Про те, що люди можуть бачити не тільки очима, ходили чутки давно. Деякі радянські екстрасенси демонстрували вміння бачити шкірою.

Була навіть одна панянка, яка могла прочитати газету, сидячи на ній. Тобто, читала, перепрошую, дупою – в прямому сенсі того слова. Однак такі факти більш схожі на легенди, і вже важко розібрати, чи то правда, чи ні. Натомість історія з Беном Андервудом сталася не так вже й давно. Хлопчик, якого доля загнала у, здавалося б, безвихідне становище, показав людям, що бачити можна і без очей…
У хлопчика на імя Бен не було очей. Зовсім не було – у буквальному сенсі цих слів. Їх вирізали хірургічним шляхом, коли Бену не було ще й трьох років. Це був рак очей, ретинобластома. До моменту, коли я зацікавився історією Бена, я не чув про рак очей як такий взагалі, пише блогер Тім Скоренко.
Це насправді одна з найбільш рідкісних форм онкології. Сьогодні її вміють лікувати без втрати органів, але тоді інших шляхів, крім ампутації, не було. Хоча наша історія не про це.
Коли Бен заходив у нове приміщення, він голосно цокав язиком – і все, більше нічого йому не було потрібно. Він безпомилково сідав на стілець, брав предмети, міг навіть надрукувати текст на клавіатурі. Він бачив усю кімнату, аж до найменшого предмета. А ще він катався на скейтборді, постійно клацаючи язиком, і плавав у басейні. Паличкою він перестав користуватися із шести років.

	Ось типовий погляд дитини з ретинобластомою:

Це називається сонарним зором, і Бен був найбільш талановитою людиною з усіх, хто володів подібною здатністю.
Хлопчик народився 26 січня 1992 року й був зовсім здоровим. Ні дня в лікарні, ні дня в лікаря. Тільки іноді мама (її дивно кличуть – Акванетта) зауважувала, що праве око Бена відрізняється від лівого. Трохи. Воно світилося, відбиваючи світло, як часом світяться в темряві котячі очі. Через два роки після народження Бена, в 1994 році, стало зрозуміло, що правим оком хлопчик не бачить – зіниця почала різко біліти. Офтальмолог сказав, що причин цього явища може бути безліч – потрібно додаткове дослідження. І почався найважчий рік у житті Бена і його мами – спроби встановити діагноз.
Ретинобластома, рак на обох очах – страшний діагноз. Дід Бена помер в 1977 році від раку товстої кишки – але рак очей видався матері чимсь дивовижно неможливим. До речі, діда теж звали Бенджамин, і Бена назвали в його честь.
Цей різновид раку очей буває тільки в маленьких дітей. До трьох років. Одного разу його діагностували в шестирічного хлопчика, але це виняток. Якщо око не лікувати, то рак зачепить зоровий нерв – і мозок. І все.

Праве око вже не могли врятувати – його вирізали. За ліве боролися протягом ще восьми місяців, але жодна хіміотерапія не допомагала. Було два варіанти: Бен помирає або Бен живе сліпим. Звичайно, вони вибрали другий варіант. Йому було три роки.
Бен уже досить добре говорив, і він сказав у якийсь момент: «Мамо, я нічого не бачу. Зовсім нічого не бачу». На той час було зрозуміло, що зір не повернеться, і хоча очні яблука ще були в очницях, мама почала вчити хлопчика «бачити» сторонніми методами – за допомогою рук, вух, нюху. «Ти можеш бачити й без очей», – говорила вона. І мала рацію.
Усі намагалися допомогти Бену. Його старший брат Деріус навчив його правильно розкладати речі на постійні місця, молодший брат Ісайя часто супроводжував Бена, описуючи йому околиці. Усі ставилися до Бена добре. Він ріс дійсно розумною й життєрадісною дитиною.
І, як не дивно, він поводився майже так само, як і видющі діти. Катався на велосипеді, на скейті, лазив на дерева. Мама була майже впевнена, що він – позбавлений очей – бачить. Принаймні, так видавалося збоку. Він міг описати пейзаж перед собою (щоправда, не в кольорі, лише у формі) або рельєф дороги. «Це луна, мамо, – пояснював він матері, – я просто чую луну речей».
Доля хлопчика була б майже звичайною, якби не один випадок. Справа в тому, що Бен бавився у комп’ютерні ігри. У нього був «Геймбой», і він цілком нормально з ним давав раду. Його мама, людина релігійна, не бачила в цьому нічого незвичайного. Бог дав йому цю здатність, і добре. Але одного разу сліпого хлопчика побачив доктор Рубен. І трошки здивувався. Скажемо навіть більше: він був повністю ошелешений.
Рубен не знав, хто такий Бен. Просто хлопчик сидить і в геймбой грає. І щось не те в нього з очима, явно не те. Скляні, чи що… Тоді Рубен підняв справу Бена й подивився на історію його хвороби. І запитав у мами: він і справді грає в гру? Правда? Мама відповіла: так, звичайно. Він це дуже любить. І ще він катається на велосипеді, на роликах і скейті, водить скутер.
З того моменту Бен став знаменитим. Його почали досліджувати. Його ім’я з’являлося на передовицях газет – «Бджоли» Сакраменто й «Обсервер». People Magazine оплатив Бену поїздку в найбільший дельфінарій і дослідження, що пов’язують сонарний «зір» дельфінів і людини. Багаторазово він виступав у радіошоу, читав лекції в різних школах і інтернатах. Він робив це із задоволенням – тому що він допомагав іншим. Таким само, як він – сліпим.

Як «бачив» Бен? Як кажан. Кажани, що полюють у чистому небі або навколо крон дерев, зазвичай «щебечуть», створюють звук, що полягає з тонів постійної частоти, які при наближенні до комахи-жертви змінюються модульованими тонами із частотою, що швидко знижується. Вони використовують ці звуки для ехолокації. Саме відбиття звуків від перешкод або від жертв цікавлять їхню слухову систему. Бен постійно видавав різкі клацання язиком. Саме луна, відбиття цих звуків від предметів, і становить для нього картину світу.
Про сонарний «зір» кажанів докладно можна почитати, наприклад, отут: http://medbiol.ru/medbiol/ssb/001604ac.htm.
Звичайно, не все так просто. Звичайно, читати йому доводилося книги, написані шрифтом Брайля. Або слухати аудіокниги. Як він грав в «Геймбой» – запитаєте ви? Дуже просто. Він заучував напам’ять час до перешкод у різних «ходилках», вираховував паузи між звуками, що супроводжують гру. І ставив мету: пройти. І проходив. Тобто тут сонар не працював, звичайно.
Але мама розповіла лікареві про здібності Бена. Про те, як він їхав в машині і ловив луну від будинків, і міг навіть визначити, скільки поверхів має будинок. Як орієнтується без палички в будь-якому місці, навіть незнайомому. Як зберігає в пам’яті будь-який «почутий» пейзаж.
Відразу потрібно відзначити, що Бен – унікальний, але не зовсім. Приблизно 5% сліпих мають непогано розвинені здібності до ехолокації. Більше того, видющі – теж. Просто в нас вони зовсім не розвинені. У зачатку. Ви зауважували за собою: проходите повз стіну і відчуваєте, що тут стіна. Закрийте очі, і однаково: тут стіна. Так, тут справді стіна.
У сліпих це відчуття загострюється. У Бена воно стало аномально розвиненим, вкрай аномально.
Розроблювач і популяризатор людської ехолокації (human echolocation) – Деніел Кіш (Daniel Kish). Він – сліпий, і сам орієнтується у світі так само, як і Бен, тобто за допомогою клацання язиком. Кіш – дипломований фахівець, викладач, його уроками користуються тисячі сліпих по усьому світу.

	Деніел Кіш

Він розробив свою методику в районі 1996-1997 років. Бен навчився б «чути» світ і без допомоги Кіша – з його здібностями, але саме Деніел став проводирем для сліпого хлопчика. Кіш завжди стверджував, що Бен – найздібніший з його учнів.
Є ще кілька відомих «людських сонарів», здатних вільно пересуватися, користуючись відбиттями луни. Крім Бена й самого Деніела Кіша, це учні Кіша – сліпонароджений англієць Лукас Мюррей, бельгієць Том де Вітте, що остаточно осліп у тридцятирічному віці (2009 рік), а також доктор Лоуренс Скедден, один з учасників експериментів з людської ехолокації.
Задовго до Кіша жив людина-локатор по імені Джеймс Холман. На початку XIX століття він об’їхав півсвіту, будучи частково сліпим – його історію варто розповідати окремо, оскільки вона приголомшлива.
Але повернімося до Бена Андервуда.
Якщо ви подивитеся відеофільм про Бена, ви побачите, як він друкує – і на звичайній клавіатурі (60 символів у хвилину, непогано), і на клавіатурі Брайля. В 2008 році він навіть почав писати науково-фантастичний роман – Акванетта каже, що він написав близько 20 глав. Він мріяв, що буде розробляти комп’ютерні ігри для сліпих, і навіть записував якісь їхні концепції. У нього був дуже гарний почерк.

Він дуже любив Японію й самостійно вчив японську, щоб спілкуватися зі своїми японськими друзями їхньою мовою.
Він ніколи не судив про людей за їхньою зовнішністю – тому що не бачив її. «Це проблема для вас, видющих, – говорив він, – що ви бачите один одного й робите висновки з зовнішніх ознак, не зауважуючи нічого іншого…» Його всі любили, це хлопчика, який мав менше, ніж вони, але вмів – більше.
Ця стаття – у минулому часі. Тому що 19 січня 2009 року Бен Андервуд помер. Рак все ж таки не відпустив його.
Може, він написав би свій науково-фантастичний роман. І зробив би багато ігор для сліпих. І закінчив би коледж. І одружився б (у нього була дівчина).
Головне, що він не здавався.
Ніколи не здавайтеся, навіть якщо все погано. Тому що насправді все добре.
Сайт пам’яті Бена Андервуда: http://www.benunderwood.com
Короткий фільм про Бена, http://youtu.be/kenev-x_WOA:
А от довгий, 50-хвилинний фільм про Бена Андервуда, дуже цікавий. Фільм вражає: він і насправді часто поводиться, як видющий.
Частина 1: http://youtu.be/qlzifmf4DHA
Частина 2: http://youtu.be/G1Qaceosumw
Частина 3: http://youtu.be/ikpnzox5Fgk
Частина 4: http://youtu.be/3Px-apnk4ZU
Частина 5: http://youtu.be/Mnkj1ditxoe