Не всі можуть зрозуміти, чому собаки люблять висувати голови з вікон автомобілів. Мотоциклісти можуть. Вони цим живуть, не в клітці машини, а на вільному шляху. Відкрутив ручку газу – і вперед. І вся суєта суєт меркне сама собою – вони в дорозі. Їм не потрібно комфорту розкішного салону автомобіля – їм потрібен лише залізний кінь, який понесе туди, за горизонт, куди втікає західне сонце.

Мотоциклісти бачать себе не інакше, як в єдиній нерозривній системі із залізним другом. Ніхто з них не назве свій мотоцикл просто транспортом, залізякою чи купою пластику. Вони люблять своїх коней часто більш щиро, ніж інших людей. Мотоцикли отримують імена, їх леліють, з ними спілкуються, про них дбають. Часто близькі люди не отримують стільки уваги від мотоциклістів і банально ревнують. І, знаєте, є чого.
 Коли ти за кермом мотоцикла мчиш по дорозі навіть зі смішною загальнодозволеною швидкістю – у тебе немає того «метру життя», який є в автомобілістів. Від розуміння і відчуття свого залізного коня, уміння ним керувати і його справності залежить товщина волосинки, яка тебе тримає від самого народження. Постійний ризик вчить довірі і необхідності хоча б дбати про того, кому довіряєшся. Більшість щирих мотоциклістів впевнені, що їхні залізні друзі не можуть підвести так, як це доволі ча сто роблять люди.

Чим відрізняється синенький мотоцикл від блакитного?

Одна ластівка весни не робить. Але коли ластівок на двох колесах з мотором між крилами стає більше – можна сміливо зустрічати весну. А коли з доріг зникають мотоциклісти і не чути реву їхніх коней – значить з дня на день прийде зима. Протягом теплого сезону навіть десь у горах чи в болоті можна зустріти пару-трійку вершників на залізних конях, і всі вони такі різні. Але які б не були мотоцикли, їх можна розділити на кілька видів і не тільки за кольором. Отож, спробуймо познайомитися з головними типами мотоциклів.
Класика. З нього все починалося. Класичний мотоцикл забезпечує пряму посадку водія і зручність при пересуванні по дорогах. Батьківська чи дідівська «Ява» – типовий класичний мотоцикл, призначений для того, щоб їздити і горя не знати: середня потужність, середні можливості, цілком зручний і невибагливий. Сучасні класичні мотоцикли – майже не ідеальні для поїздок по місту і далі від нього.
Спортивні мотоцикли. У переважної більшості знайомої молоді, не дуже обізнаної в «мототемі», першою асоціацією на слово «мотоцикл» швидко-швидко вимальовується спортбайк. Водій (або ж пілот) керує ним у позі зародка, на поворотах ледь не горизонтально нахиляє мотоцикл і тільки вжжжик – вже нема його. Спортивні мотоцикли – для тих, хто любить швидкість. Вони для цього обладнані максимально аеродинамічним пластиковим обтікачем, високооборотним мотором, полегшеною рамою тощо. Ці мотоцикли використовуються у шосейно-кільцевих гонках, але чимало пілотів люблять «політати» і по місту. Щоправда, довго на них їздити незручно – через специфічну посадку тіло починає поболювати і ціпеніти.
Чопери і круїзери. Важкі мотоцикли для «прогулянок», стильні «залізні коні», які не повинні їздити швидко – їх всі повинні добре роздивитися. Жодного пластику, багато хромованих деталей, винесені далі поперед підніжки, низькооборотний двигун – і вулицею з ревом їде справжній байкер. Хоча байкерами називають не тільки чоперистів, а й водіїв інших типів двоколісних, саме до цих дядечок (чи й «тіток») у шкіряних куртках з темними окулярами, як на мене, найбільше підходить таке визначення. Байкери видаються такими поважними людьми, які вже багато чого бачили в житті, а тепер просто ним насолоджуються.
Турери. Ці мотоцикли призначені для тривалих подорожей і є чимось середнім між класичними та круїзерами. Вони виглядають більшими від інших видів мотоциклів: все-таки, для довгого шляху краще добряче запастись пальним і забезпечити комфортніше сидіння, продумати, куди можна прикріпити багаж. Їхня більша вага забезпечує більшу витривалість, але зменшує маневреність. Зате на них можна з комфортом проїхати не одну тисячу кілометрів.
Ендуро і крос. Ці мотоцикли можна вважати двоколісними позашляховиками. Висока посадка, значно більший хід підвісок, маленька вага роблять їх зухвалими підкорювачами не тільки неякісних доріг, але й бездоріжжя. Кросові мотоцикли використовуються для кросових гонок, вони легші, краще маневруються і, загалом, більш потужні та прохідні.
Крім цих типів мотоциклів, є багато інших різновидів, які – при бажанні – можна зарахувати до того чи іншого вищеназваного класу.

 

Залізні коні вимагають залізних нервів і здоров’я

Здавалося б, на мотоциклі кататись – легко і приємно. Частково воно так і є, але не завжди. Звісно, утримувати баланс на ньому легше, аніж на велосипеді, але, загалом, їзда вимагає більше фізичних зусиль. Насамперед, це стосується верхньої частини тіла, яка має керувати табуном «коників», що аж рвуться в дорогу. Утримувати кермо, коли мотоцикл стартує, просто їде з усіма своїми вібраціями, накладеними на особливості дорожнього покриття, ще й повертати ним куди потрібно – справа, на перших порах, нелегка. Вже потім, коли м’язи звикнуть до ваги і потужності агрегату, положення тіла – їздити стає простіше.
Якщо практично не рухатись, то навіть у найм’якішому і найзручнішому кріслі буде незручно сидіти. А уявіть, якщо ви у жорсткому вузькому сідлі мотоцикла-всюдихода – тоді вашій спині, її продовженню і вверх, і вниз, ногам, рукам ще тяжче живеться. Щоб розім’яти тіло, просто необхідно робити невеликі привали, коли подорожуєш на мотоциклі на більші відстані. Звісно, можна привставати на підніжках мотоцикла, якось рухати тілом в межах, які дозволяє керування при русі, але повноцінно стати і потягнутися часом буває просто необхідно. На зручних круїзерах чи турерах це можна робити не так часто, як на спортбайках чи ендуро.
Як не крути, але їзда на мотоциклі (навіть у ролі пасажира) дається взнаки. М’язи, які більше напружуються, будуть через день-другий давати про себе знати. Фактично у всіх мотоциклістів, які давно не сідлали залізних коней, болітимуть руки. Після катання на спортбайках навіть у якості пасажира часто болітиме шия – від незвичної ваги шолома при русі, особливо якщо мотоцикл рухається з високою швидкістю. У кросменів і охочих покататись на ендуро можуть поболювати ноги – нерідко при подоланні перешкод чи виконанні певних трюків доводиться їх використовувати по повній, хоч і тримаючи на підніжках.
У пасажирів, бува, найбільше напружуються навіть м’язи пальців рук, – це у тих, кого пілоти привчили упиратись у паливний бак при їзді. У «других номерів» (пасажирів), які більше довіряють нижнім кінцівкам, може бути крепатура на внутрішній стороні стегон – вони цупко притискуються своїми ногами до ніг водія. Щоправда, багатьом людям такі дрібниці не відомі – вони бояться не те, щоб сісти за руль мотоцикла, але й побути на ньому пасажиром. Що ж, у кожного свої страхи, і не варто звинувачувати їх у цьому.
Цікаво, що самі мотоциклісти нерідко бояться бути пасажирами у своїх «братів за колесами». Вони не те, що не довіряють навіть своїм мотодрузям, – вони просто по-іншому оцінюють ситуацію. У того, хто керує аналогічним транспортним засобом, уже своє бачення правил дорожнього руху і ситуації загалом, а в критичні моменти така обізнаність може обернутись лихом.

Байкери не помирають – вони перетворюються на вітер

Мотоцикл визнано транспортним засобом підвищеної небезпеки. Більшість досвідчених двоколісних водіїв поважають себе та катаються в шоломах, захисних костюмах. Правила дорожнього руху вимагають, щоб водій та пасажир обов’язково були в мотошоломах, за їхню відсутність накладається штраф. Але штраф від працівників ДАІ – найменше, чим може обернутися їзда без захисту голови. Як не прикро, будь-яке невдале падіння може завершитися летально. Шолом – це не розписка від вищих сил про тривале життя, це просто додатковий шанс вижити. А додатковий захист сприяє можливості уціліти навіть у найскладніших аваріях.
«Метр життя», який згадувався на початку, є у автомобілістів – так називають капот машини. Мотоциклісти насолоджуються тим, що вони перебувають практично сам на сам з дорогою, проте і шансів постраждати від цього у них більше. У них немає того «метру життя», на який переходить основна енергія при зіткненні з перешкодою. Як правило, при аваріях водії або просто вилітають з сідла, або приймають всю силу удару на себе разом з байком. І якщо водії їздять хоча б у мінімальному захисті, то легковажні пасажири часто ним нехтують, бажаючи просто покататись з вітерцем. Дехто з людей народився в сорочці, але далеко не всі.
Як би це не звучало, але, згадуючи мотопригоди, можу сказати, що іноді сумнівне щастя – вижити. Аварії можуть забрати у людини не життя, а здоров’я, повноцінну життєздатність. Так, буває, що навіть мотоцикліст зі стажем потрапляє в аварію і не зі своєї провини (дорога ж не належить лише йому), а позбувається ноги, руки, ламає хребет. Цього бояться багато водіїв, але, як кажуть, не втопиться той, кому суджено згоріти.
Щоразу, роздумуючи про мотоциклістів та їхнє «життя в кредит», з недавнього часу згадую випадок, що стався з одним студентом. Він просто стояв на зупинці і чекав транспорту, щоб доїхати на навчання. На нього, з волі якогось злого року, звалилась неякісна цегляна кладка сусіднього з дорогою балкону. Хлопчина загинув на місці, хоча і не займався таким ризикованим мотоспортом.

На фото – автор, власною персоною

Як починалась «мото-Я»

Я почала кататись на мотоциклі, будучи ще ембріоном. Мої чудові батьки незалежно один від одного у свій час стали мотоциклістами, а потім мама не гребувала проїхатись з батьком, навіть будучи на шостому місяці вагітності. І досі вона жартує, що, мабуть, саме через це я не можу тепер довго і спокійно всидіти на місці. Мало не найкращими спогадами дитинства був той час і моменти, коли батько катав на мотоциклі. Але їздити самостійно я навчилась пізніше – і під грифом «таємно».
Вчив кататись мене брат на чудовому чеському агрегаті «Jawa 350». Дівчині-підліткові він спершу здався дуже важким – я заледве повертала кермо. Потім трохи призвичаїлась, навчилась плавно стартувати, перемикати передачі, правильно тримати баланс у повороті. За годинку я вже спокійно їздила, катала того ж брата. Але через деякий час, коли ми вирішили закріпити урок, я чомусь забула основи плавного старту. Різко відпустила важіль зчеплення і витиснула повний газ – мотоцикл тут же став на заднє колесо. Потім, за словами брата, я повторила цей трюк ще раз, – цього вже не пам’ятаю, мабуть була в шоковому стані. Після цього братик мотоцикл мені більше не довіряв, на жаль.
Проте світ не без добрих байкерів: навіть без власного залізного коня я знову спробувала себе у ролі водія і, варто зазначити, справи пішли значно краще. Як виявилось, важка потужна «Ява» – не найкраще, з чого варто розпочинати мотошлях. Хоча, хто не падав – той не їздив.
Падають усі, але хтось після цього підіймається, а хтось – ні. Мотоцикли варто опановувати поступово, нарощувати в собі відчуття техніки, кількості «конячок» під собою та їхньої ваги, враховувати особливості кожного мотоцикла. Будь-який мотоцикл може послужити до кінця життя, якщо на ньому обачно їздити. Але ж краще більше і краще, аніж менше і гірше, еге ж?

Світлини автора