Класика жанру – це коли дитя в магазині падає на підлогу, тупцяє ніжками-ручками і кричить на весь голос, відстоюючи свою позицію.

Ця ж проблема, тільки з іншого боку – коли вже доросла людина не наважується ні попросити щось, ні запропонувати свою допомогу. Або ж вигадує сім мішків гречаної вовни, замість того, щоб прямим текстом попросити щось в рідної людини. А все починається з того, що мама чи тато колись не зуміли впровадити у виховання дитини правильно сказане “ні”. Навіть якщо у вас немає дітей – не поспішайте перегортати сторінку. Ця проблема частенько з’являється і у вже не дитячому спілкуванні.
Нещодавно я розговорилася з однією знайомою, у яких ситуаціях варто говорити дитині “ні”. Її думка спантеличила мене й змусила задуматися про проблему в цілому. Як ми вирішуємо, поступитися дитині, чи не поступатися? Що змушує нас відвертатися від повторних прохань, або, навпаки, кидатися за будь-яку ціну втішати розстроєне чадо? Як допомогти цьому чаду менше плакати, а собі при цьому – спокійно наполягати на своєму? Багато батьків зустрічаються з подібними питаннями. Дуже часто їм при цьому голосно плачуть у вухо.
– Мамо, можна мені маленьку шоколадку?
– Ні, зараз шоколадку не можна. Потім.
– Коли потім?
– Після обіду.
– Але ми щойно снідали!
– Не сперечайся. Я сказала “не можна”.
– Мамо, а морозиво?
– Морозиво теж не можна.
– Але чому?
– Ти вчора вже їла морозиво. Вистачить.
– А я хочу сьогодні! Шоколадне! А вчора було ванільне! Мамо!
– Перестань випрошувати. З тобою по вулиці не пройти, ти вічно клянчиш.
– Мамо, ну будь ласка! Ну одну тільки шоколадку, оту! Маленьку-маленьку!
– Ні.
Дитина ридає, кидається на землю, б’є ногами. Питання “маленької шоколадки” виростає у великий скандал. І мама спересердя сплескує руками:
– Неможливо з тобою! Не-мо-жли-во! Миттю замовкни! Замовкни, я сказала, перед людьми незручно, встидовисько, що ти собі дозволяєш? Ти невихований, нестерпний малюк, мені соромно, негайно припини!
Дитина, сказала моя співбесідниця, заради своєї ж користі повинна регулярно чути вдома слово “ні”. Адже люди й обставини далеко не завжди будуть іти їй назустріч, дуже багато чого в житті нам так і не вдається одержати. Тому, мовляв, з ранніх років потрібно вчитися спокійно сприймати обмеження й заборони. Без такого вміння дорослій дитині буде дуже важко.
Це, безумовно, правда. Людина, не здатна змиритися з невиконанням хоча б частини своїх бажань, приречена щомиті страждати. Адже слова “ні” навколо нас не просто багато, а дуже багато. Воно ховається в ранковому деренчанні будильника (хто придумав так рано вставати?), приховане в заголовках газет (“Зниження рівня життя в містах загрожує безпеці населення”), підморгує з кожного зайнятого не нами автобусного сидіння (знову стояти всю дорогу) і з кожного ряду трьохрядного шосе (о котрій взагалі треба виходити, щоб встигнути раніше від корків?), словом “ні” сповнені полиці магазинів, банківські роздруківки, прогнози погоди, меню ресторанів, розклад телевізійних програм... Різні люди по-різному реагують на постійний негатив, але всім доводиться так чи інакше з ним миритися. І, звичайно, якщо вчиняти істерику з киданням на підлогу при кожній хмарині, що наповзає на сонце, доведеться перетворити на істерику все життя.
Крім того, будь-який батько замислюється про те, наскільки його дитина буде привабливою для інших людей. Всі ми хочемо, щоб нашу дитинку любили, ішли їй назустріч, раділи їй. А кому приємно мати справу з людиною, якій неможливо відмовити? Він вам: “Позичай сто доларів”, ви йому: “Вибач, не можу”, а він на землю й давай по ній качатися. Або образиться на півжиття й піде. Ні з ким не зможе дружити, та й з ним мати справу теж ніхто не захоче. Прагнучи відгородити дитину від подібних ситуацій, батьки й намагаються заздалегідь привчити її до того, що твої бажання – не єдина важлива річ на світі. Існують ще об’єктивні обставини, бажання й можливості інших людей, їхні характери, їхній настрій – та мало що? Твердження дуже правильне: “Зверни увагу, ти не один на світі”.
Залишається питання, як саме навчити цьому дитину. Адже батькам важливо не стільки перемогти в кожній конкретній битві за шоколадку, скільки зробити слово “ні” нормальною, а не екстремальною частиною виховання.
– Чим частіше я забороняю дитині що-небудь, тим краще вона розуміє, що заборона й відмова – така ж норма, як і згода. І тим легше їй згодом сприймати заборони й відмови вчителів, начальників і т.д.
Це одна батьківська позиція. А от інша:
– Чим більше я даю дитині, чим частіше говорю їй “так” і чим менше обмежую, тим повнішим я роблю її життя. Коли ще балувати дітей, якщо не в дитинстві. Нехай зараз у неї буде абсолютно все, тоді вона виросте впевненою і спокійною, від цього в майбутньому їй буде легше сприймати будь-які складності.
Звичайно, це крайності, і обидві вони проблематичні. Завзяті прихильники слова “ні” виростять маленьких скандалістів, які без кінця випрошують що завгодно, аби тільки дали. Або, навпаки, замкнутих і ні до чого не прагнучих меланхоліків, які навіть попросити нічого не ризикують, перебуваючи в переконанні “мені нічого не належиться”. А батьки, що дають дитині все й за будь-яку ціну, одержують на виході чарівних тиранів, що не вміють прислухатися ні до чиїх бажань і не сприймають жодних меж.
Але й поза крайнощами часто незрозуміло, де саме потрібно прокладати ці самі межі. У яких випадках “ні” – це батьківський диктат, а коли воно необхідне дитині ще більше, ніж нам самим? І як все-таки домогтися адекватної реакції від маленької людини, якій тільки що відмовили в тому, чого вона так хотіла?
Відповідь на це питання можна розділити на дві частини: у яких випадках все-таки варто говорити дитині “ні” і як поводитися після того, як слово “ні” уже вимовили.

У яких випадках варто говорити дитині слово “ні”?
Я не вірю у виховання в ім’я виховання й не вірю в заборони заради заборон. Виховання, на мій погляд, відбувається в процесі взаємодії дитини з реальними подіями й причинами, а заборони мають сенс тільки тоді, коли в них закладений конкретний зміст: у будь-якого батьківського “ні” повинна бути причина. Конкретна, зрозуміла й така, яку дорослий може навести сам собі. “Так не роблять”, “це не прийнято”, “ще моя бабуся мені це забороняла” і тим більше “я так сказав” причинами не є. Вони розпливчасті, абстрактні й часто не ґрунтуються ні на чому, крім нашої гарної пам’яті й бажання утискати дитину в тій же точці, у якій у дитинстві утискали нас самих. Таке бажання можна зрозуміти, але воно рідко призводить до гарних результатів.
У житті малюка існує набагато більше обмежень, ніж ми схильні це зауважувати. Він не сам будує свій розпорядок дня, не сам вибирає, що з’їсти на сніданок (усім відомий трюк з ілюзією вибору: “Що ти хочеш на сніданок, кашу чи пластівці?”, але мало хто замислюється, що реальний вибір дитині надається дуже рідко), часто не хоче ходити в дитячий садок, тим більше – рано вставати заради цього дитячого садка. Хтось ненавидить йти в ліжко по вечорах, комусь не подобається спати в кімнаті одному або, навпаки, із трьома іншими дітьми.
Дитину не запитують, чи народжувати для неї молодших братів, з нею не радиться погода за вікном і пори року, від неї не залежить розлучення батьків, приїзд родичів, від’їзд до бабусі або від бабусі (і характер цієї бабусі), подорож на машині або автобусом, тиск паска безпеки, дорожня нудота, кількість пісочниць біля будинку, склад дітей на майданчику, принципи виховательки дитячого садка, вибір школи... Так, ми все це плануємо з урахуванням дитячих інтересів і потреб, але для дитини теоретичні “інтереси й потреби” зовсім не такі очевидні, як конкретний ворог – трирічний Вася, який тільки що не дав свою вантажівку побавитися. Життя дитини сповнене обмежень, і в цьому немає нічого страшного. Так формується людина.
Але в той момент, коли ми стверджуємо “дитині потрібно говорити “ні” – нехай учиться миритися з тим, що не завжди все в житті відбувається так, як вона хоче” – є сенс тримати в голові, що в її житті багато чого й без того відбувається не так, як вона хоче. Дитина вчиться сприймати обмеження на реальному життєвому матеріалі, щохвилини й щодня. І ті “ні”, які говоримо їй ми – тільки невелика частина цього матеріалу. Тому, якщо немає причин відмовити, потрібно погоджуватися.
Досвід сприйняття слова “так” не менш, а то й більше важливий для розвитку людини, ніж досвід сприйняття слова “ні”. Через нашу згоду, готовність піти їй назустріч дитина вчиться любити, одержує запас міцності, розуміння й тепла. Згоді причин не потрібно: вона природна й нормальна, на ній споконвічно будуються відносини з дитиною.
А от у слова “ні” обов’язково повинні бути причини. Інакше дитина не зможе зрозуміти, що відбувається, а значить – взяти з нього уроки. Ми ж бо хочемо навчити дитину розумінню, а не просто підпорядкуванню. Зрозуміти можна тільки те, що має сенс, причому доступний саме тому, кого ми намагаємося чому-небудь навчити на даному прикладі.

Причини відмови. Конкретика
Повернімося до ситуації із шоколадкою. Які можуть бути причини її не купити?
– Немає або мало грошей. Причина безумовна, обговоренню не підлягає. Красти шоколадку ми не будемо.
– Гроші є, але потрібні на інше, більше важливе: овочі до обіду, молоко для молодшого брата, браслет подрузі до дня народження. Трошки тонко, тому що вимагає чіткого розміщення пріоритетів, але в цілому виправдано.
– Медичні обмеження: алергія на шоколад, діатез, хворе горло, учорашній пронос, погані зуби. Кривдно для дитячого сприйняття, але теж не обговорюється. Вимагає окремого співчуття з боку батьків – про це співчуття ми ще поговоримо.
– Незручність для того, хто купує: магазин далеко, важко туди йти, мамі ліньки виходити з будинку, важкі сумки (припустімо, мова не про шоколадку, а про кавун), мама зайнята іншими речами. Все це відмінно вписується в концепцію “зверни увагу, ти не один на світі”.
– Обмеження “здорового глузду”: ця шоколадка вже третя (восьма, сто друга) підряд. Аргументів “вистачить”, “скільки можна” і “ну ще чого” дитина не розуміє, від них пахне недбалістю – переб’єшся, мовляв, відчепися. Тому пояснення в таких ситуаціях повинні бути конкретними, точними й вичерпними – з погляду дитини, не батьків. І зводяться вони, у цілому, до вже згаданого: здоров’я, гроші, час, сили.
– Покарання за попередні гріхи: “ти тільки що штовхнув мене ногою, тому ніякої шоколадки до вечора не одержиш”. Знов-таки, логічно й розумно, за умови, що дитина розуміє, у чому полягала її провина. “Ударив брата”, “мучив кошеня”, “не зробив уроки” – це зрозумілі й конкретні гріхи, за які логічно позбутися шоколадки. А от “погано поводився”, “взагалі чудовисько”, “вічно щось випрошуєш”, “після всього, що було, ще чогось хочеш” – незрозумілі й тому безглузді пояснення. Можна використовувати слово “ні” як покарання, але причина покарання повинна бути така ж конкретна, як шоколадка. Інакше виходить нерівноцінний обмін: дитина позбувається чогось зримого як покарання за щось абстрактне. І залишається не з відчуттям “мене справедливо покарали, треба зробити висновки й більше себе так не поводити”, а з роздратуванням – “мало того, що мене ніхто не розуміє, то ще й шоколадку не дають”.
Навіть просте мамине “я не хочу зараз нікуди йти” – цілком причина відмовити в поході за шоколадкою. Тільки якщо мама й справді не хоче нікуди йти, а не намагається в такий спосіб змусити дитину вивчити слово “ні”. Кожна відмова виправдана, якщо причина реальна в очах батьків. І несправедлива, якщо ціль – виховання заради виховання або щоб дитина відчепилася.
Неправду діти чують за кілометр й миттєво реагують на неї.
Візьмімо, приміром, відсутність грошей. Залізна причина, ніяк її не обійти – за умови, що грошей і справді немає. Може, у гаманці необхідна й навіть більша сума цілком є, але в цей момент шоколадка не вписується в бюджет. Скажімо, дитині потрібні нові зимові черевики, або зарплата в цьому місяці мала, а може, вона в принципі невелика. Все буває. Але от якщо гроші в родині є й шоколадки ніяк не позначаться на бюджеті, хоч жменями їх купуй, відмова дитині в шоколадці через відсутність грошей – це брехня. Сам батько прекрасно знає, що гроші є й що не в грошах справа, тому й дитина це підозрює. І починає битися й боротися за свою шоколадку, відчуваючи в позиції батька слабке місце. Адже якщо вона буде ДУЖЕ кричати, гроші знайдуться, правда? Виходить, варто покричати. Можливо, лемент не допоможе, але ж може й допомогти? І причина конфлікту буде не в тім, що дитина не вміє сприймати слово “ні”, а в тім, що батько збрехав. Він дав свідомо помилкову причину своєї відмови, і дитина негайно відмовилася вважати відмову справедливою. Один – один.

Батьківська впевненість – запорука миру
Скандали й істерики рідко виникають там, де в батьків немає внутрішніх сумнівів. Я не зустрічала дітей, які з виттям і катанням по землі вимагали дозволити їм лити на себе окріп, сунути обличчя в багаття або бігати туди-сюди по жвавому шосе. Є діти, які за власною ініціативою намагаються лити, сунути або бігати, але ніхто з них не буде із криками вимагати від нас згоди на ці дії. І зовсім не тому, що діти розуміють теоретичну небезпеку (небезпеку того, що ще не сталося, й дорослі не завжди розуміють), а тому, що в батьках сидить залізна переконаність: лити на себе окріп, сунути обличчя в багаття й бігати по жвавому шосе не можна ніколи, ні за яких умов. Крапка. І обговорення тут теж немає. Ридай дитина, не ридай – не дадуть їй засмажитися живцем. Тому й занадто довго ридати вона не буде.
Діти починають сперечатися й “качати права”, коли почувають прогалину між сказаним “ні” і батьківською переконаністю в його непорушності. Близькі люди в певному сенсі телепати й чують всі невимовлені слова. Дитина відчуває, “ловить” батьківський стан повністю, не тільки ту частину, що їй озвучили. Мама говорить: “Я не куплю тобі шоколадку, тому що за нею далеко йти”, дитина чує: “За шоколадкою йти далеченько, але якщо ти будеш дуже нити, я потягнуся, аби тільки ти заткнулася”. Тато стверджує: “Ти не одержиш морозива, тому що репетував і розбудив молодшого брата”, дитина дочитує між рядків: “Але якщо ти гарненько потупаєш ногами, морозиво все-таки буде, тому що маля знову заснуло й мені важливіше, щоб ти не будив його повторно”. Тобто замість слова “ні” дитина чує практично запрошення репетувати й тупотіти ногами. Хто ж відмовиться від подібної гімнастики, так ще й із шоколадкою як заохочувальним призом?
Найкращий спосіб допомогти дитині сприйняти слово “ні” – це бути чесним при його проголошенні. Якщо щира позиція батька звучить як “я не хотів би купувати тобі шоколадку, але якщо ти будеш репетувати, то однаково куплю” – краще відразу купити й заощадити час і сили. Намагаючись виховати в дитині вміння погоджуватися зі словом “ні”, потрібно для початку відстежити й зняти не тільки безпричинні заборони, але й ті, які зрештою однаково ведуть до шоколадки. Результат буде той же, мінус істерика й витрачені нерви по обидва боки.
А от якщо батько усередині себе переконаний, що за шоколадкою не піде, що з будинку не вийде, що в нього немає грошей і що восьма шоколадка поспіль не піде на користь дитині, він із чистою совістю ставить межу, говорить своє “ні” і готовий до будь-якої реакції. Ключовий момент: дійсно до будь-якої. Не потрібно очікувати від дитини, що вона негайно погодиться, шукати в ній розуміння наведених причин або виховувати терпимість саме в момент розчарування відсутністю шоколадки. У нас є свобода сказати дитині “ні”, у неї є свобода сприйняти це “ні” у рамках її можливостей. І далі починається друга частина розмови.

Як поводитися після того, коли слово “ні” уже вимовлене?
– Тетянко, зайчику, зрозумій: тобі не можна більше тортику, у тебе діатез. Ти вкриєшся висипкою, якщо з’їси цей шматок, от я зараз заберу його подалі, тому що ти від нього будеш дуже, дуже хворіти...
– Хочу тортику! Мамо! Хочу тортику ще! Швидко тортику хочу, ну будь ласка, ну рідненька, ну я дуже тебе прошу!
– Дитинко моя, як же ти не розумієш – не можна тобі тортику, дитинко, висипка буде, температура буде...
– Тортику! А-а-А! Всім можна, усім дають, а мені не можна! Я теж хочу!
– У всіх немає діатезу, сонечко моє, до того ж не всім дають – Васі з п’ятого під’їзду теж не дають, от бачиш, ти така ж, як Вася, ну заспокойся, ластівко моя...
– Не хочу бути як Вася! Хочу тортику! Зараз же тортику хочу! Уууууууу!!!
– Тетянко, ну я ж тобі пояснила, скільки можна канючити: тобі не можна, у тебе діатез. Що ти ще хочеш, щоб я зробила? Яких тобі ще пояснень? Довго ти мене будеш мучити, погане дівчисько?
Основна наша проблема після того, як було сказане слово “ні” – це нестерпне бажання, щоб дитина з нами погодилася. Щоб малюк, як розумна людина, зрозумів причину відмови, покивав, перестав репетувати й заспокоївся. Тому що – ну правда ж, алергія, слово честі, не можна.
А це, насправді, змішування двох різних речей: заборони на торт і дитячої згоди зі справедливістю такої заборони. Не даючи Тетянці торт, мама переслідує одну конкретну мету – попередити діатез, не допустити отрути в дитячий організм. Ця мета досягається блискуче: торт пішов у холодильник, торту більше нема, Тетянка врятована. І неважливо, як голосно наша Таня після цього плаче, питання діатезу в будь-якому разі закрите. Але залишилося питання Тетянчиних емоцій. Від того, що від найсмачнішої на світі речі буває висипка, найсмачнішу на світі річ не перестає хотітися. Тетянка ридає не тому, що не згодна з концепцією діатезу, а тому, що їй хочеться торта, якого не дають (і правда ж – хочеться, а не дають).
Пояснення про висипку й про Васю ніяк не допомагають її горю. Властиво, цьому горю в цей момент нічого не допоможе, його можна тільки пережити. І завдання мами – не заткнути Тетянчин фонтан емоцій, а допомогти їй пережити те, що сталося. У дитячому житті зустрілися гостре бажання й така ж гостра неможливість його втілити. Це нікому не легко, хіба що тортики міняються з роками. А переживань із приводу їхньої недосяжності мало хто з дорослих може уникнути...
З дитиною, засмученою нездійсненністю свого бажання, немає сенсу сперечатися. У суперечці Тетянка чує тільки спробу переконати її, що їй не потрібний тортик – а як же не потрібний, коли потрібний, і ще як? Не варто наводити ще й ще причини неможливості піти дитині назустріч: всі причини вже були викладені в момент відмови, ніякі доповнення не змінять їхньої суті. Не варто намагатися перетягнути Тетянку на свою сторону логічними аргументами: це наша, доросла логіка, а в дитини вона своя й у момент ридання вичерпується сумом за недосяжним тортиком. Тим більше не потрібно вмовляти ридаюче чадо, що причина його страждань – цілковита дурниця. Це тільки показує йому, наскільки ми його не розуміємо.
З дитиною, яка плаче через нашу відмову, має сенс тільки одна розмова: співчутливе озвучування її емоцій. Не наших, що ми часто робимо (“у мене вже нема сили на цей плач”, “я більше не можу тебе чути”, “ти мені всі нерви вимотав”), а її. Це єдиний спосіб допомогти дитині зрозуміти себе саму, плюс дати їй відчуття, що й ми її розуміємо. А більше в цій ситуації від нас нічого й не потрібно.
– Хочу тортику! Мамо! Хочу тортику ще! Швидко тортику хочу, ну будь ласка, ну рідненька, ну я дуже тебе прошу!
– Тобі дуже хочеться тортику, я розумію. І жахливо кривдно, що в тебе діатез. Я забрала торт у холодильник, тому що через ще один шматок тобі буде погано. Але зараз тобі теж погано, так? Тому, що так хочеться торту, а його не дають?
– Так-А-А... Я хочу т-оо-орту... Ще шматок хочууу...
– (обіймаючи) Це жахливо сумно, я розумію. Без торту ніхто ще не вмер, але якщо так сильно хочеться ще один шматок, дуже важко, коли його не можна. Мені самій буває сумно, коли чогось хочеться, і не можна. Тобі теж, так?
– А-А-А... А Васі дають...
– Васі іноді дають, а іноді не дають. І тоді йому теж буває жахливо сумно. Я чула, як він ридав. Басом, уявляєш? А ти вмієш плакати басом?
– (хлюпотячи носом) Не зна-а-аю... Я торт хочу...
– (продовжуючи обіймати) Я розумію, бідний заєць. Ти хочеш торт, а торт не можна. І це дуже-дуже кривдно. Давай тобі завтра, відразу як тільки буде можна, дамо найкращий шматок. Із трояндочкою. Ти які шматки торту більше любиш – там, де трояндочка, чи там, де просто крем?
– Де трояндочка... Червона...
– Завтра в обід ми дамо тобі шматок торту із червоною трояндочкою. Я спеціально попрошу тата, щоб він цю трояндочку не їв, скажу – вона Тетянчина. Домовилися, так? Сказати?
– Сказати... А ти йому коли скажеш, зараз по телефону подзвониш або ввечері, коли він прийде?
І розмова пішла зовсім в інші степи. Тетянка вийшла з безвиході “хочу торт – немає торта”, відстраждала своє, її зрозуміли, її пошкодували – що ще? Адже глобально трагедія тортика й справді невелика, навіть у Тетянчиному трирічному житті. Просто треба дати героїні пережити цю трагедію спокійно й у теплих співчутливих руках. Пережити, а не припинити, заткнути або скасувати.
Озвучування емоцій вимагає від батьків тимчасової зосередженості ТІЛЬКИ на дитині. Не на тому, наскільки небезпечний діатез, не на своїх емоціях із приводу нескінченних ридань, не на об’єктивній реальності, не на сусідові Васі, який не плаче, а тільки на маленькій Тетянці, чия реальність не включає бажаний торт. І озвучується Тетянці ТІЛЬКИ це. “Тобі жахливо кривдно”, “я розумію, як це сумно”, “я б теж переживала на твоєму місці”, “противна штука ця алергія”, “ти мій бідний заєць” і т.д. Ніяких доказів правоти або неправоти, ніяких прикладів зворотної реакції, ніяких спроб пом’якшити картину або виправдатися самому. Тобі погано – я тебе втішаю. Ти плачеш – я тебе обіймаю. Де б ти не був, малюк, я з тобою. Усе.

Важливі “технічні деталі”
Причину ридань в процесі озвучування емоцій краще згадувати безособово – “торта не можна”, “морозиво неможливо купити”, а не “я не даю” або “тато не дозволяє”. Батько і його заборона – не єдине ціле. У заборони є об’єктивні причини (от ще один аргумент на користь того, щоб вони обов’язково були), що залежать не від злої волі батька або його небажання допомогти, а від реальності, що, на жаль, не завжди нас влаштовує. Немає грошей, немає статті в бюджеті, немає часу, немає можливості – все це реальні перепони, і батько, як і дитина, змушений брати їх до уваги. Він і радий би дати ще один шматок торта, купити восьме морозиво, цілий день співати й танцювати – але об’єктивна реальність цього не дозволяє. І всім, і дитині, й батькам, залишається обійнятися й мужньо пережити те, що трапилося.
Тут важлива щирість. Нема сенсу говорити співрозмовникові “мені тебе жахливо шкода”, якщо нам його ні крапельки не жаль. Але доти, доки ми не переймемося переживанням дитини, її сумом і – на одну секунду – всесвітніми масштабами цього суму – ми не наблизимося до бажаної тиші. Тому що ридаючій дитині важливіше, щоб ми її зрозуміли й пожаліли, ніж навіть одержати жаданий торт. Адже “пожаліти” далеко не завжди означає “вирішити проблему”. Але завжди вимагає від батьків відчути дитяче горе й цим взяти на себе його частину. А далі дитина прекрасно впорається й сама, хлюпаючи у батьківське плече.
Найбільша складність показаної схеми – у тому, що щоразу доводиться замислюватися. Міркувати, що воно, це маля, там відчуває у своїй заплаканій душі, формулювати йому його ж переживання, слухати відповіді, спокійно реагувати, втішати, так ще й не повторюватися, так ще й бути щирим, так ще й справді переживати... Чи не легше просто сильніше натиснути на дитину, щоб змусити її визнати, нарешті, батьківську правоту?
У короткостроковій перспективі, напевно, легше. Але кожний виграний у такий спосіб бій тільки наближає нові скандали. Тиск породжує тиск у відповідь, дитина починає бачити в ньому єдиний спосіб вирішення конфліктів і в результаті дитяча істерика стає звичною реакцією на будь-яку заборону. Тому краще на десять хвилин відключитися від власного роздратування й щиро втішити ридаючу дитину, ніж годину кричати з нею хором, годину вичікувати, прислухаючись до схлипів із сусідньої кімнати, і годину потім пити валеріанку. Адже на кожний скандал витрачаються сили й час – тобто це далеко не легкий шлях рішення проблем.
І головне. Щоб слово “ні” не перетворювалося в команду “до бою”, щоб озвучування емоцій реально заспокоювало, а заборони сприймалися хоча б із третього, а не з десятого разу, слова “ні” у батьківському спілкуванні з дитиною повинно бути мало. Набагато менше, ніж слова “так”. Як ми вже сказали на початку нашої розмови, у дитячому житті й так вистачає обмежень, тому важка реакція на батьківське “ні” може бути просто показником їхнього надлишку. Якщо батько бореться з дитячими істериками й реакцією на заборони по десять разів на день, насамперед потрібно знизити кількість заборон. Як мінімум втроє. Просто перестати забороняти все те, що так чи інакше (нехай навіть наступивши на горло власним виховним принципам) можна дозволити. І тільки потім вступає в дію схема, наведена вище. Якщо вона взагалі знадобиться, тому що після зняття двох третин заборон здивовані дорослі часто виявляють, що обмеження, що залишилися, дитина чомусь почала цілком спокійно сприймати.
Це, насправді, просто закон природи. Навіть собака, коли їй занадто часто говорять “фу!”, перестає слухатися й починає скиглити або огризатися. І для того, щоб повернути собаці здатність адекватно реагувати на команди, необхідно знизити не тільки кількість вимовного слова “фу!”, але й кількість ситуацій, у яких воно виникає. Але ж дитина – не собака, їй доводиться сприймати й фільтрувати набагато більшу кількість різноманітних процесів, подразників і імпульсів. Як тільки знижується загальний рівень обмежень, до відпочилого об’єкта повертається здатність чути кожну конкретну заборону. “Чути”, звичайно, ще не означає “слухатися”. Але до подальшого саме й можна застосовувати схему, наведену вище. А відпочилий від конфліктів собаківник, вибачте, батько, може виявити зненацька, що йому легше вибудувати за цією схемою свою поведінку, ніж занурюватися назад у глибини всім давно обридлої битви за шоколад.