Пластилінова Україна – зовсім не те, що можна подумати, переглядаючи політичні новини.

Це 26-серійний мультсеріал “Моя країна – Україна” з лірником і рудим котом, де кожна серія – трихвилинна історія про місто, село чи регіон країни. Його можна порівняти зі справжнім дивом: адже українська анімація останнім часом перебувала в стані, ще гіршому, ніж українське кіно. Однак, як виявилося, мультики так просто не здаються. А створив цей серіал режисера-аніматор Степан Коваль. Тепер залишається тільки трошки почекати, доки український пластиліновий кіт наздожене і пережене всюдисущих Сімпсонів:).
Часто доводиться чути, що українська анімація лежить у руїні, як, власне, і вся країна. Проте не такий уже й страшний чорт, як його малюють. З 2008 року Мінкульт запустив у виробництво шість короткометражних і один повнометражний (“Хто боїться дядечка бабая”, режисер Наталя Марченкова) мультфільми. Крім того, держава профінансувала створення серіалу “Чарівний горох” Ярослави Руденко-Шведової (поки що йдеться про чотири десятихвилинні серії). Але 26-серійний серіал “Моя країна – Україна” вивищується над усіма і кількістю своїх трихвилинних серій, і технікою сполучення каркасних ляльок із пластиліном, яку до Степана Коваля, творця серіалу, ніхто в Україні не використовував. Найкращий учень патріарха української анімації Євгена Сивоконя, Коваль спромігся не залишитися на місці після улесливого, але важкого призу на Берлінському кінофестивалі за свій “Йшов трамвай № 9” і піти далі, розробивши разом із Сашком Лірником довгограючий важливий для самоствердження і життя анімації загалом проект.
2005 року ви зробили мультик “Злидні” для російського проекту “Гора самоцветов”, що створювався за мотивами казок народів, які живуть на території РФ. Отже, що було першим кроком до нинішнього проекту і чи не російська “Гора…” започаткувала українську “Мою країну…”?
Почалося все до російського проекту, але саме Татарський (київський режисер, засновник студії “Пілот”, що знімає серіал “Гора самоцветов”. – Ред.) зробив багато для того, щоб уявити, як може виглядати такий проект. Поки був живий, він, як сильна та цікава особистість, і штовхав “Гору…”, надихав усіх режисерів, які хотіли щось робити. Тобто, з одного боку, на створення серіалу мене надихнув Татарський, а з іншого – “Гора…”, бо до цього проекту долучилися українці: два фільми – “Злидні” та “Глинька” – зробив я, а ще кілька мультиків – інші українські режисери. Однак, на відміну від “Гори самоцветов”, де кожен фільм створювали вже відомі режисери, можна сказати метри, ми хотіли залучити до роботи молодих, майже аматорів. З тих фільмів, які ми зняли, а їх уже 12, лише один робив випускник, решта лягли на плечі аніматорів, які просто працювали в нас, хтось рік, а хтось і менше, тих, хто чогось хотів, хто тягся до роботи, хто набрався певного досвіду. Тому “Моя країна – Україна” – проект молодий, де майже всі фільми – дебюти. Має він ще одну мету – створити місце роботи для випускників вишів. В Україні багато студій, що займаються 3D-фільмами або 3D-іграшками, є чимало студій із виготовлення реклами. Але для аніматора, який тільки-но закінчив Київський університет Карпенка-Карого або інститут іншого міста (у нас, приміром, зараз працюють хлопці з Харкова і Хмельницького), роботи немає. Ось ми, бажаючи вирішити цю проблему, й створили студію, де могли б працювати молоді (студія “Новатор-фільм”. – Ред.).

Розкажіть про другий крок – як ви вийшли на Сашка Лірника і чому, власне, він став сценаристом проекту, адже Сашко більше відомий як казкар?
Нас познайомив директор компанії “Артхауз Трафік” Денис Іванов, із котрим ми якось заговорили про повнометражний анімаційний фільм, на який і досі шукаємо гроші. Й тоді з’ясувалося, що Сашко Лірник уже написав цікавий сценарій. А потім ми з ним зустрілися на фестивалі “АртПоле” і там познайомилися ближче. Він виявився людиною талановитою, харизматичною і творчою. До того ж має таке цінне для нас, режисерів, знання дрібниць побуту, маловідомих маленьких-великих історій, що відбувалися в різних регіонах України. Він збирає їх для своїх казок. Тож наші інтереси перетнулися. Тепер він надає нам цікаву інформацію, а ми йому за це платимо з державних коштів… які доходять до нас раз на -надцять місяців. Щоправда, часом ми переробляємо його сценарії, на що він трохи ображається. Але переробляти – це нормально, бо ж сценарій – це література, і режисер мусить для кіно пропустити її крізь себе. Тому часом ми й самі пишемо сценарії до фільмів проекту. Проте найкращий наш сценарист – Сашко Лірник.
Ви згадали про гроші, тож поговорімо про бюджет…
У нас усе, як завжди впродовж останніх 10–15 років: якщо держава погоджується фінансувати якийсь проект, то у зв’язку з виборами і політичною ситуацією виконує свої обов’язки дуже повільно, із затримками в півроку чи навіть рік. Ми приватна студія, і щоб зацікавити державні структури, мали зменшити кошторис так, щоб вони побачили: ми беремо дешевше за державну студію “Укранімафільм”. Просто дуже хотіли робити цей серіал. Так, пластилінова анімація трохи дорожча, бо мальовану можна робити і вдома, а для пластилінової потрібні більше приміщення – павільйон, більше світла, що має бути професійним.

Як ви добирали режисерів для проекту?
Ніяк. Просто приходять до нас на двотижневу практику з курсу Євгена Сивоконя третьокурсники, а йдуть через два роки. Один із них за цей час повністю створив фільм, другий трохи не доробив. Приходять люди, які десь почули про проект, і приносять свої сценарії, бажаючи їх втілити. Ми їм допомагаємо – даємо можливість попрацювати, щоб побачити, що вони можуть і як використати їхні вміння для їхніх же фільмів. Якось до нас прийшов один чоловік із талантом, як-то кажуть, від зірок. Рік попрацював аніматором, а тепер робить власний фільм.
Якщо ви берете непрофесійних аматорів, чи не страждає від цього якість?
А я навіщо? Я і художній керівник, і режисер. Я не ламаю режисера, кажучи: “Роби так і не інакше”, але намагаюся довести, що так краще “оскільки”. Або запрошуємо Євгена Сивоконя, і якщо я помиляюся, він мене підстраховує. А потім ми ж усе це здаємо в Мінкульт, і там, коли збирається комісія, теж можуть бути зауваження. Процес відбувається ієрархічно: молодий режисер, над ним керівник, над ним головний художник, потім я як художній керівник і режисер, потім редактор Сивокінь із нескінченним досвідом, а потім ще комісія. І така структура була від самого початку. Звісно ж, молодий режисер не “запуститься”, доки не здасть режисерську та художню розробки, доки ми не побачимо сторіборд, ескіз тощо.
Яке майбутнє в проекту? Чи передбачена його дистрибуція?
Проект поки що не закінчений. Головні права належать державі, але якщо від неї ніхто не займатиметься його просуванням у світі, доведеться їх викупити. Повністю прав вона не продає – лише на деякий час. Так само нещодавно було продано права росіянам на п’ять років на українські анімаційні та ігрові фільми. За рік-півтора серіал має бути закінчено, і тоді подивимося, що робити далі. Наразі є 12 серій із 26. Чому саме стільки? Бо спочатку хотілося, щоб була представлена кожна частина України. Але потім цікавість історій переважила, з’являлися по дві-три історії про один регіон. Тепер ми вважаємо дотримання першого варіанта серіалу необов’язковим і не хочемо зупинятися на 26 серіях, прагнемо продовжувати далі й далі. Кількість історій в Україні нескінченна.

Тиждень дізнався в Сашка Лірника особливості сценарної концепції проекту

Як казкар став сценаристом? Вважаєте, що це тотожні поняття?
У цьому разі так, тотожні. Проект “Моя країна – Україна” дуже вдалий для мене, бо збігається з тим, як я мислю. Загалом мультиплікація – це та сама казка, політ фантазії. Що не можна зняти в кіно, можна висловити за допомогою мультиків… А почалося все з того, що я написав сценарій повнометражного мультфільму “Різдвяна казка”. Його було визнано найкращим сценарієм України і взято до виробництва. Знімати запропонували Степанові Ковалю. Так ми з ним і познайомилися. Грошей на нього, звісно, не виділили, але знайомство з Ковалем залишилося. Потім Степан звернувся до мене з пропозицією зробити серіал короткометражних мультфільмів. Я написав кілька серій, і вони йому підійшли. Як кажуть, влучив із першого разу.
Але для того, щоб писати сценарії, потрібно знати, як це робиться. Ви читали якусь спеціальну літературу?
По-перше, потрібен талант. Якщо знаєш, як щось робити, ти стаєш ремісником і починаєш штампувати, як голлівудські фільми, однакові вироби: дуже смішно дивитися таке кіно, коли знаєш, що буде далі. Але якщо ти не ремісник, то можеш зробити не штамп, не кліше, а щось справді оригінальне, цікаве. А по-друге, я справді вивчав цю справу, як писати сценарій. Але це не означає, що дію за книжками, шаблонами і правилами.
За яким принципом вибираєте історії до сценаріїв?

Від самого початку в нас була хибна думка створення серіалу: мали бути історії про 24 області України й одну адміністративну одиницю – Київ. Потім ми пішли неправильним шляхом, вирішивши робити сценарії про окремі міста. Тому з’явилися стандартні ходи, як-от опис того, що в цьому місті є. Щодо Одеси ми говорили про Потьомкінські сходи, пам’ятник Дюку і Привоз. Але цей варіант найпростіший. Є такий тест: коли людину просять одночасно намалювати коло, провести лінію і поставити крапку, 90% це скомпонують: у центрі кола поставлять крапку і через неї проведуть лінію. І лише 10% намалюють усе окремо. Тож робити мультфільм про місто, розповідаючи про нього, не цікаво, краще взяти документальний фільм. Тому вже після другого сценарію ми змінили концепцію: я запропонував розповідати історію не про місто, а історію (чи легенду), пов’язану з ним. Це набагато глибше і ширше. Наприклад, одна бабуня розказала, звідки пішла назва містечка Шешори – від фрази “ще шуруй”, і на основі лише цього побудовано мультик. Далі – справа казкаря, як до цього все наростити. Насправді такі мультиплікаційні історії є своєрідним анекдотом. А короткі анекдоти доволі тяжко писати, куди легше створювати великі романи – якби ви дізналися, скільки часу я витрачаю на написання однієї серії, здивувалися б. У кожному нашому мультику є два анекдоти: стосунки кота і лірника – це перший, а другий – власне історія, що переплітається з котячими і лірничими мандрами.
А чи є система у викладі історій – історична чи географічна?
Я свідомо не дотримуюся системи, бо хочу, щоб усе було несподівано. У серіалі “Моя країна – Україна” наступний мультик не схожий на попередній, він має бути як одкровення, як знахідка. Кожен мультик робить своя група режисерів, тому й відрізняється і стилем, і засобами творення. Якщо переглядати інші подібні серіали підряд, можна засумувати, а в нас – ні.

Довідка “МП”
Мультсеріал
“Моя країна – Україна”.
Режисер (художній керівник)
Степан Коваль.
Художник-мультиплікатор. Народився 1965-го року в місті Новомосковськ. Закінчив архітектурний факультет Київської академії мистецтв, потім кінофакультет Київського державного інституту театрального мистецтва імені І. Карпенка-Карого (майстерня Євгена Сивоконя). З 1995-го створив сім анімаційних стрічок. Мультфільм “Йшов трамвай № 9”, окрім Гран-прі на українських кінофестивалях “Крок” і “Молодість” здобув “Срібного ведмедя” в Берліні, на одному з трьох найбільших кінофорумах світу. В 2005-му заснував компанію “Новатор-фільм”, що займається виготовленням анімаційних фільмів.
Сценарист Сашко Лірник.
Справжнє ім’я Олександр Власюк. Сучасний казкар, етнограф, письменник, громадський діяч, телеведучий, актор. Народився в Умані, тривалий час жив у Мурманську, де створив українське земляцтво (повернувся на батьківщину 1995-го). В Україні видав чотири аудіодиски зі своїми казками. Протягом 1999–2002 років був ведучим телепрограми “Казки Лірника Сашка”. Тепер на ICTV веде передачу для дітей “Світанок”. Учасник музичного гурту “Вій”. Грає на давніх українських струнних, щипкових і перкусійних інструментах. Для “Українського радіо” записав “Ніч перед Різдвом”.
Бюджет – почастинний
Міністерство культури України вирішило профінансувати 26-серійний анімаційний серіал у жанрі “для сімейного перегляду” “Моя країна – Україна” як державне замовлення в жовтні 2008 року. Термін було встановлено в межах двох років і чотирьох місяців. На кожні чотири серії серіалу було передбачено 900 тис. грн, що виділялися на студію “Новатор-фільм” (аванс становив 682 тис. грн, а залишок мав бути виплачений по закінченні). На сьогодні Мінкульт прийняв десять серій, із яких фінансування шести останніх поки що не відбулося.
Техніка виконання – змішана техніка на основі пластилінової
1. Пластилінова перекладка (пласкі фігурки на склі). Приклад – “Пластилінова ворона” Олександра Татарського. 2. Пластиліновий живопис під камерою. Приклад – “Вікно” Євгена Сивоконя. 3. Ляльковий каркас, що обліплюється пластиліном. Приклад – “Їхав трамвай №9” Степана Коваля. На кожну серію витрачають 50–100 кг пластиліну виробництва України (для будівель, конструкцій та обкладання ляльок), Польщі (для яскравості), Чехії (для м’якості), Іспанії (засихає на повітрі, але легко перемішується).
Консультант (редактор) – Євген Сивокінь.
Режисер, сценарист, художник, викладач. 1960 рік – робота на студії “Київнаукфільм”, 1966-го дебютував як режисер. Працює художнім керівником на студії “Укранімафільм”. Викладає в КНУТКіТ імені І. Карпенка-Карого. Створив близько трьох десятків кольорових і чорно-білих мультфільмів. Використовує техніку малюнка, кольорового олівця і пергаменту. Мультфільм “Засипле сніг дороги” зроблений сіллю на склі (приз на фестивалі в Клермон-Ферране). Для його створення знадобилося 3 кг солі. Роботи Євгена Сивоконя неодноразово відзначали на престижних кінофорумах світу.
Актори озвучування – Ганна Левченко, Сашко Лірник.
Двох головних персонажів серіалу – лірника і кота – озвучили Сашко Лірник і Ганна Левченко. Для Сашка це озвучування було першим, для Ганни – одна з яскравих робіт у багатій акторській кар’єрі. Актриса кіностудії імені О. Довженка, знімається в кіно з 1991 року. Грала в фільмах “Ніагара”, “Вперед, за скарбами гетьмана”, “Будемо жити” тощо, але її знають і люблять за озвучування мультсеріалів “Сімпсони” та “Футурама”. Цим вона і перехилила шальки ваг на свій бік – спочатку автори серіалу хотіли запросити озвучити кота Олексія Вертинського.