Що б там не говорили скептики, а місце народження на людину впливає добряче. Народжені на вулиці Бандери - і народжені на вулиці Сталіна. Два різних покоління, різних світогляди, різних підходи... втім, чи такі вже й різні?

Вони пережили, стали свідками акції "Україна без Кучми" і Помаранчевої революції, економічного обвалу у 1998-му і тепер, у 2008-му. Їхнє покоління, народжене у незалежній Україні, вже входить у доросле життя. Вони народились у Львові...

Вони народились у Львові, на вулиці Степана Бандери, і для них немає закритих сторінок історії. У них є шкільний підручник з історії. Ті, хто народився у Львові, на вулиці Миру, знають, що таке закриті сторінки історії. Ті, хто народився на вулиці Сталіна, бачили, як виривали ці сторінки з великої книги історії. Буквально. Дехто брав у цьому участь.

Вони народилися у незалежній Україні. Вони народились у Львові, на вулиці Бандери, перед тим Миру, перед тим Сталіна, перед тим Фюрстенштрассе, перед тим Ленінського комсомолу, перед тим Лєона Сапєги. Львів - історичне місто. Всі зовнішні атрибути незалежності - прапор, гімн, армію, міліцію, парламент, державну мову, конституцію, президента і навіть національну футбольну команду вони сприймають спокійно, без пафосу, а так, як само собою зрозуміле. Як мешканці будь-якої незалежної країни. Іншого життя, ніж у незалежній Україні, вони не бачили і не знають. Вони не пережили часу, коли колишні радянські офіцери приймали присягу на вірність Україні, часу, коли на чемпіонат у США поїхала збірна Росії з футболу, де були футболісти київського "Динамо", коли вирішували, як має виглядати українська військова форма і якими мають бути національні нагороди, а перед Оперним театром демонтували Леніна. Це пережили їхні батьки.

Про інші більш драматичні моменти сучасної української історії - підняття прапора - їм говорили, вони читали, але, знову ж, не пережили. Вони пережили, стали свідками акції "Україна без Кучми" і Помаранчевої революції, економічного обвалу у 1998-му і тепер, у 2008-му. Їхнє покоління, народжене в незалежній Україні, вже входить у доросле життя.

 

Не знаю, чи вони гірші, чи ліпші, але вони достатньо інші. І по-іншому сприймають історію. На думку попередників, не цікавляться нею. Всі ці відмовки - були війни, були "совєти" на них не діють - давня історія. Нічого дивного, цим грішать їхні ровесники і в Польщі, і в Чехії, і в Угорщині. Про стару Європу говорити навіть смішно. Тих не цікавить, що було два роки тому. Це не стосується спеціалістів-істориків. Мова не йде і про радикалів червоного чи чорного кольору. Молодість і радикалізм - це як зима і простудні захворювання. Мине. Не цікаві їм події минулого тому, що їх дуже цікавить теперішнє, яке давить на голову проблемами, кидає надто багато викликів, де все надто швидко змінюється... і майбутнє. Незрозуміле і часами дуже загрозливе.

Минуле? Це щось застаріле, віджиле, консервативне і деструктивне.

Вони живуть у зовсім іншому інформаційному просторі. Фактично відкритому доступі до інформації. Маючи Інтернет, вони можуть запитати Гугл про все.

Вони слухають музику. Їм не зрозуміти, що це таке - чути про музику - коли є десь якісь неякісні чорно-білі фотографії учасників групи, знання про музикантів якої нагадують легенду, але немає самої музики, музики якої тут ніколи не чули.

Вони, теперішні, чули. Вони не тільки читали про фільми у журналах "Кіно", вони їх бачили. Вони навіть читали книжки, а не тільки знали, що вони існують, читаючи журнали "Всесвіт" чи "Дніпро". Звичайно, мова йде про тих, хто хоче знати. Людей, яких нічого не цікавить, не бракувало у всі часи.

Вони не тікають від соціалізму. Вони не заперечують його. Вони не знають, що це таке: безкоштовна вища і середня освіта, товарний голод. Вони народилися при капіталізмі, коли купується все. У цьому їх переконує телебачення, ЗМІ і реклама: щастя у тому, щоб купити - автомобіль, квартиру, останню модель телефону, шоколадний батончик. В цьому їх переконує навколишній світ, де в одних є, а в інших - нема. У них проблеми з дисципліною - і шкільною, і трудовою, і у колі собі подібних. У них проблеми з авторитетами і бракує справжніх знань. Не інформації - знань. Вони слабі фізично і свою депресію топлять в алкоголі і наркоті. Якими вони виростуть на цьому ґрунті, удобреному культурним та інтелектуальним фастфудом? Що буває, коли народ присідає на швидку їжу, видно на прикладі Америки з її епідемією ожиріння. Екранізації Голівуду замість книжок, Євробачення замість музики, мильні серіали замість фільмів - епідемія отупіння?

Вони народились у Львові, на вулиці Бандери, і пам'ятник уже стояв. Для них це просто пам'ятник. Вчора вони здали на макулатуру кілограм здертих з нету шкільних рефератів про Степана Бандеру, відстояли лінійку і відспівали пісні про нього. Тому є футболки, де зображено СРСР і Бандеру, і Че Гевару. Колись був простий напис - "адідас".

Той, хто народився у Львові, на вулиці Миру, бачить це як ще одну спробу теперішньої влади поставити ще один пам'ятник і виправдати цим порожнечу власного існування, повну бездарність у керуванні та абсолютний провал в елементарному розумінні мистецької вартості пам'ятника для такого історичного міста як Львів. Бачили ми вже цих могутніх Галанів, Ленінів, невідомих солдатів, комсомольців, а тепер якихось князів.

 

Ті, хто народився на вулиці Сталіна, сприймають це по-іншому. Вони сприймають це як символ. Із залізобетону, бронзи, навіть з гіпсокартону, дерев'яний - неважливо, навіть, як він виглядає, головне що є. І ті, хто проти, і ті, хто за, сприймають пам'ятник Бандері як символ. У їхній час подумати про це було неможливо.

Із кожним днем, із кожним роком тих, хто народився на вулиці Бандери, ставатиме більше. Старість і хвороби заберуть тих, хто народився на вулиці Миру, а перед тим - Сталіна. Вони - хто народився на вулиці Бандери, прийдуть до керівництва країною, а ті що зараз набиваються у майбутні вожді нації, не розуміють цього, намагаючись продавати молодим старий "історичний" і "політичний" товар.

 

Все-таки цікаво...

Все-таки цікаво, що подумають про нас історики, українські і чужі, років десь за 50-100, вивчаючи наші часи, особливо теперішні, часи найбільшої після 1930-х світової економічної кризи? Чому, ми так "захопллюче" жили? Ні, у вікна до коханих, ми також лазили. Але це просто.

А так, щоб мозок закипів, так, щоб навіть криза у нас виглядала як карнавал у будинку "буйно помішаних".

Як ми собі раду давали у цьому хаосі подій, де акція протесту проти війни в братній країні нагадувала халявний званий обід з питтям вина і поїданням національного хліба на тлі національних прапорів? Де місцеві політики, замість того, щоб приймати, якісь міри у боротьбі з кризою - інфляцією, зростанням безробіття, закриттям підприємств, банківською вакханалією (як вам замороження видачі грошей банком "Родовід" аж до 15 вересня?) - зносили пам'ятники, перейменовували вулиці, переходили з фракції у фракцію, йшли у президенти і безкінечно рекламували самих себе у всіх ЗМІ.

Чи зможуть вони зрозуміти цю плутанину, наприклад, зі спортивними назвами? Адже, крім спорту, у нас здобутків на світовому рівні не було. Наприклад, чому футбольний клуб називався "ФК Львів", хоча він грав де завгодно - у Луцьку, Добромилі, Києві - але не у Львові. Натомість у Львові футбольний клуб називався "Карпати", але грав він на стадіоні "Україна", оригінальна назва якого "Дружба"? Чому "ФК Харків", не називався "ФК Суми", хоча власне там, у Сумах, і є стадіон, на якому ці футболісти грали. І взагалі, для чого футбольним баронам потрібно було брати таку помпезну назву - "прем'єр-ліга", коли суддівство було упереджене, а половина клубів не мала ні стадіонів, ні інфраструктури, ні футболістів потрібного для ліги рівня, та й навіть сама прем'єр-ліга, перший рік існування була без президента. Чому у Львові ці спортивні споруди перейменували, а в інших містах вирішили зберегти їх первісні назви?

Чому так куцо на культурному фронті? Чому нема жодного роману, який би прочитало більше, ніж 1000 людей? Євробачення - це не зовсім мистецтво, музика, чи ще щось на зразок конкурсу "найгірші шоу року", або "як не потрібно співати". Чому ми дивилися не просто чужі фільми, а погані чужі фільми, де нас же висміювали і принижували на основі нашої ж класики?

Можливо, тому, що майбутня розумова еліта пише свою студентську книгу рекордів не прізвищами наймолодших лауреатів нобелівської премії з фізики, літератури, хімії, економіки, навіть не іменами тих, хто написав найдовшу, найкоротшу формулу, поему, винайшов нові ліки, чи спроектував найвищий будинок у місті, країні, світі, а вписує туди тих, хто скоріше і найбільше зжер, випив, або щось сотворив одним місцем. Чомусь українські студенти часів кризи - не ті люди, які можуть, щось зробити головою... А як стосовно акцій самоспалення, голодувань, маршів протесту, "збережемо наші замки", наші парки, наші вулиці, або про братів наших менших - "Україна без зубрів?", "на захист Чорнобиля?", "віддайте наші дитячі спогади".

А як історики зможуть "читати" нашу сучасну пресу? Чи зрозуміють, чому в одних і тих же ЗМІ, в одних і тих же номерах ішлось про бідних, які сидять на каші і воді, маючи мізерні пенсії, зарплати та стипендії, а поруч - величезні фоторепортажі про акції з поїдання найбільшого шоколадного торту, вареників, канапок зі салом, галушок, пампухів та й просто тупої яєчні, яка нібито мала бути з тих яєць, які пішли на писанки? Не виникне у них елементарного питання - а що не можна було всіх цих бідних студентів, пенсіонерів, просто нормальних людей, які втратили роботу, зібрати в одному місці, пригнати колони журналістів і фоторепортерів, телевізійників, щоб картинка, піар не пропали - і нагодувати цими продуктами, які ганебно переводили на тих, хто скоро напихається?

А як історики сприймуть акції на виявлення, хто найбільше вип'є пива, чи самогону, чи вина, хто найдовше цілується у компанії собі подібних ідіотів, на найбільшій площі столиці? І нічого наші лікарі не казали з цього приводу? Якщо у нас цього всього, було в такому достатку, то чому це називали кризою, або, якщо криза, хто тоді ці люди, про яких писали і кого фотографували? Як лікарі могли безкінечно давали поради, пояснювати, як відтягнути нашу відправку на цвинтар у газеті з найбільшим тиражем, де останню сторінку присвячено ворожкам, провидицям і ще якійсь заразі. Як терпіла всіх тих ворожок Церква, яка була настільки могутньою, що могла вивести таку велику купу людей і, навіть, трохи влади, на хресний хід?

Можливо, перечитавши це, у них вже не виникне ні здивування, ні розчарування, а радше розуміння, чому там, наверху, на київському олімпі, дві армії президента і прем'єра вели війну на самознищення, коли третя сила гарячково шукала свого лідера, а народ сидів перед телевізором і дивився, як не "танці з зірками", то "російський мильний серіал", чи поїдав кашу, борщ, галушки, "сто грам від президента", на черговій масовій акції в центрі якогось міста.

Автор: МАЙКЛ