Чи траплялося з вами таке, що в якомусь з фільмів, навіть цілком середньому з точки зору високого мистецтва, ви раптом побачили цілу скриню життєвої мудрості? Зачекайте сміятися, таке трапляється доволі часто. Для прикладу – враження декана Києво-Могилянської бізнес-школи Олександра Саврука про фільм “Чужі гроші”.

У 1994-му році, перебуваючи на навчанні у Відні за однією із програм Інституту Розвитку Світового банку, ми переглядали фільм “Чужі гроші” (“Other People’s Money”, США, 1991) як навчальний приклад. Відтоді фільм став для мене корисним кейсом, і досі залишається актуальним, пише Саврук.
Існує компанія. Стабільна і прибуткова. З сімейними традиціями. У бізнесі зайнято багато людей. Є грандіозні плани на майбутнє. Першу особу усі поважають і цінують. Та раптом з’являється людина із “зовнішнього світу” з іншою парадигмою. І кардинально усе змінює. Головний герой фільму – акула Уол-стріта Лоуренс Гарфілд, якого грає знаменитий Денні Де Віто. Чергова його ціль – зробити бізнес на фабриці з виробництва дротів і кабелю “New England Wire & Cable”, якою володіє вісімдесятилітній Ендрю Йоргенсон.
Для початку можете переглянути от тут: http://video.management.com.ua/tag/chuzhi-hroshi/ уривок з фільму, де під час виборів ради директорів компанії вирішується подальша доля бізнесу.
Герой Денні Де Віто яскраво пояснює, чому старий підхід до ведення бізнесу вже не працює, адже інвестор може заробити більше, і чому треба рухатися за новим сценарієм. І він таки переконує акціонерів, здобуваючи переважну кількість їхніх голосів.
Фільм “Чужі гроші” є чудовим прикладом, коли зіштовхується дві парадигми. На перший погляд, Лоуренс Гарфілд, начебто, розвалює сімейну компанію. Та виявляється, що насправді він відкриває перед бізнесом нові можливості. Бізнес можна відновити, не знищуючи його. Знищуються старі правила гри. Просто на іншому рівні створюються інші.
Важливо, що дружина старого власника компанії Ендрю Йоргенсона зробила усе можливе для збереження заводу у старій парадигмі, в якій він існував протягом багато років. Вона ладна була віддати усі гроші, лише б Лоуренс Гарфілд не торкався сімейного бізнесу. Очевидно, що у старій парадигмі – гроші не головне. Тут домінують цінності і стабільність. Та як не крути, нова парадигма буде з’являтися час від часу. Тим більше, сьогодні світ змінюються так швидко, як ніколи: раніше декілька генерацій проживали у рамках однієї парадигми, а сьогодні людина протягом професійного життя, так чи інакше, змушена проходити через декілька парадигм. І коли відбувається зміна парадигми, змінюється усе: ролі, потреби, можливості і, взагалі, правила гри на ринку.
Томас Кун, американський історик і філософ, досліджуючи розвиток науки, стверджував, що складні системи (чи то бізнес-система, чи то суспільство) розвиваються не еволюційно, а якісними стрибками. Це трансформаційні зміни, які потребують зміни у свідомості. Люди, які створюють або реалізовують логіку нових парадигм – це трансформаційні лідери. До речі, життєві цикли управлінських підходів також розвиваються стрибками, тобто якісними змінами. Зміна управлінської парадигми, яка фіксується, зазвичай, через культуру і процеси, називається трансформацією.
Стає зрозуміло, що на таких етапах переходів логіка минулого не визначає логіки майбутнього. Тоді виникає питання – стати жертвою змін чи таки бути активним? Щоб бути активним, треба, як мінімум, бути відкритим до нових можливостей. По-перше, треба пам’ятати про те, що нова парадигма з’являється раніше, ніж виникає відповідна потреба. По-друге, будь-яка парадигма у процесі виявлення нових проблем наштовхується на проблеми, які вона не може вирішити. І саме ці проблеми стають каталізатором зміни парадигми.
Кожен хороший керівник повинен інколи задавати собі питання – на якому етапі життєвого циклу управлінської парадигми перебуває компанія у конкретний момент. Це, до речі, прив’язано і до логіки життєвого циклу компанії.
Ви можете бути найкращим у світі виробником того чи іншого продукту чи сервісу, але якщо він застарів, це вже нікому не потрібно. Вкладати гроші в той ринок, що вмирає, як і в не перспективні правила гри (в тому числі бізнес-культури) – це шлях, який нікуди не приведе. Пам’ятаймо про це.

 

---

 

 Новини: “Йолки” є вже і в кінотеатрах

 

В українських кінотеатрах з’явилася чергова передноворічна стрічка Тимура Бекмамбетова, творця “Варт”, нової “Іронії долі” та тому подібних шедеврів. Українською мовою фільм не перекладено, тож на українському радіо та ТБ фільм так і називають: “Йолки”…

Скажу відверто, “Ялинки” – це найбільш ідіотська стрічка, яку мені довелося бачити цього року. Недолугий сюжет картини, який доповнюється маразматичними діалогами та примітивною режисурою завдає майже фізичного болю, пише оглядач УП.Життя Анна Купінська.
Можна сказати, що усі шість постановників стрічки, серед яких і режисери “Чорної блискавки” Алєксандр Войтінскій та Дмітрій Кісєльов, і сам Тімур Бєкмамбєтов, показали нам однаково нікчемний результат своїх потуг.
“Ялинки” розповідають химерну історію про сирітку Варю з Калінін´рада, яка раптом заявляє своїм товаришам з дитячого будинку, що її тато – президент Росії. Діти, звісно, вимагають від неї доказів.
Вони готові повірити словам дівчинки, якщо під час новорічного звернення до громадян президент скаже фразу “На Деда Мороза надейся, а сам не плошай”. (Вислів даю мовою оригіналу, бо стрічку дивилася в кінотеатрі “Росія”, де картина йшла без українських субтитрів).
Вихід із ситуації пропонує місцевий “ботанік” Вова Орєшкін, таємно закоханий у Варю. За допомогою п’яти помаранчів та плюшевого ведмедика він демонструє дівчинці дію принципу “шести рукостискань”, згідно з яким усі на землі знайомі одне з одним через ланцюжок у шестеро людей.

Застосувавши цей метод, хлопчик сподівається дістатися до самого Мєдвєдєва, проте часу на здійснення цієї мети в нього небагато – наближається новорічна ніч.
Вова телефонує другу та запускає “ланцюжок рукостискань”, в який потрапляють прості російські люди з різних міст країни.
До “типових росіян” були зачислені: студент та його подружка по соціальній мережі, скейтбордист та лижник, таксист і поп-зірка, злодій та міліціонер, менеджер, його начальниця, пожежник та гастарбайтер із Таджикістану. Ніяких там пролетарів, учителів та лікарів. Слава богу, хоч бандитів не було.
Хоча фільм “Ялинки” й позиціонується як “новорічний”, всі герої настільки заклопотані влаштуванням чужих та своїх проблем, що часу, аби відчути святковий дух, їм просто не вистачає. Та й ніякого особливого “духу” у картині немає. Новий рік зводиться до того, щоб (за дотепним висловом закадрового голосу картини) “порубати салат і вирубитися в нього”.
Самі “Ялинки” демонструють остаточну девальвацію найголовнішого радянського свята. Для простої радянської людини, починаючи з хрущовської епохи, яка легітимізувала буденне життя, саме негероїчний та дуже домашній Новий рік був найважливішим святом у році.
У брєжнєвські часи пишність новорічного застілля стала позначати соціальний статус мешканця Країни Рад: люди ділилися на щасливців, які отримували спецпайок, і тих, хто вишуковував дефіцитний майонез та горошок самостійно.
“Іронія долі” Ельдара Рязанова, яка залишалася найголовнішою новорічною стрічкою впродовж кількох десятиліть, прекрасно демонструвала поєднання цієї низької, побутової гонитви за “дефіцитом” та щорічного очікування дива.
Зараз, коли традиційні новорічні страви олів’є та шуба остаточно дискредитовані, а мандарини можна купити у будь-якому магазині, постає запитання – а що ж залишилося від Нового року?
Американці, скажімо, з року в рік знімають фільми, де наголошують, що Різдво – це не просто подарунки та веселощі, але й момент єднання родини.
Творці “Ялинок” не стали довго думати. У їхньому фільмі Новий рік – це насамперед духовне єднання людей із владою під час спільного перегляду звернення президента, яке й виглядає в картині найголовнішим святом, заради якого, власне, і відзначають Новий Рік.
Наприкінці звернення президент дає своїм громадянам сакраментальну настанову на наступний рік: “На Деда Мороза надейся, а сам не плошай”.
Втім, громадяни і без Мєдвєдєва знають, що робити. Персонажі “Ялинок” постійно брешуть, прикидаються, викручуються, намагаючись таким чином “покращити” свій соціальний статус.
Головними рушіями цієї картини є дешеві понти, до яких вдаються і діти, і дорослі. Обман є цілковитою нормою для героїв стрічки. До нього усі ставляться із розумінням, навіть “чесний” міліціонер, який відпускає симпатичного йому крадія, нехтуючи законодавством своєї держави.
Загалом, Росія постає країною, де не діють жодні правила і можливо геть усе. Тож усі дива, які трапляються у фільмі, постають прямим наслідком власне стану беззаконня, але аж ніяк не новорічними чарами.
Влада у цьому фільмі виконує іще одну дуже важливу функцію: постійна незрима присутність Мєдвєдєва та суворий закадровий голос об’єднують в одне ціле країну, яка постає у “Ялинках” роздробленою та позбавленою цілісності.
Тут картина впритул наближається до сталінських кінострічок, в яких без божественних санкцій вождя ані діти не народжувалися, ані посівна не розпочиналася.
Саму ж стрічку “Ялинки” з’єднують до купи дві речі: нав’язливий продакт-плейсмент і Мєдвєдєв у ролі батька нації. Це відверте запобігання перед владою спочатку викликає здивування, потім роздратування, а зрештою – огиду.
Жарти у фільмі пласкі та однотипні. Найяскравіші приклади: “чоловік-алкоголік ховає від дружини пляшку горілки” та “чурка розмовляє з банкоматом”.
Та не тільки сценаристи не впоралися зі своєю роботою. Задній план стрічки ріже око своєю строкатістю та непродуманістю, у групових сценах актори товчуться в кадрі, немов баби на базарі, непрофесійні виконавці хоч і грають у міру своїх можливостей, та все ж відверто недотягують.
Взагалі, важко знайти фільм про свято, настільки позбавленого святкового настрою (ну, можливо “Іронія долі 2” – іще одне творіння Бєкмамбєтова).
Втім, у фільмі присутня і глибока іронія, яку зовсім не планували творці стрічки. Одним із головних героїв “Ялинок” є добрий гастарбайтер, такий собі Равшан і Джамшут в одному флаконі.
Вочевидь, що кіно не встигає за викликами суспільства: екранний таджик буде допомагати російській дівчинці Варі на фоні нацистського свавілля та агресивної ксенофобії, які заполонили Москву у ці дні.