Чотири колеса возять тіло, а два – душу. Цю фразу частіше можна почути від мотоциклістів, але вона об’єднує багатьох людей, які закохані в дорогу. Два колеса, кермо і стрічка шляху, від якої не відмежовують зайві деталі. Останнім часом все більше і більше велосипедистів нагадують, що вони саме “двоколісні” і їхня душа, яка перевозиться завдяки крутінню педалей, найбільше радіє власне дорозі.

Здавалося б, що тут може бути душевного – покрутити педалі по доріжці чи треку, об’їжджаючи пішоходів чи автомобілі в заторі? Люди, які використовують велосипеди як транспортний засіб, можуть і не помітити, що на ньому можна більш-менш швидко їздити не тільки в час пік у справах. Насправді “звичайний” велик може приносити своїм господарям набагато більше задоволення – на ньому можна подорожувати і по місту, і за місто, і навіть за межі країни. А спеціальні гірські велосипеди дозволяють легко підкорювати гірські спуски та вершини.

Велотуризм: швидше, аніж пішки, дешевше, аніж автомобілем, корисніше, аніж на дивані

З кожним роком велоподорожі набувають дедалі більшої популярності. Якщо раніше деякі обивателі мегаполісів виїжджали невеликими компаніями на лісові прогулянки, то зараз знайдеться чимало охочих вирушити і у дальшу подорож. Чи знаєте ви, що цікавого можна побачити у містечку сусіднього району? А у селищі іншої області? Подорожувати на велику корисно не тільки для здоров’я та фізичної форми – веломандрівки, навіть невеличкі, дуже добре підіймають дух і настрій. Новий досвід, нові враження, нові люди, нові маршрути – за цим усім не так дорого й далеко ходити: варто тільки осідлати двоколісного коня, взяти кількох друзів – і гайда, відкривати нові горизонти.
Для веломандрівок чудово підходять “кросові” велосипеди, які фактично призначені для їзди по місту та пересічній місцевості. Продумана комплектація і матеріали забезпечують їхню невелику вагу, можливість розвинути достатню швидкість і без страху з’їжджати з асфальту на доріжки з набагато гіршим покриттям. А якщо приладнати до велосипеда сумки-кофри – то денний запас бутербродів не доведеться тягти “на горбі”. Перекинуті через багажник кофри не будуть порушувати баланс велосипеда і значно знижують навантаження на спину – кілька зайвих кілограмів вантажу ви будете відчувати не так помітно.
Як не крути, а подорожувати краще не поодинці. Чим більша компанія – тим безпечніше, веселіше і цікавіше вам буде мандрувати: гуртом і батька легше бити, кажуть. Групові виїзди хороші тим, що у когось точно знайдеться яскравий коментар чи історична довідка, фотоапарат під рукою чи добра порада, необхідна деталь чи лейкопластир. Але і для організації цього мандрівного філіалу хаосу необхідно чимало зусиль: вибрати маршрут, розподілити обов’язки, до всіх це донести і слідкувати, щоб в дорозі не ловили ґав. Організацією великих веломандрівок займаються ентузіасти, туристичні клуби і навіть окремі компанії на комерційній основі. Відсутність власного “коня” – не перешкода: його можна просто орендувати у будь-якій конторі з серії “велосипеди напрокат”.
Якщо ви ще не подорожували на велосипеді, а дорога вже манить вперед, то можете розпочати з невеликої велопрогулянки. Півсотні кілометрів за день для початку цілком вистачає. За цей час уже можна зрозуміти, що з кожним кілометром енергія, яка вас переповнює на старті, має властивість вичерпуватись. І якщо ви стрімко “рванете” вперед разом з вітром, то під кінець прогулянки цілком можете ледь волочити ноги, а наступного ранку буде важко навіть сповзти з ліжка. Коли тіло не звикло до специфічних навантажень, то через день-два можна відчути, що у вас м’язи є навіть там, де ви раніше не могли їх уявити.
Невеликі одноденні велопробіги допоможуть вам звикнути до зручного для їзди положення тіла, виробити ритм “педалювання” та дихання, навчать розподіляти свою енергію та запас сил. Після них уже можна сміливо вирушати у справжні велопоходи з ночівлею чи кількома. Правда, спочатку знову доведеться звикати до більшого навантаження, адже потрібно не тільки більше їхати, але й брати додаткові спорядження і харчі. Звісно, можна прокласти маршрут так, щоб заночувати у цивілізованому будиночку, де вас і погодують, і напоять, і помиють. Проте куди цікавіше, коли якась живописна місцина приглянеться настільки, що захочеться сказати “отут хочеться залишитись якомога довше”.
А чи часто ви бачили, як виглядає і звучить степ, річка посеред полів? Як мружаться випадкові перехожі на ґрунтовій дорозі, по якій авто проїжджають раз на півроку? Як птахи і звірі не лякаються людей, бо рідко їх зустрічають? На велосипеді можна легко заїхати туди, куди чотириколісні друзі навіть не просунуться. І цивілізації там можна не дочекатись, тому краще мінімальний запас хоча б води возити з собою, як равлик. Особливо це важливо для тих, хто таки наважився подорожувати групою з самого себе – допомоги чекати нема звідки.
Поодинокі мандрівники можуть сподіватися тільки на себе: на особистий запас води, харчів, деталей, вмінь, витривалості, сили, здоров’я та везіння. Дорога завжди залишається дорогою: вона не буде рівною та гладкою постійно. Будуть підйоми і будуть спуски, будуть надокучливі комахи і приємний попутний вітер, будуть мальовничі пейзажі і скло під колесами. Так само можна зустріти як хороших людей, так і їх протилежностей: хтось щиро допомагатиме, а хтось може скористатися безпорадністю. Тому, обираючи самостійний шлях варто, як і в житті, сподіватися на краще, але бути готовим до гіршого.
З іншого боку, за такі ризиковані вчинки винагорода теж прогнозується королівська. Ви можете не тільки самостійно вибрати маршрут, який вам до душі, але і коригувати його при найменшому бажанні: важко проїхати по піску – не питання, можна об’їхати його за кілька кілометрів, сподобався закинутий будинок – можна зупинитись і оглянути його більш детально, дуже вже привабливе озеро видніється за лісочком – можна заїхати туди на привал і поплавати. Та навіть звичайнісінький (але для самотнього мандрівника особливий) стовп – і той можна фотографувати і розглядати хоч весь день. Ніхто не вказує, де і коли зупинятися, ніхто не забороняє пришвидшуватись і відставати – сам собі господар на своїй же дорозі.

Дорога як фотоальбом з підписами

Під час подорожей можна помилуватися не тільки заміськими пейзажами, але й відвідати історичні та культурні пам’ятки. Часто туристів манять до себе замки чи садиби колишніх вельмож, природні пам’ятники визначних подій, музеї давнини та реставрації давно забутих літ. Чудернацькі споруди та дивні “природні” скульптури теж рідко залишаються непоміченими – особливо прискіпливі мандрівники, ласі до яскравих вражень, не зможуть просто проїхати повз них. Якщо пощастить, то хтось може розповісти чимало цікавого навіть про миршавий пеньок біля напівзруйнованої клуні – а раптом під ним заховано скарби місцевого багатія, який вже давно помер від нещасливого кохання? А можна зібрати такі розповіді заздалегідь: дізнатись, що незвичного передбачається по дорозі, і самостійно пошукати інформацію про ці особливості – а ось і справді золоті груші посипляться, якщо три по десять разів потерти вербу заднім колесом на роздоріжжі якихось трьох доріг.
Окрім рівнинних лісів, полів і населених пунктів особливий кайф приносить підкорення гір. На більш-менш пологих ділянках можна продовжувати крутити педалі і пересуватися швидше, на більш стрімких доводиться не тільки самому підніматись, а й піднімати за собою велосипед. Проте, неперевершене задоволення після досить виснажливого підйому приносить споглядання заходу сонця в горах. Сонце опускається за вершини і останні його промені пробиваються крізь крони височезних дерев, огинають скелі, а внизу уже темно і долина поволі застилається туманом, а збоку весело тріщить вогнище і готується вечеря. А нічні міста здалека і з висоти здаються просто мерехтливими шумними примарами, як от Ялта.
Після пройденого гірського маршруту спуск до моря виглядає справжнім призом за витривалість. Швидше, легше і приємніше, аніж пішки і з рюкзаком за плечима, проїхатись по гірському серпантину, летіти йому назустріч. На обрії небо зливається з водою, пісок чи галька стараються пригальмувати рух, але хвилі уже нашіптують: “Молодці, мандрівники, можете відпочити”.
Подорожувати на велосипеді можна практично без меж – велотуристів заносить навіть до інших країн! Є люди, котрі долають місто за містом, кордон за кордоном самостійно, тільки на велосипеді. Але це займає більше сил та часу, хоча й дозволяє економити кошти. Для оптимізації своїх подорожей можна скористатись й іншим транспортом. Найчастіше і найзручніше велотуристам допомагають потяги. Наприклад, щоб “поколесити” трохи далі від рідного міста, можна доїхати ним у “точку старту” разом зі своїм “залізним другом”. А звідти вже рухатись по маршруту на велосипеді.
Якщо ви хочете помандрувати іншими країни, то безпосередньо до них можна дістатись літаком, а там вже пересісти на велосипед і оглядати особливості нових місць в уже звичному режимі. Велосипед у такому випадку можна перевозити і власний, але на цьому шляху знадобиться більше зусиль на подолання різних бюрократичних перепон. Куди простіше заздалегідь домовитись про оренду великів у країні, по якій ви плануєте покататись. Навіть якщо у вас немає там знайомих, то інтернет завжди підкаже свіжу інформацію і покаже, як знайти велопрокати.
Веломандрівки – це не тільки можливість підтримувати фізичну форму чи відпочивати від буднів. Це також можливість зустріти чимало цікавинок, які збагачують досвід, запас знань і навіть світогляд. І чим більше нових місць ви відвідаєте – тим більше буде історій для друзів, колег, дітей, тим більше яскравих спогадів залишаться при вас на довгі похмурі дощовиті вечори.

Мандрівки довжиною в спуск, або що ще можна робити з велосипедом у горах

Серед тих, хто возить свою душу на двох колесах, варто також загадати велосипедистів, які мимоволі змушують душі інших людей ховатися в районі п’яток. Їхні велики цілком дозволять розмірено крутити педалі на захід сонця чи інші орієнтири, але стихія для них – тільки гори. І “коні” їхні теж гірські – “маунтінбайки”. Ці велосипеди не так добре пристосовані для тривалого “педалювання”, але на спусках можуть витворяти таке, і проїжджати там, де звичайні “кросові” байки просто зламаються, швидше за все.
Двоколісні позашляховики дозволяють і заохочують кататись там, де асфальту немає, а доріжки і стежки майже непрохідні. “Бездоріжні” мандрівки часто більш небезпечні, ризикові, травматичні, агресивні, але й адреналіну приносять набагато більше. Велосипедисти стараються витиснути з себе і своїх “коней” якомога більшу швидкість навіть на складних трасах. Катання на маунтінбайках вимагає специфічних навиків і техніки їх виконання: ну не стануть же райдери об’їжджати дерево, яке валяється на шляху, якщо його можна просто перестрибнути, не злізаючи з велика. А кожен різкий хоча б метровий перепад висоти – це можливість відчути себе птахом і під час польоту ще виконати якусь фігуру: від “барів” (просте розвертання руля) до “фліпів” (сальто разом з велосипедом).
До виїзду у гори велосипедисти вчаться і тренуються “правильно літати” де тільки можна: зі сходинок, парапетів, завалів, якихось кучугур. Багато моїх знайомих, які марять горами, часто жахають перехожих, перестрибуючи сходи чи, навіть, злітаючи на тротуари практично не торкаючись їх.
Практично у кожному місті або поряд з ним можна знайти парковий схил, але набагато ефектніше і ефективніше використовувати маунтінбайки за “прямим” призначенням. Жорсткі, але легкі хардтейли (якщо пощастить, то амортизувати буде тільки передня вилка) і важчі “плюшеві” двопідвіси (з амортизаторами і вилки, і рами) – чудові снаряди для швидкого спуску як по підготовленій природній трасі (даунхіл), так і для фрірайду, для якого складну трасу майже повністю підготувала сама природа.
Маунтінбайки дозволяють перетворювати навіть початково розмірені подорожі у свято ризику і адреналіну, перевіряти власні сили та часто отримувати за це польоти як винагороду. Звісно, на рівних дорогах ті ж “шосейні” велосипеди дозволяють набрати більшу швидкість, але на них і не помандруєш навпростець по полю (дуже вже вони “ніжні” до покриття), а тим більше не “злетиш” по гірському схилу.

Перший досвід зазвичай болить

Щоразу, вирушаючи покататись у вихідні з друзями, згадую першу в теплому сезоні вилазку. Тільки-тільки з’явилася тепла погода, ми вирішили покататись у Пущі-Водиці за Києвом. Маршрут виглядав дуже навіть привабливо: з дому потрібно було дістатися до точки збору компанії, по дорозі – у маркет за провіантом, а звідти вже без зупинок до якогось озерця, щоб можна було освіжитись після пробігу. Кілометраж не лякав: всього якихось 30 км в один бік. Але було кілька “але”.
До точки збору треба було їхати через пів-Києва і при цьому подолати два підйоми з розбитими тротуарами і дорогами, які кишіли автомобілями. У магазин я їхала, мало не задихаючись: деякі велодрузі щовихідних катаються, і звикли до більшої швидкості. З горем пополам дістались до озера і вже там трохи відпочили. Оскільки компанія підібралась не дуже організована, то приїхали ми якраз під вечір, посиділи біля вогню, дехто навіть поплавав. О другій ночі було вирішено повертатись: питну воду випито, овочі-м’ясо з’їджено, ні палаток, ні бодай якихось покривал, звісно, ніхто не взяв. Вже на зворотному шляху трохи тремтіли ноги і поболювала “п’ята точка” – сідло ж бо на велику вузьке і тверде. Невеликий підйом перед домом долався пішки, з велосипедом в руках. Наступного ранку з ліжка я просто скотилась: здавалось, що боліли навіть кістки. Ще дні два пройшли з прокльонами всіх велосипедів, гарних місць і твердих сидінь. Але до вихідних мені знову закортіло кудись покрутити педалі.

Щоб виїзд на велосипеді не став останнім

Якщо ви захотіли помандрувати чи політати не один раз, то, збираючись в дорогу, варто подбати про безпеку свою і свого двоколісного друга. Передусім потрібно перевірити технічний стан велосипеда: наприклад, з першого погляду непомітна тріщина може коштувати вам всієї поїздки на першій-ліпшій непоміченій ямі, а спущене колесо далеко не завезе. Згідно з туристичними законами, перед мандрівкою потрібно бути напоготові: все, що може розбитися, – розіб’ється, все, що може зламатися – зламається. Перегинати палицю не варто, але хоча б один на групу насос, кілька наборів латок для камер і невеликий комплект ключів потрібно захопити.
Хоч невеликий шматок вашого маршруту та й буде пролягати дорогою загального користування. При пересуванні нею ви стаєте повноцінним учасником і маєте дотримуватись правил дорожнього руху (ПДР) – варто з ними ознайомитись і дотримуватись. До речі, згідно з ПДР, велосипедисти повинні їздити в велошоломах. Загалом вони легкі, зручні, добре вентилюються і в разі чого захистять “велоголови” при падіннях, атаках гілля та каменів, які вилітають з-під коліс автомобілів. Тому просто заради свого ж блага краще використовувати їх за призначенням, он як я: у спідничці, зате з шоломом:).
Охочим до агресивного катання в горах варто використовували відповідні шоломи. Вони міцніші і краще гасять енергію ударів, хоча і важчі. Крім того, шоломи-інтеграли (“фулфейси”) разом з окулярами захищають очі та обличчя від тих же гілок, каменів і комах, а при падінні – від переломів кісток черепа та подряпин ніжної шкіри обличчя. Також агресивним райдерам краще використовувати захист і для інших частин тіла: шиї, спини, грудної клітини, колін, ніг. А щоб катання було більш зручним – варто користуватись відповідним одягом, хоча б термобілизною, яка відводить піт і дозволяє шкірі “дихати”.
Як бачите, велосипед може надати значно більше можливостей, аніж здається на перший погляд. Досвідчені веломани в цьому не сумніваються, а хто ще не пробував крутити педалі – тому варто спробувати. Кажуть же мудрі люди: коли любите кататись – любіть і катайтесь.