Живе то в Тернополі, то в Нью-Йорку дивний чоловік. Майстер спорту з боксу, майстер спорту з карате, він пише книги, малює картини, і вже мав понад 40 персональних виставок, з них 6 - у США. Знайомтеся, тернополянин Микола Мамчур. Вчить не лише тому, як правильно малювати й битися, а й як зробити так, щоб уникнути бійки. Адже цього не досягнеш жодними больовими прийомами... Отже, поради від досвідченого охоронця.

Ні зброя, ні бездоганно опановані прийоми самозахисту не гарантують людині безпеку, якщо вона не зможе подолати власний страх. Відшліфовуючи техніку будь-якого з бойових мистецтв, паралельно потрібно тренувати і душу, і психіку, намагатися якнайглибше пізнати власне «я», зокрема, через медитацію.

Значною мірою людина сама моделює і «притягує» ситуації, які можуть із нею трапитись. Не раз переконався в цьому, коли був тілоохоронцем. Якщо надто захоплювався візуалізацією ймовірної небезпеки- все так і траплялося, майже один до одного. Натомість є у мене знайома, яка нічого, крім добра, від людей не чекала, бо й сама була втіленням доброти. Багато років та тендітна жінка ходила у пізню пору маршрутом, що мав недобру славу, і жодного разу з нею нічого не трапилося. А от дужих і тренованих хлопців часто калічать в тих місцях вуличні хулігани, деякі сутички бувають смертельними.

Ви - досвідчений боєць і тренер. На вашу думку, в чому причина такої агресії - з боку хуліганів?

Агресією зазвичай маскують прихований страх. Людина із „тренованою" душею й свідомістю може його нейтралізувати, а слабка- ні. Тоді агресія провокує ще більшу агресію. Насправді кулак має бути сто першим аргументом, якщо раптом не спрацювали перші сто (сміється). Я намагаюся це пояснити своїм вихованцям з клубу „Сакура". Тренування у клубі- це не просто фізичні вправи, а й духовні практики, які можна ефективно використовувати не тільки у спорті, а й загалом у житті.

Прикро, що спорт усе більше комерціалізується, нівелюються його найкращі якості. Люди приходять на поєдинки знаменитих боксерів лише для того, щоб побачити нокаут. Ніхто не переймається тим, що нокаут- це каліцтво на все життя. На попередніх змаганнях із рукопашного бою, які ми проводили, глядачі аплодували техніці спортсменів, точним рухам і прийомам. Цього разу оплесків майже не було, бійців вигуками під'юджували бути жорстокішими. Це неправильно, бо у визначенні "бойові мистецтва" обидва слова рівноцінні. Бій має бути мистецтвом, а не банальним мордобоєм...

Ви даєте уроки малювання і водночас є тренером з контактного карате. Як ви поєднуєте ці дві справи?

Можливо, тому що для мене спорт і мистецтво - нероздільні. Коли займаєшся бойовим мистецтвом, боксом чи кікбоксінгом, з часом розумієш, що суть не в фізичній силі, а в духовності. Чим жорсткіший бій, тим більше виникає симпатії до тієї людини. Коли йде спаринг, я можу розказати про кожного все. Про що людина думає під час спарингу, що вона сьогодні робила та які в неї проблеми. Це як картина, де не просто голим стоїш, а неначе вивернутим. Це дає можливість коригувати себе чи учнів. Потрібно боротися з амбіціями, бо вони заважають в житті. Такі люди роблять жорсткі речі і не вміють радіти за інших. Це змія, яка сама себе їсть. Бойове мистецтво схоже на гру в шахи, де своїм розумом та вмінням можна обіграти партнера.

Спорт через розкриття своїх фізичних вмінь дає змогу зануритися в глибини психіки, вивчаючи причинно-наслідкові зв'язки. Малювання дає мені можливість самовиражатися і досліджувати свій внутрішній світ. Впродовж свого життя мав більше ніж 40 персональних виставок. За чотири роки в Америці виставляв свої роботи шість разів - п'ять разів в Манхеттені і раз у Вашингтоні. Мої картини є у галереях і приватних колекціях.

У спорті мої здобутки - чорний пояс перший дан з фул-контакт-карате, що відповідає титулу майстра спорту міжнародного класу. Однак найбільше я пишаюся досягненнями своїх вихованців. Радію, коли вони стають успішними та щасливими. Світ змінюється, коли в життя приходить творчість.

 

 

Як була створена «Сакура»?

Офіційно клуб існує з 1988 року. Насправді він виник на два роки раніше. У нас в дворі було кілька хлопців, які сиділи вечорами на лавках, курили, пили вино. Я подумав, - «це звичайні діти, просто до них всім байдуже». Почав займатись з ними карате. У мене на городі поставили турніки, кілька груш. Знайшли порожній ЖЕКівський майданчик. Незабаром нас було двісті осіб. Назвали ми себе «Кодлектив». Випускали стінгазету, я з дитинства захоплююсь малюванням, тож навчав бажаючих, організували театр. Тоді карате було заборонено. Щоб проводити змагання ми придумували конспірацію, паролі. Потім учні самі почали відкривати свої секції у Кременці, Збаражі, Чорткові, Заліщиках, в інших областях України.

Зараз у школі навчається понад сто дітей. Є дитяча (від 6 років), початкова і старша - спортивна, групи.

У вас багато учнів...

Учні для мене - це стимул вдосконалювати самого себе. Ніколи не нав'язую своєї світоглядної позиції, часто вчуся у своїх учнів сам. У Тернополі дуже творчі люди, в яких великий потенціал. Я багато їздив по світу, чотири останні роки жив в Америці. Але повернувся до Тернополя, щоб реалізувати тут, на Батьківщині, себе і свої ідеї.

Торік ви створили творчу комуну у Тернополі та проект "Художники без майстерень". Що надихнуло вас на цю ідею?

Створення комуни наразі в процесі. Люди, які приходять до нас, не тільки малюють, вони пишуть чудові новели, вірші, грають на гітарі. Хочу, щоб кожен творив, як він уміє. Я не поділяю художників на хороших чи поганих. Ми просто всі різні. Кожен бачить навколишній світу по-своєму. І це - прекрасно. Хочу, щоб люди збагачували один одного власним досвідом, підтримували всі найкращі починання.

У планах - створення комуни, де б не тільки жили і працювали люди творчі, але й будь-хто мав би можливість відвідати лекції, спілкуватись, проходити майстер-класи. Ще хочу поєднати людей, які займаються бойовими мистецтвами. Намагаюся зламати стереотип про те, що між спортсменами обов'язкова конкуренція, пропоную відкинути амбіції, зрозуміти, що колективна праця дає набагато більший і цікавіший результат.

Чи випадково ви прийшли у спорт? Чому обрали саме карате?

З 68-го року я постійно займався спортом, перепробував різні стилі. Коли я навчався у Львові, товариш завів мене на заняття з боксу. З дитинства я не любив бійок. Однак тоді, коли я потрапив у секцію, бокс мені сподобався. Я зрозумів, що це не просто бійка, а вдосконалення характеру і загартовування волі. Займаючись, часто спостерігав, що агресія, навіть прихована, обов'язково повертається до тебе. І це привело мене до вивчення релігії. Коли займаєшся бойовим мистецтвом, починаєш розуміти, що сила не в "трюках" та прийомах, а в духовних практиках.

А чим займаються вихованці "Сакури" сьогодні?

У нас за всі роки існування секції виросло чимало чемпіонів - багато чемпіонів області, України, навіть два чемпіони Європи. Я вважаю, що спортивні титули в житті нічого не варті. Найголовніше - випускники нашого клубу, як правило, є людьми чесними, порядними, успішними, здоровими як фізично, так і психічно, і можуть відстояти свою честь і честь своєї Батьківщини.

У свій час ми змінили напрямок - раніше навчали карате, тепер кікбоксінгу. Він поєднує, зокрема, звичайний бокс, прайд, бої без правил та самооборону. Окрім того, для вихованців нашого мистецько-спортивного клубу "Сакура" я читаю лекції та семінари з мистецтв, долікарської допомоги, здорового харчування... Учні повинні зрозуміти, що суть не у фізичній силі, а в духовності. Спорт загартовує, дає впевненість та віру в себе.

Мені здається, що раніше спорт був не таким агресивним, як сьогодні...

Звичайно, його руйнує комерційний підхід. Професійний спорт - це шоу. А от бойове мистецтво - зовсім інше. Воно не пов'язане із "мордобоєм" чи з агресією. Я сам професійно займаюся спортом, але те, що відбувається сьогодні - це просто заробляння грошей. Люди вболівають і не розуміють, що нокаут - це каліцтво або смерть. Суть такого "мистецтва" - дати по голові партнеру так, щоб він вирубався. Такі бої не роблять людей ні гуманними, ні культурними.

Пригадую, що, коли у 70-х роках я виходив на бій, то із залу чув кваліфіковані поради вболівальників, відчував підтримку, бачив багато благородних та гарних вчинків на рингу. Сьогодні все змінилося. Прикро чути, коли в залі вболівальники кричать: "Вбий його". У цьому немає ні культури, ні смаку, ні духовності, ні вміння оцінити майстерність спортсмена.

Занадто багато уваги приділяється званням, титулам. Пам'ятаю, в 1998 році ми проводили чемпіонат Тернополя. На свято Миколая організували змагання по кікбоксінгу і благодійну акцію. З театральною програмою, роздаванням подарунків. Через Всеукраїнську Федерацію «Сінь-сьобу» запросили майстрів. Приїхали титуловані спортсмени із настроєм, що їдуть у провінцію - і поплатились. З чотирьох поєдинків у трьох перемогли тернополяни, причому, з відчутною перевагою, один закінчився у нічию. Так, що звання, титули - це все мішура.

Кажуть, що східні бойові мистецтва ви вивчали "у якогось китайця"?

Я радий, що в людей така фантазія. Але все було набагато прозаїчніше. Я був майстром спорту з боксу в СССР. Пізніше познайомився з Леонідом Чемерисом, трикратним чемпіоном України з вільної боротьби та самбо. Я його навчав боксу, а він мене- боротьбі. Я був для боротьби застарий і працювати довелося багато. Дійшов до другого дорослого розряду. Потім, теж випадково, потрапив у підпільну секцію карате для військових. Далі почалися підпільні конспекти, за ніч дружина переписувала книжку з карате, а я перемальовував ілюстрації з неї один в один. Досі маю конспект з грифом "абсолютно секретно". Був вибір: їхати чи в Київ, чи в Москву до Касьянова. Я поїхав в Москву, адже там була досить хороша школа. Повертався додому, наче з війни.

Те, що ви стали художником - це випадковість?

Випадковостей не буває. З дитинства бачив себе художником, з довгим шарфом на грудях (сміється - прим. ред.). Я ріс у забезпеченій сім'ї. У нас вдома постійно збиралися цікаві творчі люди. Якось прийшов до батька скульптор Григорій Маркович. Він сказав, що мені слід вчитися малювати. З того часу я і почав уявляти себе художником.

Які спогади дитинства найяскравіші?

Пригадую чудові троянди та гладіолуси, в яких потопав наш будинок. Я народився у надзвичайно красивому місті Кременці, який недаремно називають маленькою Швейцарією. Кременецькі ліси, ліцей, де знаходилась космічна обсерваторія, парки, краєзнавчий музей, люди - про все це можна розповідати довго.

Моє дитинство було дуже щасливим. Я ріс в атмосфері любові і турботи. У мене було дві няньки. Перша з них - Ніна, працювала в ресторані. Друга - монахиня жіночого монастиря, в який часто приводила мене. Пригадую масивні стіни споруди та ніжні руки, на яких мене гойдали, як на хвилях, всі монахині, таким чином задовільняючи свої нереалізовані материнські почуття. Так минало моє дитинство серед двох протилежностей.

Чи пригадуєте, як заробили перші гроші?

Батьки змалечку привчали мене до роботи, не зважаючи на те, що в сім'ї був достаток. Після п'ятого класу на канікулах я з хлопцями пішов працювати на консервний завод - збивати ящики. За один ящик отримували 10 копійок. До кінця місяця, набувши вправності, досить непогано заробляли. Це були перші самостійні гроші. Ще якось їздив під час канікул з бригадою у Київ - будувати дачі на Русанівських садах.

Як ставитеся до грошей?

Раніше - легковажно. Але, незважаючи на це, у мене їх було багато. А тепер - з повагою.

Окрім живопису та спорту, маєте ще хобі?

Люблю садити дерева, працювати в садку. Майже все, що біля "Карітасу", де я працюю, посадив сам. Раніше тут були хащі. Попривозив з дому та висадив тут багато смородини та фруктових дерев. До речі, в дитинстві мені не дуже доручали щось садити - цим займалися мати і батько, а мені доручали здебільшого щось рубати або викорчовувати. Хоча в мене було велике бажання займатися садівництвом.

Чула, що в Америці ви давали не тільки приватні уроки живопису та рукопашного бою, але написали автобіографічну книгу...

В Америці я прожив чотири роки. "Обріс" друзями, один з них якось приніс два зошити і сказав: "Пиши книжку". Для жарту я щось нашкрябав на першій сторінці і сказав, що вже почав писати. Він махнув рукою і промовив: "Тепер найголовніше - не зупиняйся".

Вночі я не міг спати. Мене мучила думка про книгу. Протягом життя мене постійно оточували цікаві люди. Раптом мені стало сумно - декого з тих людей уже немає, а хотілося б, щоб про них залишилася якась добра згадка. Тому я вирішив писати книгу.

У вашій книзі реальні події та герої?

Я писав про своїх вчителів, людей, яких знав, про улюблений Кременець, про Львів, в якому навчався, про тренування та інші пригоди. Про все це писав на одному диханні. Та застряг на 90-х роках - в той час я мав охоронну фірму. Тоді мене "пробило" на детективну повість. Вся вона побудована майже на реальних подіях. Звичайно, змінені імена героїв. Однак люди, які працювали зі мною у фірмі, себе впізнають.

Біографія

Микола Мамчур народився 14 квітня 1955 року у м. Кременці Тернопільської області. Навчався у Львівському художньому училищі ім. І. Труша, згодом в Московському народному університеті мистецтв, спеціальність "живопис та графіка". З 1986 року живе у Тернополі. Створив спортивно-мистецький клуб "Сакура". Майстер спорту з боксу, володар чорного поясу з контактного карате. Автор картин, які прикрашають приватні колекції України, Польщі, Німеччини, Швеції, Англії, Канади та Америки. З 2006 по 2010 рр. жив та працював у США. У 2010 р. повернувся до Тернополя та організував проект "Художники без майстерень".