Для того, щоб ознайомитися із творіннями цього митця і улюбленця мера Москви, зовсім не обов'язково їхати до столиці РФ. Для цього достатньо буде пройтися перед будівлею ООН у Нью-Йорку. Втім, скульптури цього генія гігантоманії розміщені в 11 країнах світу і на всіх материках планети. Декотрі з них він встановлює безкоштовно. Загальна вага цих шедеврів обчислюється десятками тисяч тонн. А він, до того ж, ще й пише картини та займається мозаїкою. Зрозуміло, сама мистецька цінність і смак пана Церетелі є предметом гострих суперечок, однак його працьовитості й наполегливості можна позаздрити. І - повчитися. Між іншим, одна з робіт скульптора незабаром оселиться і в Україні - харківська влада звернулася до нього з пропозицією створення меморіалу жертвам Голодомору. До речі, київські митці харківчанам перед цим відмовили - сказали, що занадто зайняті...

Відомий у всьому світі скульптор, президент Російської академії мистецтв, народний художник СРСР, Зураб Церетелі відзначає ювілей. 4 січня йому виповнюється 75 років. Масштаби його діяльності справді величезні у прямому і переносному сенсі.

Монументальні твори Церетелі, які викликають вельми неоднозначні оцінки у сучасників, можна зустріти практично на всіх континентах світу.

"Я постійно за роботою, щодня, з ранку до вечора, не можу зупинитися: на полотні, кераміці, в бронзі. 5 тисяч одних тільки полотен, а ще - мозаїчні, емалеві роботи, монументальні пам'ятники, загальна вага яких обчислюється десятками тисяч тонн, - говорить Зураб Церетелі.

"Потреба - адже коли тобі хочеться співати, треба ж співати. Так само я. Хочеться! Ось зараз у мене психоз - створити образ Олександра Першого", - розповідає Зураб Костянтинович.

Свій живопис він принципово не продає, тільки дарує, каже, що велика частина робіт - в музеях.

"Я став жаднюкою, не даю нікому - тому що все хочу в цьому музеї", - жартує Зураб Церетелі.

За 50 років він пройшов шлях від маловідомого живописця, що займався оформленням радянських посольств, до президента Російської академії. Набув зв'язків і статусу придворного столичного художника. Московський мер замовляє своєму другу всі головні скульптурні і архітектурні композиції. Від питань, скільки коштують замовлення, Церетелі ухиляється.

"Ніхто не фінансує, це моя праця, моя праця. Я, знаєте... якщо не трудитимешся, нічого не вийде в житті. У мене робота - я не можу, якщо щодня не тримаю або пензлик, або ручку, або на засіданні", - розповідає Зураб Костянтинович.

Свій стиль, говорить художник-монументаліст, знайшов ще на третьому курсі. Коли - додає - часи були іншими: молодим художникам набагато простіше було застосувати свої знання і здібності.

"Коли я закінчив, і всі, хто кінчав, три роки ми отримували стипендію. Три роки - ми вже майстрами ставали. І три роки вже народ знав, що вже на виставках виставлялися. І вже знали, хто, як і так далі. Це раз. Потім були виробничі бази - там, завод Митіщи, продано - пляшки випускає, був Ливарний завод - коли там можна було покрити всякі площі скульптурою", - згадує Церетелі.

Церетелі почав не із заводів: кращим визнали його проект оформлення курорту в Піцунді. І сьогодні, каже, замовлення виконую - виключно державні: виграю конкурси і отримую гранти. Або, будучи членом Громадської палати РФ і Послом Доброї Волі, встановлюю монументи безкоштовно.

"Ось передав я дар Московському музею сучасного мистецтва. Це фактично... це бюджетне, так! Ну це мій.... ну назвіть іншу людину, яка б так само вчинила", - говорить Церетелі.

Він жваво відгукується на проблеми - антитерористична "Сльоза скорботи", пам'ятник боротьбі з СНІДом. Але найбільше - признається - надихає не актуальність, а сюжети, що давно стали історією: одних тільки статуй російських царів і князів Церетелі створив десятків 7.

Непроста історія «Сльози скорботи»

Ще у вересні 2003 року Церетелі домовився з тодішнім мером Джерсі-Сіті Гленном Каннингемом про установку меморіалу "Сльоза скорботи" на пірсі, що йде в Гудзон, напроти зруйнованого Всесвітнього торгового центру. Цей проект був для Церетелі досить невеликим - він являв собою розколоту надвоє 30-метрову стелу, увінчану гігантською кришталевою сльозою, у яку насосами повинна була накачуватися вода.

Але тут його спіткала невдача - невдовзі Гленн помер, а новий мер Джерсі-Сіті Эл Харві Сміт зайняв якусь дивну позицію. Він заявив в інтерв'ю телекомпанії CNN, що "сльоза - це скорбота, а в історії міста й без того вистачає горя й сліз". За його словами, відповідно до опитувань, аналогічної думки дотримуються й 9 з 10 жителів Джерсі-Сіті.

"Аполітично міркуєш, слухай!" - казав у подібній ситуації земляк Зураба Костянтиновича в кінофільмі "Кавказька полонянка".

Коректні американці не відмовляли прямо щедрому дарувальникові, але ставити колоса не хотіли: "Ми будемо щасливі мати в себе цей пам'ятник, але остаточне рішення про його місце розташування поки не прийняте".

Чекати Церетелі, зрозуміло, не став. Якщо гора не йде назустріч Магомету, тим гірше для неї. Джерсі-Сіті - не єдине місто на березі Гудзону. Експортер щастя домовився із владою сусіднього містечка Байрон, і за якийсь час мер міста Джозеф Доріа повідомив, що місцевий меморіальний комітет одностайно проголосував за установку на місці колишнього причалу військових кораблів 30-метрової стели.

"Пам'ятник буде подарунком міста Москви й народу Росії жителям Байона, і російська сторона візьме на себе всі витрати з його спорудження й облаштованості тої частини парку, де він буде стояти", - роз'яснив ситуацію прояснений мер. А глава меморіального комітету Френк Перуччі додав:

"Вони сказали нам: "Ми беремо на себе видатки". Як же ми могли після цього не погодитися?"