Далі найбільш проблемною темою - попри день студента та інші веселі речі - в країні залишається найбільш популярною темою фінансова криза. Стипендію ще не затримують, однак зарплату знімають і урізують, а то й взагалі з роботи звільняють. І не завжди в цьому винна сама криза - частенько під її приводом роботодавці просто економлять гроші. І розповідають, якими б мали бути ідеальні молоді спеціалісти... Ну а в той час держава різноманітними способами намагається привчити громадян до думки про необхідність тяжкої фізичної праці.

Якщо про самогубства, спричинені кризою, у США чути вже кілька місяців, то в Україні, котра вже до криз, здавалося б, мусіла звикнути за стільки часу, подібні новини тільки починають з'являтися. Щоправда, є невеличка різниця - якщо в Америці після втрати роботи люди з відчаю стріляються самі й прихоплюють з собою роботодавців, то в Україні наразі роботодавців не чіпають. Хоча, з іншого боку, сказати, за що саме у Львові кілька днів тому застрелили власника мережі канторів, з впевненістю ніхто не може.

А з життя вже починають іти тридцятирічні - здавалося б, ті, хто пережив українські 90-ті, мали б кризу сприймати спокійніше, однак...

Втім, це можна зрозуміти - більшість молодих і успішних спеціалістів вже встигли завести сім'ї і дітей, а пояснювати своїм дітям, чому доведеться відмовитися не лише від іграшки, а й від дорогого десерту на обід набагато важче, ніж самому жити на саму лишень «китайську вермишель українського походження», тобто «мівіну».

Ті ж, у кого робочий шлях тільки починається, а простіше кажучи - студенти - наразі почуваються набагато краще, аніж їхні трохи старші колеги. Дехто і далі продовжує святкувати День студента :) і збирається то робити аж до сесії. Однак ті студенти, котрі вже знайшли, або підшуковують собі роботу, теж відчули на собі наслідки кризи. Зарплатню затримують, а то й «врізають» без попередження.

І, що цікаво, деякі роботодавці теж шукають корисні сторони у цьому процесі.

 

«Періодично займаючись пошуком персоналу, мені довелося наочно переконатися, що таке кадровий голод по-українському... Спілкуючись із молодими людьми, які тільки-но закінчили вуз і без досвіду роботи, мені не раз доводилося чути запитання про чотиризначні зарплати в у.о. або, скажемо, про вільний графік роботи. А ентузіазму робити що-небудь, що виходить за рамки прямих обов'язків, не було. Підвищення зарплати стало не заохоченням, а обов'язком роботодавця. Щоб попросити про це, співробітникові вже й не потрібно вигадувати особливих причин. При найменших рухах проти шерсті з боку керівника безцінні співробітники готові послати його куди подалі. Адже завжди можна звернутися до конкурентів. Останнім часом стало нормою поміняти два-три місця роботи за рік. Здобувачі навіть не намагаються сховати своє легковажне поводження від майбутніх роботодавців, простодушно включаючи всі свої численні переходи в резюме. І що дивно: їх продовжували наймати!

Така ситуація навряд чи можлива, наприклад, у США, де пошук першої роботи для майбутнього службовця або журналіста - воістину надзадача. Багато моїх знайомих-американці роками вкалували безкоштовними стажистами, до 30 років варили каву й носили папірця на підпис, поки їм нарешті не довірили серйозну справу. Співробітника, що скакає з однієї компанії в іншу, ніколи не візьмуть на пристойне місце. Крім того, на Заході є практика чинної, а не формальної перевірки рекомендацій з попереднього місця роботи, що дуже потрібна й тут, в Україні.

У Південній Кореї звільнення вважається не меншою ганьбою, чим зрадництво батьківщини, а халатне відношення до роботи - ганебним пороком.

У нас же людей, які виходять на службу у вихідний, називають збоченцями. А просте старанне відношення до своїх обов'язків - останнім часом уважається винятковим дарунком. Співробітників, наділених їм, носять на руках, і про їх ніколи не розповідають конкурентам, щоб не перекупили.»

(Кореспондент)

Чесно кажучи, багато в чому авторка зацитованих слів помиляється. Багато київських студентів ще у 90-ті відмовлялися працювати менше, ніж за солідну зарплатню в у.о. Однак в ті часи українську столицю добряче виручали гості з інших регіонів - чимало студентів переходили на заочне навчання і їхали до Києва шукати щастя. Вони були готові працювати з 7 ранку до 11 вечора щодня, і навіть у вихідні, до того ж, не вимагаючи при цьому шалених грошей. Однак з того часу змінилися як ціни на прожиття у столиці, так і вимоги роботодавців. До прикладу, той же журнал «Кореспондент» від кандидатів на посаду ще у часи «кадрового голоду» вимагав вже готового «правильного стилю» і ще на співбесіді чесно визнавав, що оплатити собі знімання житла за їхню зарплатню працівник не зможе.

А от останній фактор якраз і був найбільш вирішальним для тих гостей столиці, котрі хотіли і могли працювати саме з таким натхненням, про яке зараз так активно розповідають роботодавці.

На ціни на житло в українській столиці, до речі, криза може вплинути досить запокійливо - на цьому ринку, як висловлюються економісти, давно відчувалося «перегрівання». І воно стосується як орендування, так і продажу. Однак знову ж таки - український уряд збирається врятувати будівельників - надати дотації на недобудовані об'єкти і знизити податки. За це будівельники обіцяють відмовитися від «рентабельності у 108%» (тобто, не дерти з покупця три шкури, і кидати всі ті шкури собі в глибоку кишеню, а робити надбавку до собівартості житла більш-менш людською) і відмовитися від практики масових звільнень.

Тут виникає два питання.

Перше: а чому уряд не міг поговорити про такі цікаві речі як завищена ціна житла з будівельниками раніше? Відповідь цілком очевидна: тому що будівельники настільки поважали країну і владу, що на будь-які розмови на цю тематику відповіли б не зовсім цензурними реченнями. Цілком можливо, що навіть багатоповерховими.

І відтак виникає друге питання. Якщо цілком очевидно, що відмовитися від надприбутків будівельників змусила тільки криза, то, швидше за все, як тільки вони з цієї кризи трошки вийдуть, ціни на житло знову злетять за хмари. Чому тоді уряд за гроші платників податків допомагає знов загнати громадян, тобто, тих же таки платників податків, в ситуацію, коли на квартиру їм доведеться копити кілька років?

Тут, до речі, ще одні чутки ходять - ніби та ж таки українська влада роздумує над тим, аби дозволити банкам доларові депозити громадян віддавати гривнями. Ну і, зрозуміло, за заниженим курсом. Тобто, врятувати українських банкірів за рахунок всіх тих наївних людей, котрі спробували економити і відкладати гроші. Одно слово, стежка радянського «Сбєрбанка» з його «шанобливим» ставленням до вкладників не дає спокою українським банкірам. От тільки хто і коли буде потім людям компенсувати моральну травму і яким чином громадянам потім повертатимуть «довіру до банків», та й до держави теж - це вже інші питання, на які не так легко відповісти. Особливо про питання «довіри до держави».

Адже багато хто з молодих спеціалістів, судячи за загальним настроєм, цілком навіть можуть взяти приклад з Кості Москальця - і «звалити» жити в глуху провінцію, лишивши державу - та й роботодавців з їхніми проблемами сам на сам. Єднання з природою в українському випадку дає змогу вбезпечити себе від неякісної їжі та генетичномодифікованих продуктів, поліпшити здоров'я. Та й на психіку тяжка фізична праця, як неодноразово відзначали психологи і психіатри, впливає дуже позитивно. Ну і, зрозуміло, в такому випадку можна цілком спокійно наплювати на кризу, на державні глюки і на рахунки в банку. Втім, що й казати, саме в такий чудесний спосіб в цій країні люди й вижили, та ще й до того ж вмудрялися працювати так, щоб теперішні мільйонери і мільярдери мали можливість встановлювати собі «рентабельність бізнесу 200%».

І якщо останні роки в країні спостерігався нахил до «західних цінностей», котрий здебільшого давав можливість багатьом про таке поняття як «город і «тяжка фізична праця» просто забути, то тепер тенденція змінилася - роль власного городу і садочку, котрий дає можливість їсти цілий рік якісні продукти, рости, як на дріжджах.

 

Та й держава теж починає привчати громадян до думки про корисність фізичної праці - так, за порушення правил дорожнього руху на водіїв в останні півтори-два тижні або накладають вагомі штрафи, або ж відправляють на 30-40 годин громадських робіт. І це в країні, котра майже повністю забула, що то таке, ті громадські роботи. А так, дивись, і потреба у фітнес-центрах зовсім відпаде... Адже, для прикладу, тільки по дорозі на роботу я щодня маю можливість спостерігати як мінімум дві автомобільні аварії - одну зранку і одну ввечері. У всій країні ситуація не краща - що і довели автоінспектори, котрі за перших шість днів з підвищеними штрафами принесли до бюджету держави 12 мільйонів гривень. А кишені порушників - великі, але не безрозмірні. Отже, якщо МВС таки буде послідовним - невдовзі радість від фізичних навантажень відчує ціла купа водіїв... От яка корисна річ - криза.

Втім, зазвичай саме криза зазвичай допомагає краще зрозуміти, хто ти і що тобі потрібно. А якщо ця криза глобальна - то й поготів.