Кожна дівчина повинна хотіти заміж – це майже закон природи. Але дедалі більше дівчат і хлопців починають розуміти, що після вінця казка закінчується, починається щось інше, що вимагає нових знань і вмінь. Причому розуміють це здебільшого після третього шлюбу. Психотерапевт Михайло Папуш вважає, що вся справа в тому, що одруження – то великий міф, який майже неможливо зреалізувати. Однак людство для того і створює міфи – щоб було до чого прагнути. І особливо наполегливим навіть вдається досягнути мети.
Інститут сім’ї тримається на слові честі. Ще покоління тому навряд чи хто наважився б заявити привселюдно, що діти – тягар, заміж ходити нема чого, а купа повторних шлюбів – це чудово.
Традиційний шлюб набуває нових форм: подружжя живе окремо й ходить одне до одного в гості, або, навпаки, живуть разом, але не одружені, або одружені, але дозволяють один одному будь-які витівки на стороні. Проте біля рагсів, як і раніше, паркуются чорні машини із золотими обручками зверху. З них виходять білі і пухнасті наречені, а тіточки з державним металом у голосі вітають щойноспечених чоловіків і дружин. Що змушує дорослих розумних людей здійснювати ці дивні маніпуляції? Навіщо парі взагалі оголошувати себе родиною?
Є кілька причин, вважає член Європейської асоціації психотерапевтів Михайло Папуш. Одна з них – те, що людина вигадала купу міфів про родину, повірила їм, а тепер щосили намагається втілити в життя.
У нашій культурі життя пари оформлюють як сім’ю, родину. І майже для всіх родина виявляється проблемою, тому що міфи про родину не реалізуються. Хоча б міф про те, що родина – це і романтична любов, і надійність. Не вміють люди поєднувати в шлюбі спонтанну й вільну романтичну любов, точніше закоханість, термін життя якої обмежений, з налагодженим побутом. Цей побут потребує маси взаємних зобов’язань, зокрема, і пов’язаних з міфом про сексуальну вірність.
Крім того, чоловіки й жінки, як правило, інфантильні й егоцентричні. Чоловік прагне, щоб його любили й обслуговували, жили його цінностями й інтересами. Жінка – щоб її любили й жили цією любов’ю. Кожен прагне отримувати, але ніхто не збирається віддавати, і обоє почувають себе скривдженими. Приходив до мене чоловік, 26 років, співвласник фірми. Його кинула дружина, мила дівчинка. Він сидить, б’є кулаком по коліну й прямо гарчить: «Ну чому ж вона йде? Адже мені було з нею так добре!»
У жінок виникає образа на те, що він неуважний, приділяє їй і дітям мало часу. Він дійсно намагається опинитися де-небудь подалі, на роботі в найкращому випадку. Тому що набридли вони йому.
А з його боку образа на те, що вона про нього не піклується, мовляв, «я цілими днями для них гроші заробляю, а вона мене з ложечки не годує».
Виходить, вступаючи в шлюб, люди думають, що друга половина їм все життя щось винна?
Міф про любов побудований на історіях про залицяння, більшість казок закінчується весіллям. Але міф працює й після весілля. Вважається, що така любов, яка була до шлюбу, повинна бути в родині завжди. Насправді період залицяння, коли він кидає все до її ніг, – це один режим існування й психічної діяльності, а звичайне життя – зовсім інший. Чоловікові треба працювати, і він не може увесь свій час присвячувати їй, як і дружина – йому. Це мало хто розуміє. Та й вона зайнята малям набагато більше, ніж чоловіком. А він шокований. Щойно для нього було все, і раптом майже нічого. Люди намагаються до цього пристосуватися. У найкращому випадку він починає більше працювати й займається самоосвітою.
Але не дитиною й не дружиною.
Це не закладено інстинктами. Взагалі чоловіча турбота про дітей – річ рідкісна. Отже, чоловік знайшов себе в роботі, просувається по кар’єрних сходах, зайнятий. Рік пройшов, півтора, дружина вже не так зайнята дитиною, і готова «повернутися» до чоловіка, а його немає. Якщо він і захоче тепер любові, буде шукати її з іншою. А по-хорошому, коли жінка завагітніла, треба, щоб чоловік враховував цю обставину у своєму житті, щоб вони разом готувалися до появи дитини. Якщо в них до цього все було гарно, якщо була повнота відносин, вони цю повноту доповнюють дитиною. І коли вона знову буде готова відірватися від дитини й вийти йому назустріч, чоловік її зустріне, тому що вони все це час душею були разом.
У шлюбі між подружжям існують не тільки стосунки, що стосуються закоханості, а безліч різних стосунків, які стосуються зовсім інших речей. Стосунки в побуті – одне, у зв’язку з якимись спільними інтересами – інше, сексуальні відносини – ще інше. Подружжя у процесі різних стосунків перебуває у різних станах. У стані « нічної любові» вони бачать один одного особливим чином. Ранком за сніданком вони бачать один одного вже інакше. І от цей перехід, як і інші переходи, як і перехід від залицяння до побуту, треба дуже тонко організовувати. Треба розуміти, що те зачарування, яке було уночі, важко відтворити зранку, і це не потрібно. Найчастіше ця різниця викликає жахливе здивування. «Щойно я від неї з розуму сходив, а зараз дивлюся – ну тітка тіткою, що я з нею робитиму?» Треба це знати і, створюючи родину, замислюватися над тем, хто ми один для одного не тільки у шалі бажання, але й по життю.
Сексуальний інтерес у шлюбі з роками притупляється, це загальновідомо. Однак прийнято вимагати одне від одного вірності. Навіщо потрібна така вірність?
Вона виступає як знак вибраності. «Якщо він віддав перевагу іншій, виходить, я негарна». «Якщо вона віддала перевагу іншому – я негарний». І хоча в сучасних родинах нерідко присутня сексуальна незадоволеність, однобічна або взаємна, невірність сприймається як загроза налагодженому сімейному життю. Сексуальність, до речі, далеко не завжди найважливіша в шлюбі, частіше навіть зовсім не важлива. Пари можуть скріплювати й інші зв’язки. Наприклад, чоловікові-підкаблучнику потрібен жіночий каблук, це може бути не менш сильною інстинктивною потребою, ніж сексуальні бажання. Крім того, люди звикають до спільного побуту, їм від нього важко відмовлятися, і навіть за відсутності дітей вони чіпляються один за одного, не вміючи жити самостійно.
Що в цьому поганого? Живуть собі та й живуть, може, їм так легше.
Погано те, що такі відносини стандартизуються, люди перестають звертати увагу один на одного – просто живуть разом, тому що так зручніше, про любов у них навіть мови нема. Життя такої пари стає досить сумним. Це навіть не цинізм, це байдужість. Якщо не прагнеш жити так сумно, виріши для себе, чого ти хочеш. Мусиш відповісти собі на питання, що для тебе важливіше – спонтанна романтична любов чи побутова надійність, налагоджений побут. У родині одне з іншим рідко вживається. І після того буде зрозуміло, залишаєшся ти в цій родині, чи йдеш. І залежно від цієї відповіді ти або пристосовуєшся, або говориш «мені це не підходить». Але в цьому місці всі «зависають» безконечно: і незадоволені, і не йдуть, і ниють. Якщо ти не пішов, виходить, залишився. Якщо залишився, будь ласка пристосовуйся й налагоджуй якщо не хороше, то хоча б задовільне життя, наскільки можеш і наскільки вмієш.
Розв’язок цей, очевидно, дається непросто. Таких, хто залишається, тому що «я прагну бути саме із цією людиною», серед моїх клієнтів не більше чверті. Ще одній чверті занадто складно зважитися на зміни, а інші зрештою визнають, що любов не найголовніше в їхньому житті, а важливіша надійність, затишок, матеріальні умови. Я рідко бачив родини, де чоловік і дружина дійсно люблять один одного. Якщо це люди відносно зрілі, закоханість у них переросла в любов.
Більш доступний варіант – у дружбу, що включає сексуальні стосунки. Такі люди можуть жити разом довго й щасливо.
Але частіше я зустрічаюся з тим, що назвав би не любов’ю, а прихильністю. У сенсі не «люблю – не можу без тебе», а «не можу жити сам або сама». Відчуття власної нежиттєздатності… тут, напевно, доречна формула «куди я без нього (або без неї)».
Років 10 тому один соціолог розповів мені, що, опитавши студентів на предмет їхніх амурних планів, його колеги побачили: молодь планує собі на життя 5-7 шлюбів. Розлюбили – розбіглися, і по новому колу. Послідовна полігамія. Чи дійсно справа йде до цього?
За моїми спостереженнями – ні. З тих, кого я знаю, більшість прагнула б одружитися раз і назавжди, тому що міф чи то про єдину любов, чи то про єдиний шлюб сидить в усіх у голові. І потім з досвіду роботи я знаю, що кількаразова зміна партнерів виснажує, стомлює людину. З кожним розставанням щось губиться, іде. Коли замолоду людина шукає пару, вона готується віддавати, вкладає в цю пару дуже багато себе. Коли пара створюється, люди відкриваються один одному й дійсно дуже багато віддають, причому з відчуттям, що всі ці почуття, знаки любові «тобі й тільки тобі». На другий раз це відчуття «тобі, тільки тобі й більше нікому й ніколи» зникає. А воно – одна з важливих складових любові.
Отож, якби я давав пораду цим студентам, я б сказав: гуляйте, поки гуляється, створюйте тимчасові союзи, але тільки без дітей, і так і вважайте, що це тимчасово. Але коли ви сходитеся всерйоз, ставтеся до цього дуже серйозно. Тут ще потрібно сказати про стадії психічного розвитку. У підлітковому віці, коли пубертат уже щосили вимагає спочатку романтичних, потім сексуальних відносин, а свідомість ще напівдитяча, бойфрендів і гьорлфрендів міняють без будь-яких труднощів. А наступна стадія юності – стадія вибору: професії, більш глобальних цілей у житті, пари. Коли люди опиняються на цій стадії, – а повинні б вони опинятися на ній років у 20, але серед моїх клієнтів це трапляється, як правило, у найкращому разі років в 30-40, – отож, коли (і якщо!) людина досягає цієї стадії розвитку, вона обирає собі супутника життя. І тоді людина починає розуміти, що закоханість, звичайно, умова необхідна, але вкрай недостатня. Потрібні ще сумісність, спільні життєві плани.
Є таке екзистенціальне поняття «життєвий проект». Як людина збирається прожити своє життя. І дуже важливо, щоб ці проекти в партнерів були сумісні. А якщо вони несумісні, то при дуже сильній любові ситуація виявляється трагічною: жити разом їм неможливо. Є чоловіки, життєвий проект яких взагалі не передбачає партнерства з жінкою, а ставить на перше місце щось інше, наприклад, творчість.
А чому б не переглянути свій проект – заради того, щоб бути із цією людиною?
Я знаю кілька випадків, коли чоловіки намагалися переглянути. І щоразу я ставив запитання: а що тобі важливіше, припустімо, твої дослідження чи жінка? Вони намагалися робити вигляд, що жінка, але дослідження насправді були важливішими.
Це чоловіча риса?
Жіночий індивідуальний проект – річ рідкісна. Як правило, у жінки є проект «бути із чоловіком саме певним чином», а він до цього не прагне. Тоді що їй робити?
Плюнути на нього або підлаштовуватися, я вважаю.
От вам історія про те, як можна поєднати два різні життєві проекти. Він айтішник високого рівня, йому це дуже цікаво. А вона з дитинства прагнула мати багато дітей. Вони одружилися, пішли діти, зараз їх четверо. Вона із самого початку вирішила, що раз ці діти потрібні їй і тільки їй, вона з ними сама буде давати раду, не заважаючи йому займатися його справою. При цьому вона йому й борщ під до носа, і сорочку зранку, і всі задоволені. Вона не чекає від нього ні допомоги, ні зайвої участі, вона дає йому жити, як йому треба, а сама живе, як їй треба. Вона хотіла дітей – вони в неї є, вона з ними возиться, а він гроші заробляє. Проекти виявилися сумісними, оскільки вона не стала вимагати від нього участі.
А от історія про проекти несумісні. Жінка була орієнтована на родину, на домашній комфорт, на те, щоб «у нас усе було разом». Сімейні обіди, сімейні походи, щоб він завжди був поруч із нею. А чоловік був зайнятий своєю творчістю, своєю роботою. Йому ця жінка була потрібна у вільний час, який не так часто траплявся. Так трапилося, що вони були й закохані, і прив’язані одне до одного. Саме така ситуація, коли «прагну бути з тобою й тільки з тобою» – і не змогли, не вийшло. Розставалися вони дуже гірко. Але жити разом було неможливо.
В іншому випадку один бізнесмен хотів, щоб дружина зустрічала його з роботи, сиділа вдома, борщ варила, разом з ним переживала за його справи. Вона повинна була бути з ним і для нього, за нього. А вона вийшла за нього, стала вчитися, перетворилася на бізнесвумен – і почала з ним жорстко змагатися в бізнесі, хотіла підкорити його (вони були партнери) або хоча б стати з ним на рівні. Він був досвідченішим і сильнішим, з бізнесу її відтиснув, і вони розійшлися. А любов була дуже сильною. Сумісність життєвих проектів – важлива річ…
Як її вичислити? Просто розмовляти?
Ну не тільки розмовляти, а й уважно дивитися, як людина живе.
Є ще така штука: коли сходяться люди молоді, без життєвого досвіду, то вони, слухаючи, які в людини плани, думають, що він або вона тільки так говорить, що це не дуже серйозно й що «коли ми будемо разом жити, то все налагодиться». Але це не так, і збоку це видно. Я в таких випадках кажу: спробуй не робити незворотних вчинків, не заводь дітей, не прописуй у квартиру. Любиш – то й люби собі.
Крім життєвого проекту, є ще дуже твердий критерій сумісності: початкова рівність. Освітній бекграунд, ставлення до грошей, соціальний стан. І якщо у цій частині має місце мезальянс, сучасна родина швидко розпадається. Мезальянс – це якщо, наприклад, вона з університетською освітою, а він шофер. Між ними може бути дуже сильний сексуальний потяг, але гарної родини в них, швидше за все, не вийде.