоди гіркого кореня» та «Не забігай далеко», та друга – «Піти від зла», в яку входять 2 п’єси: «Бумеранг» та «Добра добувши». В обох книга автор розповідає про життя сучасного студентства, а також про обвальне падіння духовності в нашому суспільстві. Але детальніше про це у наступних статтях.