Останнім часом модниці старанно приглядаються до етнічних мотивів, переглядають бабусині скрині і старі фотографії, вишукуючи, чим би то ще здивувати світ. Повертаються до скриньок українських модниць і дукачі – жіночі прикраси у вигляді монет, які нагадують про історію українського козацтва.

Дукачі були чи не найулюбленішими прикрасами українок протягом кількох століть, а саме з ХVII по ХХ ст.
Історія їх виникнення досить цікава і починається відтоді, коли козаки наймалися на службу за кордон – в Австро-Угорщину, Швецію, Францію, а за роботу отримували плату талерами або ж золотими червінцями. Іноді замість червінців козакам видавали платню у вигляді пам’ятних медалей, вага яких була кратна кількості золотих. Авторами цих медалей були найкращі медальєри західної Європи, наприклад, німецький майстер Себастьян Дадлер, що виконував замовлення коронованих осіб, та інші.
– В Україні звичаю носить медалі тоді не було взагалі, – розповідає дослідник та автор книги “Нариси з історії золотарства на Черкащині” Олександр Самков. – Тож такі медалі, привезені козаками додому, зазвичай потрапляли до скриньок із прикрасами їхніх дружин та доньок. Менш заможні селяни, примітивши, як козачки красуються в іноземних прикрасах, хотіли й самі мати такі обновки, тож зверталися до місцевих золотарів, замовляючи копію вподобаного дукача.
Таким чином срібні, позолочені, олов’яні та мідні дукачі вже зовсім скоро увійшли до прикрас селянського жіноцтва. У кожному селі утворилася й своя мода. Відштовхуючись від сюжету західноєвропейських медалей, місцеві золотарі переробляли їх відповідно до засад народного мистецтва. Шанованими на Черкащині були дукачі з зображеннями Божої матері.

Не нехтували місцеві модниці і самими монетами. Так, наприклад, у червоних золотих пробивали отвір, а іноді згинали їх у трубочку, нанизуючи потім на намисто.
Після Андрусівської угоди, коли Україна поділилася на дві частини, життя на Лівобережжі було спокійнішим, а отже і стабільнішим. Села на лівому березі Черкащини були переважно козацькими. Люди тут жили заможніше, чи не кожна родина мала свій шмат землі. І лише дещо пізніше населення почало розшаровуватися – хтось примножив свої статки, а хтось збіднів. Так у заможних селян із часом розвинувся особливий комплекс прикрас.
Намисто зі справжніх коралів було обов’язковим атрибутом. В деяких селах у червоні коралі було модно вставляти срібні намистини у вигляді ягід шипшини (їх називали “пугвицями”) – робота суто золотарська. До слова, щоб заробити на намисто з 10 разків коралів, жінці потрібно було б відпрацювати в панській економії від Великодня і аж до Покрови – саме стільки коштувало подібне намисто. Тож такі набори коштовностей рідко купувалися одним поколінням, а найчастіше передавалися з роду в рід. Іноді ці прикраси коштували стільки, скільки ціла хата.
– Золотарство, яке було дуже популярним у козацьких селах, проіснувало до революції 1917 року. З появою комсомольських осередків носити дукачі з царськими монетами стало не по-радянськи. І хоча люди спершу намагалися пристосуватися до змін – на дукачах зображували серп і молот, але зі зникненням економічної стабільності вже було не до прикрас, – продовжує Олександр Миколайович. – Далі більше – згодом з’явились люди, які скуповували монети і прикраси, та й самі селяни під час війни змушені були вимінювати прикраси на їжу, аби хоч якось прогодуватися.
На Буковині така срібна монета звалася салба. За традицією, хрещений батько дарував дукач своїй хрещениці, коли їй виповнювався 1 рік, і та мала зберігати подарунок, надіваючи його переважно у свята. В східних українських землях на дукачі також нанизували великого металевого банта, прикрашеного емаллю або каменями. На Лівобережжі між коралями нанизували срібні намистини (рифи, пугвиці). Разом із ланцюжком та хрестиком рифи композиційно врівноважували великі металеві дукачі. У західних областях України срібні монети часом замінювали однією чи декількома металевими або фініфтевими іконками чи хрестиками.
Дукачі носили у Чернігівській, Полтавській губерніях і на Слобожанщині. На Полтавщині дукачі мали з обох сторін зображення релігійного змісту, такі дукачі дарували на весіллі. Інші дукачі могли мати портретні зображення, здебільшого імператриць Єлизавети та Катерини Великої. При цьому традиції носити намисто з дукатів і один медалеподібний дукачі не виключали один одного.
У XIX – початку XX століття дукачем називали дуже різні за матеріальною та художньої цінності жіночі прикраси – від грубого, але старанно виготовленого до фабричної штампованої бляшки. Відповідно, в одних місцевостях України на початку XX століття дукачі залишався святковим прикрасою, а в інших його носили щодня і дорослі, і діти.
– За свій вік я спостерігав три періоди повернення моди на дукачі – це 1960-ті й 1980-ті роки, а останній період розпочався буквально 5 років тому, – зазначає Олександр Самков. – В наш час дукачі найчастіше виробляються з недорогих сплавів, оздоблюються напівдорогоцінним камінням, прикрашаються кольоровим склом – усім тим, що може нагадувати справжні старовинні вироби.
Наразі на Україні почали з’являтися сучасні золотарі, що намагаються продовжувати давні народні традиції. Основним матеріалом для їхніх виробів є срібло.
У наш час чимало українців, які проживають за кордоном, приїжджаючи в Україну, намагаються знаходити та купувати справжні старі дукачі, проте пропозицій обмаль, адже більшість прикрас давно осіла у приватних колекціях або була використана як матеріал для ювелірних виробів.