62-й Канський кінофестиваль таки не пройшов непоміченим. Однак здивував він не стільки мистецтвом і естетикою, скільки страшенною різноманітністю зла, яке пронизувало більшість поданих на фестиваль стрічок. Зрозуміло, показ зла - це теж мистецтво, однак чомусь після перегляду всієї цієї злісної какафонії страшенно сумно за старим і добрим кіно, котре, здається, фатально виходить з моди...

Конкурсне сито відразу не пройшли Джим Джармуш, Террі Гілліам, брати Коени, Вуді Ален та Майкл Мур. Як автори, котрі ризикнули запропонувати стрічки, так би мовити, другої свіжості прискіпливим тутешнім глядачам. А що це визначення справедливе саме для каннської аудиторії (професійної та аматорської), вона, аудиторія, не втомлюється підтверджувати. На набережній Круазет і досі вимагають кіно естетично радикального, але тепер ще й відчутно скандального у виборі тематики. Таке кіно нагадує труп у першій стадії розкладу, старанно запакований у шати от кутюр. Трохи відразливо, але на загал дуже красиво.

 

Місто контрастів

Коени не винні: Канни лихоманить від початку 2000-х у пошуку режисерів, спроможних висловлюватися принципово новою кіномовою, яку можна було б із захватом наректи естетикою ХХI сторіччя. Поки не знайшли. Тому обирати доводиться між кращим і найкращим, але знайомим до останнього кадру. З-поміж авторів 20 конкурсних фільмів не було жодного новачка, а до змагальної команди потрапили чотири володарі "Золотої пальмової гілки".

Ці обставини призвели до формування напрочуд сильної програми, в якій не знайшлося місця навіть для картини "Тетро" Френсіса Форда Копполи. Останньому підсолодили пігулку, давши можливість відкрити паралельну фестивальну програму "Двотижневик режисури". Метр образився.

Та чи не найбільша каннська розбіжність 2009-го спостерігалася між традиційно вишуканою публікою, яка урочисто піднімається червоними сходами, і тим, що невдовзі їй покажуть на одному з найбільших екранів Європи на Круазет.

 

Зблід Чумацький Шлях

Щасливці займають свої місця, гасне світло, звучить знаменита каннська заставка... І з екрана починає литися кров. Насильство й гламур, жорстокість і легкість буття, втрата віри й безтурботність, копирсання в підсвідомості та гостра соціальна проблематика на диво легко поєднуються на маленькому клаптику землі, що називається просто, без зазначення належності до видів мистецтва, Festival de Cannes.

У Берліні, Римі й Венеції, але надто в Каннах переймаються кількістю присутніх на церемонії відкриття зірок екстракласу. Зазвичай на Лазурове узбережжя їх і приїздить найбільше. Тож коротке дефіле знаменитостей червоною доріжкою нагадує фанам своєрідний Чумацький Шлях, де рівноправно сяють і відблискують діаманти й люди. Є ціла категорія фестивальних завсідників, які навідуються сюди лише для того, щоб хоч здалеку побачити екранних знайомих.

Канни-2009 відчутно збідніли, перш за все, на голлівудських актрис. І це, здається, імпрезі тільки на користь. Цього року тут набагато менше метушилися й переймалися дрібницями й набагато більше приділяли уваги кіно.

 

Крізь призму зла

У рейтингах преси, які проводять протягом кінофоруму, лідерство захопив "Пророк" Жака Одіяра. Те, що картина має отримати нагороду, сумнівів ніхто не мав. Сперечалися лише, котру. Так само впевнено говорили, що голова журі Ізабель Юппер не омине увагою й стрічку Міхаеля Ханеке. По-перше, знявшись у його "Піаністці", вона свого часу виборола в Каннах приз за виконання головної жіночої ролі. І не треба казати, що ця обставина не могла вплинути на рішення поважної комісії - голос Юппер має вагу, а з Ханеке вона працювала чимало й завжди успішно. По-друге, австрієць виявив спортивний характер, наполегливо штурмуючи тутешній кіноолімп.

І з шостої спроби його "Біла стрічка" нарешті взяла "Золоту пальмову гілку", залишивши втішний Гран-прі Одіярові. Чорно-біла, сповільнена, позбавлена закадрової музики й, здається, будь-яких емоцій замальовка життя німецького села напередодні І Світової війни, як і завжди у Ханеке, досліджує зло. Цього разу втілене в дітях пастора, які чинять страшні речі.

Натомість "Пророк" - динамічна й жорстка картина, що розповідає про арабського хлопця, котрий намагається вижити у в'язниці, опинившись між корсиканською та арабською мафіями. В результаті з буцегарні він виходить мало не "хрещеним батьком". Фільм-попередження поліетнічній Франції, зроблений без жодного режисерського проколу.

 

Звуки "бу-у-у-у!"

Якби журі не наважилося нагородити найбільш конроверсійний із представлених у конкурсі фільмів, цьогоріч Канни могли обійтися без скандалів. Божу благодать порушив "Антихрист" Ларса фон Трієра. Жорсткий і жорстокий фільм про депресивну жінку як уособлення зла (інакше читай - природності, стихійності, первинного хаосу) поділив професіоналів на два табори: одні відверто називали режисера лузером, який повністю вичерпався. Інші, хитро мружачись по-ленінськи, нагадували, що в кіно ще існують такі категорії, як "іронія", "сарказм", "провокація".

На прем'єрі зала кахикала, нервово совалася в кріслах і з усе більшою експресією тягнула обурене "бу-у-у-у..." (під завісу стрічки з відчутним крещендо). І хоч це не прийнятно для фахових кіл, знайшовся таки персонаж, який на прес-конференції вимагав пояснень автора, що, власне, він хотів сказати своїм твором. Фон Трієр із притаманним йому лаконізмом відіслав критиканів до того, кого не проти ночі згадувати.

Нагороду за найкращу жіночу роль від каннського журі здобула Шарлотта Гензбур. І це справедливо - такі роботи даються акторам кров'ю. Актриса зізналася, що перша, кому вона повідомила новину, була її мама, актриса Джейн Біркін, а "тато пишався би мною, хоч, напевно, був би шокований". Було шоковане й Екуменічне журі, але інакше, ніж міг би покійний Серж Гензбур. Воно вперше оголосило про фільм, який має право на антиприз. "Антихрист" затаврували за "створення бездуховної картини, за образ жінки без душі та без обличчя". Безіменна героїня Гензбур - ще одне втілення зла, яке у фестивальних картинах мало різні лики.

 

Славні виродки

Один з них - полковник СС Ганс Ланда на прізвисько "мисливець на євреїв". Створений Крістофом Вальцем у "Безславних виродках" Квентіна Тарантіно образ приніс акторові нагороду за головну чоловічу роль, і журі він дякував кількома мовами, як і його герой, інтелектуал та поліглот. От Вальц передусім телефонував не родичам, а батькові "виродків" Тарантіно.

Шумові ефекти супроводжували й оголошення найкращого режисера Канн-2009. У "Різанині" філіппінця Брілланте Мендози для нинішнього фестивального бекграунду позірно нічого нового: зґвалтування (аби не повторюватися, не писатиму "жорстоке"), вбивство, пардон, різанина. Торік його "Сервіс" також викликав неоднозначну реакцію, але шокувальний напрямок вочевидь тоді ще сили не набув.

Нагорода за найкращий сценарій поїхала до Китаю - до Фенг Мей за картину "Ніч весняного сп'яніння". Отримував приз режисер стрічки Лу Є, який удруге поспіль має проблеми з прокатом на батьківщині. У випадку з "Ніччю..." - за нібито за гомосексуальні сцени. Ймовірно, цензурний тиск - не остання в переліку принада для вільнолюбних європейців, які імідж страждальця за правду радо конвертують у перепустку, як мінімум, до конкурсної програми.

Приз журі поділили між собою "Акваріум" Андреа Арнолд і "Спрага" корейця Чхан-Ук Пака. Якщо останній створив суперечливий, проте доволі радикальний трилер - вільну інтерпретацію "Терези Ракель" Еміля Золя, то британка Арнолд надала перевагу темі перед суто художніми пошуками.

За бортом залишилися "Розірвані обійми" Педро Альмодовара, "Беручи Вудсток" Енга Лі і "Час, що залишився" Елії Сулеймана. З однієї причини: відзнак було менше, ніж великих імен і значних фільмів. Легендарному Алену Рене дістався спеціальний приз імпрези - про це не кричать уголос, але всі знають: за вислугу років. Хоча його "Дикі трави" могли би скласти конкуренцію роботам молодших колег у різних номінаціях.

Програма "Особливий погляд" відсунула на другий план блискучу румунську стрічку Корнеліу Порумбою "Поліцейський, прикметник", віддавши головний приз "Собачому іклу" Йоргоса Лантімоса - картині, яка вчергове сповіщає, що людина і є найгіршою твариною в цьому світі.

Рекордна кількість режисерів-метрів на одиницю площі, поки рекордна кількість екранної крові, ділова кіношна активність на тлі відчутної у Франції кризи, вимкнене посеред фестивальної дистанції світло в кінозалах через страйк енергетиків... І дві хвилини мовчання: показані останні ролі Олєґа Янковского ("Цар" Павла Лунґіна) і Хіта Леджера ("Імажинаріум доктора Парнассуса" Террі Гілліама). Акторів не раз згадували під час фестивалю. А сам фестиваль будуть згадувати щонайменше рік. Зі сподіванням, що на червону килимову доріжку нарешті прорвуться режисери нової формації.

 

Нагороди поіменно

Найкращий актор - Крістоф Волц,

або - абсурдально-альтернативна історія від Тарантіно

Тарантіно закінчив "Байструків" (це знову не описка, а точний переклад назви) у рекордно короткий час, аби презентувати його у Каннах. І тут є на що дивитися, бо цей фільм - експериментальний сплав жанрового кіна: тут є і бойовик, і вестерн, і комедія, які майстерно складаються у вибухову суміш абсурду та провокації, а на це режисер - великий майстер.

Стрічка розповідає про часи Другої світової війни і складається з чотирьох автономних історій, які в кінці неодмінно переплітаються. У першій частині полковник СС Ланда (Крістоф Волц) шукає єврейську родину Дрейфусів. У другій Лейтенант Альдо Райде (Бред Пітт) збирає групу американських євреїв, аби знімати з нацистів скальпи. У третій - колишня дівчина Ланди Шосанна Дрейфус живе під чужим ім'ям у Парижі і утримує кінотеатр і, нарешті, німецька зірка Бріджет фон Гаммерсмарк шпигує на користь Англії. Усе це крутиться навколо операції "Кіно" у якій планується вбити Гітлера підчас перегляду фільму у кінотеатрі.

Нагорода за найкращу чоловічу роль дісталася маловідомому австрійському актору Крістофу Волту за роль нацистського полковника, а Бред Пітт який, до речі, грав у фільмі другорядну роль Альдо Райде, залишився з носом, хоча багато хто думав, що саме він отримає цю премію. Тарантіно також не отримав очікуваної пальмової гілки. Можливо, у журі були інші сподівання до цього режисера, або ж у цьогорічному конкурсі було багато сильних картин, що склали Квентіну добрячу конкуренцію.

Найкраща акторка -
Шарлота Гайнзберг,

або жертва порножахів

Від фон Трієра можна чекати всього, але такого не чекали навіть його найвідданіші фанати. Новий фільм "Антихрист" розповідає нам про подружжя (Даніель Дефо і Шарлота Гайнзберг), яке після смерті сина вирішує поїхати у лісову хатинку під назвою Рай. Але замість того, щоб дати своїм душам відпочинок і насолоджуватися лісовою тишею, герої починають схиблюватися. З'являються вовки, що розмовляють, з вивернутими кишками, дружина починає ґвалтувати і калічити себе та чоловіка всілякими способами.

Свій новий "шедевр", який автор створював після довготривалої депресії, Трієр присвятив Андрію Тарковському. Публіка по-різному реагувала на таке диво - частина виходила зі залу, а частина відверто насміхалася, але, за словами очевидців, витримати цей фільм було не легко. Наступного дня після прем'єри фон Трієр оголосив себе "великим режисером", і вийшов скандал, дехто навіть побоювався, чи метр бува не з'їхав з глузду. Фон Трієр одержав антинагороду від екуменічного журі, а премія найкращої акторки перейшла до Шарлоти Гайнзберг, яка мужньо витримала всі знущання режисера. Напевно, Ізабель Юппер зі співчуттям поставилася до колеги, бо сама немало натерпілася, граючи у фільмі "Піаністка". Відомо, що мистецтво вимагає жертв, але мистецтво на межі здорового глузду вимагає набагато більшого.

 

Найкращий сценарій -
Лу Є за "Весняну гарячку",

або Сага про знедолених
китайських гомосексуалістів

Фільми режисера Лу Є заборонені у Китаї, і "Весняну гарячку" він знімав підпільно, щоб показати, як несолодко живеться народу на його батьківщині, а тим більше - гомосексуалістам. Хоча фільм і виявився слабеньким, але дисидента підтримати треба, от журі і піднесло Лу Є нагороду за найкращий сценарій, хоча він теж видавався далеко не найкращим.

 

Найкращий режисер -
Брілланте Мендоза "Кінатай",

або забудьте про мистецтво,
політика важливіше

Ніхто не сподівався, що фільм філіппінського режисера Мендози "Кінатай" (Різня) здобуде якусь нагороду, тим більше за режисуру. На конкурсі, на мою думку, були набагато сильніші фільми, ті ж самі "Байструки" Тарантіно, чи навіть "Розірвані обійми" Альмодовара (хоча його називають найслабшим фільмом режисера). Довший час у лідерах були картини "Яскрава зірка" Кемпіоне про видатного англійського поета-романтика Джона Кітса, чи фільм Кена Лоуча "У пошуках Еріка", у якому самого себе зіграв відомий футболіст Ерік Кантона. Проте ці фільми не отримали жодної з нагород, а от картина "Кінатай", яку окремі глядачі назвали ще гіршою, ніж "Антихрист", отримала премію за режисуру. Виходить схожа історія як з Азербайджаном на "Євробаченні" - повна туфта опиняється на передових місцях. У чому ж секрет, панове? Тут пахне або грошима, або політикою.

 

Гран Прі - "Пророк" Жака Одіара,

або "Тюрма, тюрма дай мені кличку"

Un prophete з французької перекладається не тільки як пророк - на кримінальному сленгу це слово означає "жучок", що одразу дає уявлення, про що йдеться у фільмі. Молодий араб Малік потрапляє у тюрму, де є свій "пахан" - корсиканець Лучіані, який одразу ж пропонує юнаку протекторат в обмін на його послух і виконання брудних справ. Малік швидко рухається щаблями кримінальної ієрархії, проте поступово втрачає людяність, вбиваючи не тільки незнайомців, але й друзів.

Фільм Одіара - це відповідь чи парафраза минулорічного переможця фестивалю, фільму "Клас". Проте "Пророк" розповідає не про шкільні лави, а про жорстокий світ в'язниці як дзеркало сучасних проблем Франції.

 

Золота пальмова гілка -
"Біла стрічка" Міхаеля Ханеке,

або ж нові роздуми про фашизм

Хоча "Пророк" і був лідером фестивалю довший час, його обігнав німецький фільм "Біла стрічка", події якого відбуваються на початку ХХ сторіччя у північно-німецькому селі. Мешканці цього селища дуже правильні і побожні, проте хтось починає робити різні паскудства - то стайню спалить, то курку вкраде. Тоді як дорослі, не маючи змоги знайти злочинців, намагаються промовити до їхньої християнської свідомості, діти чемно все виконують, проте приховують власні таємниці. Як сказав режисер фільму Міхаель Ханеке - "будь-яка ідея, що сприймається буквально, робить з людей нелюдів, і тут криється коріння тероризму". Тому, на його думку, саме релігійний фанатизм зомбує людину і викликає спротив у молодих людей. Ось такі роздуми пропонує цей чорно-білий фільм-переможець.

 

Мимо нагород

На 62-му Канському фестивалі було багато цікавих кінофільмів, які не удостоїлися уваги журі. Серед них - фільм про таємну любов Муссоліні до єврейки Іди Дальцер "Перемагати" Марко Беллокіо, "Імагінаріум доктора Парнаса" Тері Гіліама, який став фільмом-реквіємом Хіта Леджера. Російський режисер Петро Лунгін презентував нову картину "Цар", де, до речі, зіграв вже покійний Олег Янковський. Фільм розповідає про протистояння Івана Грозного і митрополита Філіпа, або ж про вічну боротьбу влади небесної і земної.

Розчарувала глядачів нова стрічка автора "Горбатої гори" Енга Лі - "Взяття Вудстока", хоча "веселі хлопці" там теж є. Останній фільм Френсіса фон Копполи "Тетро" взагалі не увійшов до конкурсної програми, що дуже образило метра. Втім на 62-му фестивалі було багато яскравих і вартих уваги картин, проте журі, керуючись невідомими нам критеріями, вибирало далеко не найкращі з них.

Усім відомо, що Берлінський фестиваль давно вже заполітизований, а що коїться з Канським - невідомо. Журі справді воліло "не оцінювати кіно, але його любити", і віддало свої симпатії бідолашним китайським і філіппінським режисерам чи абсурдальним порножахам, а набагато сильніші картини залишились у тіні. Може, все-таки краще було б придивитися до фільму, оцінити його, а не одразу скакати у гречку? Але про що ж я таке говорю - любов зла.