Час i Подii | Молодiжне Перехрестя

Пам'яті Олега Янковського

Барон Мюнхаузен, спадкоємець Х'юго Баскервіля, єдиний актор СРСР, якому не треба було вчитися носити фрак... Нащадок дворянського роду, один з найталановитіших акторів радянського кіно, Олег Янковський не залишав байдужим нікого. Ну а сам найдорожчим своїм надбанням вважав свою сім'ю, і казав, що якби довелося обирати між кар'єрою і сім'єю, не задумуючись обрав би друге. Глядачам шалено пощастило: обирати Янковському не довелося...

За три дні після смерті актора прихильники Янковського засипали квітами тротуар перед будівлею театру "Ленком" на Малій Дмітровке на згадку про улюбленого артиста. Квіти приносили навіть вночі. Люди розклали букети з троянд, гвоздик, тюльпанів уздовж театральних афіш поряд з головним входом.

Стенди біля службового входу в театр всипані сотнями телеграм від колективів російських і московських театрів, засобів масової інформації, діячів мистецтва, урядових структур, губернаторів, голів дипломатичних місій в РФ. На стендах не вистачило місця для всіх співчуттів.

Біля входу в Ленком встановлений портрет Янковського, оточений свічками і квітами. У гримерці актора на його столику стоїть дитячий малюнок. На ньому - барон Мюнхгаузен і напис: "Посміхайтеся, панове, посміхайтеся".

З перших вуст: "Я зумів не зламати хребта... у цій професії"

Мабуть, найкраще про те, яким є Янковський за кадром, говорив він сам у своїх численних інтерв'ю.

- Чи є роль, яку б ви не змогли зіграти?

- Не став би грати Воланда. Тому що до цього не можна доторкатися. Не до всього роману, - до Воланда. Як і не згоден я з картинами, де різні актори зображали Христа. Чіпати не треба ні однієї сторони, ні іншої. Ви розумієте, про що я кажу. Ні добро, яке ми називаємо Господом Богом; ані зло, яке ми називаємо дияволом. А Сталіна я відмовився грати тому, що не можна артисту грати людину, не співчуваючи їй... Акторська школа в Росії - це особлива школа, можливо, єдина така; ми ж усе для ролі буквально із себе "дістаємо". Тому я і дозволив собі назвати акторство місіонерством; професією, котра лікує душі людські. І я думаю... навіщо мені це потрібно? А потім на спектаклі відчуваю, як затихла зала, і сидить відомий учений, який знає куди більше за мене, - і чим я можу його здивувати? А чомусь він заплакав. Ні, це чудова професія...

- У 90-ті Ви знімалися дуже рідко...

- За виробництво фільмів бралися всі, хто хотів. Оскільки думали не про творчість, а про відмивання грошей, то дуже скоро кількість картин, що випускаються, виросла до чотирьохсот в рік - на початку 90-х в Росії клепали фільмів більше, ніж в Індії. Коли ці нові "кінематографісти" остаточно все окупували, відсунувши справжніх професіоналів в сторону, я принципово перестав зніматися. Розумів: не можна так розпоряджатися своєю долею. Декоративна присутність на екрані мене ніколи не цікавила. Грати - то грати! Я отруєний хорошим кіно, тому на барахло не міг погодитися.

На запрошення Клода Режі я на півроку поїхав у Париж, брав участь в міжнародному театральному проекті, дуже напружено працював. До речі, останнє відлуння Радянського Союзу, що докотилося і до Франції. У Парижі я дізнався, що підписано указ про присвоєння мені звання народного артиста СРСР. Це трапилося за тиждень до того, як країна з такою назвою перестала існувати. Першим народним в 20-і роки став Костянтин Сергійович Станіславський, а я став останнім... До речі, на вечорі, присвяченому сторічному ювілею МХАТу, я навіть дозволив собі жарт на цю тему: "З кого починали товариші і ким закінчили!" Зал оцінив гумор, сміявся довго...

- Олеже Івановичу, існує чимало суперечливих легенд про те, як ви потрапили до кіно. Можна почути єдино правдиву з перших вуст?

- Чесно кажучи, неодноразово справді розповідав цю історію, та чомусь вона регулярно обростає неіснуючими фактами.

А сталося все так. Я працював у Саратовському драматичному театрі, й туди приїхала асистент з питань акторів Наталя Терпсихорова підшукувати артистів для майбутнього фільму Володимира Басова "Щит і меч". Вона зовсім випадково побачила в театрі мою фотографію, та й із собою в Москву їй дали якусь маленьку аматорську, де й обличчя не видно... На цьому все скінчилося.

А потім на гастролях у Львові я зайшов у ресторан пообідати. Тоді ж саме там з'явився Володимир Басов із дружиною, акторкою Валентиною Титовою. Вона, побачивши мене, сказала: "Подивися на юнака, у нього незвичне цікаве обличчя". На що Басов відповів, що, мовляв, акторів із такими обличчями не буває. Не знаю, що вже він побачив у мені такого... (сміється).

А потім раптом- несподіваний виклик у Москву на проби за тим самим маленьким фото. Басов згадав мене. І я був затверджений на роль Генріха Шварцкопфа.

- Перший знімальний день пам'ятаєте?

- Яке там! Я ж тоді нічого не вмів робити в кіно. Напевно, і проби були жахливими: "пробувався" я в сцені з Любшиним. Проте цей випадок усе перевернув у моєму житті.

...Ще одна цікава історія сталася на зйомках "Ностальгії". Я приїхав до Італії і просто-таки очманів від Риму, Колізею, запрошення на головну роль у фільм Тарковського. Слава Богу, його на той час не було в місті (він засідав у журі Венеціанського фестивалю), оскільки знімати мене в той момент було просто неможливо: захоплений, очманілий погляд...

Андрій Тарковський приїхав через місяць (я вже заспокоївся), подивився на внутрішньо втрачену людину й сказав: "А ось тепер можна й працювати..." (сміється).

- Ви згадали про Саратов. Дитинство минуло там?

- Ні, ми приїхали туди, коли мені було років п'ять. Дитинство провів у Джезгазгані. У Саратові жив до сьомого класу. А потім брат Ростислав (він тоді вже став на ноги, працював у театрі), щоб допомогти мамі (нас у неї троє було), забрав мене до себе в Мінськ. Із сьомого по десятий клас жив у нього і перші свої ролі, хлопчиком, зіграв на сцені мінського драмтеатру. Хоча взагалі я мріяв стати футболістом. Грав за "Динамо" (Мінськ), разом із Малафєєвим, стояв на воротах...

- А те, що називають запахом дитинства? У вас він який?

- Звичайно, це Джезгазган. Міста я не пам'ятаю, там табори стояли. І мій батько також був репресованим. А ось запах і смак того часу зберіг. Пам'ятаю гроно винограду й гарячі коржі... кавуни... Я й досі дуже люблю хліб. Навіть пельмені з хлібом їм.

- Ви гурман?

- Ні, однак хорошу їжу ціную.

- А самі можете щось приготувати?

- Нам іноді з онуком дозволяють залишитися на дачі вдвох подивитися футбольний матч. Одного разу, десь о пів на першу ночі, ми захотіли їсти, і я засмажив картоплю. Онук спробував і сказав: "Діду, так це ж "п'ять зірок"!" (сміється).

- Акторство- професія богемна. Шанувальниці, прийоми, ресторани- це коли приходить успіх. А в театральному училищі як ви проводили час?

- В училищі навантаження було жахливе. Я, хоч спочатку про професію актора не мріяв, заразився навчанням, проводив в училищі по 14 годин. Решта занять відійшли на другий план. Але в принципі ви маєте рацію. Професія гарна, і нерідко спокуси ламають хребти. Мене ж ця доля оминула. Може, хороша сім'я, відповідне виховання, міцний хребет- ми з дворян (усміхається),- врятували становище.

- Що сьогодні може викликати у вас захоплення?

- Хороша акторська робота, коли не знаєш, як це артист робить. Адже актор- божа професія. Нині, щоправда, вона стала більше індустрією. Може, це й непогано, але буває так: людина навчилася робити що-небудь як ремісник, а не привносить те, що Господом Богом послано. Не може піднятися над ситуацією, коли й глядач не розуміє, та й сам актор іноді не може пояснити, як вийшло те, що вийшло.

У фільмі "Жертвопринесення" у мене був такий прохід, довгий-довгий, з одного дубля. Коли я його зробив, Тарковський сказав: "Усе, більше мені нічого не потрібно",- а знімальна група зааплодувала. Я ж не знаю, що тоді сталося.

Або в "Коханці", пам'ятаєте, я приходжу, доведений до розпачу, до друга в бібліотеку. Може, три дублі я й не зіграв би, а один- зміг. Напевно, такі влучення бувають, коли з'єднуються ситуація і твоя нервова система.

- Кажуть, актору зовсім не обов'язково бути розумним? Які ж тоді риси потрібні хорошому артистові?

- Фантазія нервової системи й інтуїція. Ви маєте рацію щодо розуму, хоча іноді таке твердження прикре. Актор може бути неосвічений, не розуміти, як літають літаки, тощо. Я, до речі, теж багато чого не розумію. Але він може так зіграти вченого, що представника цієї професії, який буде в залі, це зворушить до глибини душі. Адже артист грає не професію, а людину, ситуацію. Розумний же й освічений актор може бути дурний і непереконливий на сцені. Ось і не знаю, що краще.

- Кілька бліц-запитань. Ленком- що це для вас?

- У мене в житті було лише два театри: саратовський і ось уже тридцять років Ленком. Наш головний режисер Марк Захаров іноді збирає "хлопчачники" й каже (адже, ніде правди діти, у театрі всяке буває): "У мене вже театру іншого не буде й акторів інших не буде". Я можу підписатися під його словами. Особливо гостро відчув це, коли півроку працював у Франції. Адже там грають не в театрі, а в приміщеннях. Пограли півроку і розійшлися, як Щасливцев і Нещасливцев. І я зрозумів перевагу репертуарного театру: адже його стіни вбирають історії людей, їхні радощі й трагедії, бережуть тепло. Такі театри залишилися тільки в нас та ще в Англії, Польщі, Чехії й Словаччині. Мабуть, усе.

- Кіно для вас?..

- Кіно й театр я не розділяю, оскільки почав займатися і тим, і тим практично одночасно.

- Онуки? По-моєму, вони ставляться до вас без особливого пієтету...

- Абсолютна правда. Хоча значимість діда розуміють, інколи цим і користуються. Та моя сім'я й сім'я сина такій поведінці ходу не дають. А взагалі, розуміння онуків має філософський характер: це любов до сина, помножена на вік, мудрість і т.ін. Це щасливі моменти.

- Подарунки робити любите?

- Дуже. Адже я рано почав виїжджати за кордон, одягав усіх, і дуже мені було прикро, коли не підходило щось.

- А собі одяг вибираєте самі?

- Звісно. Люблю вільні лінії, а якщо говорити про Будинки моди- це Армані, Черруті. Версаче певний час був у нас дуже популярний, але мені не подобався ніколи. Метал, брязкітки- не моє.

- А запахи?

- Тут складніше. Сьогодні мені дуже подобається японський парфум "Гарсон-дуе".

- Книжкові пристрасті є?

- На жаль, я не дуже багато читаю, часу бракує. Одного разу відпочивали з дружиною в Дубаї, набрав Пауло Коельо- зачитався. А Астафьєва, якого колись дуже любив, читати не зміг.

- Музику любите?

- Я навіть керую музичним фестивалем "Черешневий сад" (Боско ді Чиледжі), якому вже чотири роки. Ми садимо в Москві черешневий ліс разом із людиною, яка дуже допомагає фестивалю,- паном Кушнеровичем, власником мережі магазинів "Боско ді Чиледжі", від Бога надзвичайно обдарованим.

Позаторік посадили вишневий (черешні там не приймаються) сад біля Храму на Крові в Петербурзі. Що "виробляли" Співаков і Башмет, можете лише собі уявити... Мені все це дуже подобається, адже, як ви розумієте, я не ходив у Джезгазгані у філармонію, ось тепер і надолужую...

- Ваш улюблений тост або афоризм?

- Усе на круги своя. А тост? Я люблю паузу, коли можна про щось подумати й щось попросити.

- Довлатов колись сказав, що щастя- це коли за звуком води у ванній знаєш, хто з членів сім'ї миється під душем. А що є щастя для вас?

- Коли на дачі збирається вся сім'я. І вже всі лягли спати. Тоді можна налити собі віскі, посидіти в тиші й самотині, знаючи, що всі твої кохані люди поруч. У такі хвилини щасливішої людини, ніж я, немає.

Офіційно: біографія

Олег Янковський народився в 1944 році в Джезказгані. Батько актора Іван Павлович був кадровим військовим. В кінці 1930-х років він з сім'єю був висланий до Казахстану, пізніше арештований і загинув в таборах ГУЛАГу. Потім Янковські змогли виїхати з Середньої Азії, і Олег опинився в Саратові. Його старший брат Ростислав в 1957 році перебрався до Мінська і через рік забрав Олега до себе. Олег хотів вступати до медичного університету, але випадково заглянув в Саратовське театральне училище, яке закінчив в 1965 році. З 1965 року він став актором Саратовського драматичного театру. Спочатку в театрі йому не довіряли серйозних ролей, проте трапився випадок, завдяки якому Янковський потрапив в кіно і незабаром став відомим.

Саратовський театр драми знаходився на гастролях в Львові. Там же починав зйомки фільму "Щит і меч" Володимир Басов. Він шукав хлопця арійської зовнішності на роль Генріха Шварцкопфа. Янковський, що одного разу обідав в кафе попався на очі Басову. Так Олег Іванович був запрошений в свій перший фільм.

Потім були картини "Служили два товариші" Євгена Карелова, "Я, Франциск Скорина" Бориса Степанова, де Олег Іванович зіграв головну роль, "Гонщики" Ігоря Масленникова і інші фільми. На зйомках фільму "Гонщики" Олега Янковського запам'ятав Євгеній Леонов. У 1972 році Леонов перейшов в "Ленком". Тоді ще молодому головному режисерові театру Марку Захарову порекомендував придивитися до Янковському саме Леонов.

У 1973 році на запрошення Марка Захарова Олег Янковський перейшов в московський театр імені Ленінського комсомолу ("Ленком"). У новому театрі Янковський швидко став провідним актором. Серед його кращих спектаклів: "Автоград-XXI", "Хлопець з нашого міста", "Революційний етюд", "Диктатура совісті", "Оптимістична трагедія", "Чайка", "Варвар і єретик", "Гамлет".

Одній з найпомітніших робіт Олега Янковського середини 70-х стала роль Батька у фільмі Андрія Тарковського "Дзеркало". А потрапив Олег Іванович в картину випадково, завдяки своїй схожості з батьком знаменитого режисера: "Моєї творчості Андрій не знав. Просто Лариса Тарковська, тоді його асистентка, а потім дружина, побачила мене випадково в коридорі "Мосфільма". Йду, раптом чую ззаду тупіт. Вона досить велика жінка була. Тоді "Мосфільм" був чудовий тим, що, пройшовши по коридору, можна було запросто роль виклопотати. І ось, значить, тупіт. - "Можна вас?" - Прізвище навіть до ладу не пам'ятала. Завела мене до Андрія. Той подивився і говорить - звичайно, це він (у сенсі, батько). А потім вони ще і сина мого дістали - Філіпа. Сімейне кіно вийшло".

Пізніше, в 1983 році, Тарковський знов запросив Янковського в свою картину - актор зіграв письменника Горчакова в драмі "Ностальгія".

У 70-і роки Олег Янковський багато і різнопланово знімався. Акторська пластичність дозволяла йому органічно виглядати в різних кіноролях: партійного функціонера ("Премія", 1974; "Зворотний зв'язок", 1978), декабриста Кондратія Рилєєва ("Зірка привабливого щастя", 1975), невлаштованої, колючої людини ("Чужі листи", 1976, "Солодка жінка", 1977) або, навпаки, безхарактерного, слабовільного ("Слово для захисту", 1977, "Поворот", 1979).

Першою спільною роботою Янковського і Захарова в кіно стала картина "Звичайне диво" (1978) за п'єсою Шварца. Потім був фільм-притча "Той самий Мюнхгаузен" (1979). До речі, цієї ролі Янковський мало не позбувся. Сценарист Григорій Горін спочатку ніяк не бачив в акторові дивака-барона.

"Він до цього грав прямих, жорстких, вольових людей - характери, що видають його походження, - згадував Григорій Горін. - Я не вірив в його барона. Почалася робота, він влізав в характер, на наших очах мінявся. Вростав в роль, і з'явився Мюнхгаузен - розумний, іронічний, тонкий. Яка була б помилка, якби ми взяли іншого актора".

У 1983 році Олег Янковський знявся в ролі Свіфта в сатиричній комедії "Дім, який збудував Свіфт". Ця картина вийшла менш вдалою, аніж попередні роботи Марка Захарова. Що ж до Янковського, то його герой і зовсім вийшов калькою з вже відомих Чарівника і Мюнхгаузена. Набагато цікавіше вийшов наступний герой Янковського - Дракон у фільмі-притчі "Убити Дракона" (1989).

У 1980-і роки окрім фільмів Захарова Янковський знявся також в картинах Романа Балаяна "Польоти уві сні і наяву" (1983, Державна премія СРСР за 1987 рік), "Поцілунок" (1983), "Бережи мене, мій талісман" (1987), "Філер" (1988), а також в соціально-ексцентричній драмі Тетяни Ліознової "Ми, що нижче підписалися" (1981) і мелодрамі Сергія Мікаеляна "Закоханий за власним бажанням" (1982).

На початку 90-х Олег Янковський зіграв яскраві і абсолютно різні ролі в трагікомедії Георгія Данелії "Паспорт" (1990) і історико-психологічній драмі Карена Шахназарова "Царевбивця".

У наступні роки Янковський знімався в кіно рідко. Були цікаві ролі у фільмах "Фатальні яйця" (1995), "Перше кохання" (1995), "Ревізор" (1996). Але сам Олег Іванович признавався, що "задоволення немає ні від однієї з останніх робіт". З 1993 року він став Президентом Відкритого Російського кінофестивалю в Сочі (МКФ "Кінотавр").

У 2000 році Олег Янковський зняв свій перший фільм, в якому зіграв одну з головних ролей, - "Приходь на мене подивитися". Ця добра різдвяна казка була тепло cприйнята глядачами, багато в чому завдяки грі акторського ансамблю: Катерини Васильєвої, Ірини Купченко і Олега Янковського.

Через два роки Янковський знявся у фільмі Валерія Тодоровського "Коханець". Це одна з кращих робіт актора останніх років. Сам Олег Іванович признається, що ця картина йому дорога. "Коханець" - це повернення психологічного російського кіно", - говорить він.

Якось Олег Янковський зізнався, що, якби йому довелося вибирати між сім'єю і творчістю, він не замислюючись пожертвував би кар'єрою. Зі своєю дружиною Янковський познайомився на другому курсі театрального училища. Його дружина - актриса, заслужена артистка Росії Людмила Зоріна. Син - актор і кінорежисер Філіп Янковський.

Однією з останніх кіноролей Янковського став яскравий образ дипломата, батька одного з представників "золотої молоді", у фільмі 2009 року "Стиляги". А останню роль в кіно Янковський зіграв у фільмі Павла Лунгіна "Іван Грозний і митрополит Філіп" (роль митрополита Філіпа). Олег Іванович навіть встиг подивитися змонтований фільм.