В житті Юрко Покальчук навряд чи скидався на видатного письменника і відомого перекладача, котрому «за статусом» належить дерти носа. «Пако де Юрко», як його називали друзі і знайомі, був автором перших українських еротичних повістей - і разом з тим другом «шпани» як за місцем проживання, так і в українських колоніях для неповнолітніх. Особисто в мене вже років з 10 на видному місці лежать дві його книги - вірші і маленький збірничок ще менших ессеїв. Люди, котрі звикли до його «великої прози» зазвичай дивуються, натрапивши на новелки, ті ж, хто читав і те й інше, зазвичай з подивом відкривають для себе його життєві історії про українську «шпану»... Його настільки цікавило життя у всіх його проявах - і він вмудрявся настільки відверто любити це життя, що результати цієї хронічної допитливості, чи то вірші, чи то повісті, чи то пісні - нікого не залишали байдужими...

 

Біографія

10 вересня не стало одного з найбільших українських письменників сучасності, поета, прозаїка, сценариста, перекладача, співака і громадського діяча - Юрія Покальчука. Пако, як його, з натяком на досвід перебування у латиноамериканських країнах та справжній іспанський темперамент, називали друзі і знайомі, був сповнений життя кожну мить - навіть тоді, коли знав, що смертельна хвороба невпинно наближає його кінець. Люди по-різному ставились до його творчості, та не захоплюватись потужним фонтаном енергії, що бив із цього чоловіка, якому ніхто не дав би його 67 років, просто неможливо. У програмі львівського Форуму видавців, до початку якого він не дожив лише день, залишились заходи за його участю, адже ніхто не міг уявити Форуму без Пако. 

Юрко не любив старіти. Його майже не називали на ім'я та по батькові. Він дуже швидко переходив зі співрозмовником на "ти", особливо якщо знаходилися теми, що хвилювали обох. Мало хто міг сказати, скільки саме років Юркові. На його презентаціях і літературних вечорах завжди було багато молоді та студентів. Не кожен письменник, котрому за 60, може похвалитися цим. Своєрідне "прагнення до омолодження" було притаманне і громадській діяльності Юрка Покальчука. Саме він у 1990-х роках очолив групу молодих членів Спілки письменників України, котрі прагли розірвати з тоталітарним минулим, писати цікаво й по-новому. Літературні консерватори тоді називали Покальчука і його однодумців "розкольниками". Однак саме їхні твори виявилися найбільше запитаними серед читачів. Декого навіть угоноровано Шевченківською премією. Молоді "бунтівники" об'єдналися в Асоціацію українських письменників (АУП), першим президентом якої став саме Юрко Покальчук. Він також очолював громадську раду при Національній раді з питань телебачення і радіомовлення. Але найбільшою його пристрастю лишалася книга. Його турбував не тільки виробничий процес, а й те, чи потрапить книжка до читача, причому в найвіддаленіші куточки України. А в тому, що читати хочуть навіть у глухих селах, Юрко переконався, коли його останню книжку "Озерний вітер" замовляли поштою звичайні селяни і жителі райцентрів, де книжкові магазини, на жаль, витіснили крамниці для продажу різного гламурного мотлоху (Юрко, до слова, терпіти не міг слова "гламур").

Юрій Володимирович народився 24 січня 1941 року в Кременці (нині Тернопільська область). Дитинство і юність провів в Луцьку, де закінчив педагогічний інститут. Вчився у Ленінградському університеті. З 1976 року - член Союзу письменників України, в 1997-2000 - президент Асоціації українських письменників. Велику частину життя Юрія Покальчука пов'язав з телебаченням. Він працював на телеканалі «1+1», був членом Національного радого з питань телебачення і радіомовлення, а останнім часом - головою Суспільної ради при Національній раді.

Він знав тринадцять мов: окрім української і російської, польську, англійську, іспанську, французьку, німецьку, італійську, хінді, індонезійську, чеську, урду. І саме він запропонував читачеві українську версію Хемінгуея, Селінджера, Борхеса, Амаду, Кіплінга, Рембо та ін.

Друком вийшли його книжки: Хто ти? (оповідання) 1976, І зараз, і завжди (роман) 1980, 1981, Кава з Матагальпи (повісті й оповідання) 1985, Кольорові мелодії (повісті) 1984, Великий і малий (оповідання) 1986, Шабля і стріла (роман) 1990, Химера (поезії) 1992, Те, що на споді (повісті й оповідання) 1998, Двері в... (ліричні есе) 1999, Озерний вітер (роман і повісті) 2000, Інший бік місяця (поезії в прозі) 2000, Інше небо, (поезії) 2001, Одіссей, батько Ікара (повісті й оповідання) 2001, Вони кажуть (поезії) 2002, Час прекрасний (повісті й оповідання) 2002.

Неповнолітніми правопорушниками Юрко опікувався понад двадцять років. До слова, він брав участь у поїздках та культурних акціях, організованих у колоніях для неповнолітніх. І дивна річ: після цих поїздок деякі з "пацанів" самі починали цікавитися літературою, а то й писати власні твори. "Це теж була Юркова дивовижна здатність. Я б на такий подвиг не пішов - поїхати по тюрмах, спілкуватися з підлітками-вбивцями, злодіями, та ще й надихати їх на те, щоб вони писали вірші,- щиро зізнавався Юрій Винничук.- Я не знаю, хто ще з українських письменників був би здатний на таке".

 

Відвертості

...Ніколи ж не потрібно забувати, що письменник назавжди залишається живим у своїх книгах та інтерв'ю. Отже, Юрій Покальчук...

...про власні книги

Популярним я став через книги, присвячені еротиці. Не можна сказати, що популярність принесла якась конкретна книга або розповідь. Вся річ у тому, що я всього лише зумів артикулювати два слизькі поняття, які споконвіків не піддавалися опису в нашій літературі, - «Баня» і «Секс». Добре це або погано, вирішувати читачеві. Принаймні, тепер ми знаємо, що секс у нас все-таки є. Хоч би в літературі.

... про сучасну літературу

Українська література переживає дуже цікавий період свого розвитку. Після багаторічної стагнації з'явились спершу «восьмидесятники», але й вони зараз вже стають класиками. Потім з'явились «девяностики», а зараз - «двохтисячники». Насправді, я переконаний, що такий поділ - просто «гра в класи». Письменник може мати 20 років, як-от Любко Дереш, або 80 - як-от Загребельний. Вони живуть в один час, і це вже письменники XXI століття. Я намагаюсь читати усіх найцікавіших своїх колег по перу. Список був би дуже довгий, але кілька імен назву - Дереш, Жадан, Карпа, Прохасько, Андрухович, Іздрик і багато інших.

...про політику

Те, що відбувається зараз у політикумі, нагадує мені дитячий сад, метушню у пісочниці: «Ах, вона забрала мою іграшку! Я з нею більше не товаришую. Тепер товаришую з ним». Виникає одне питання: проти кого ми товаришуємо? Мені насправді соромно, тому що я патріот, люблю цю країну. Я стояв на Майдані, під час Помаранчевої революції у мене ночувало в квартирі по десять чоловік. Я робив все, що міг. Вірив. І зараз вірю. Я не песиміст, не звикся кричати, як у нас все погано. Просто образливо. Образливо, за дрібні, абсолютно нетямущі сварки, які спливають на поверхню. Люди втомилися від цієї безрозсудності... Зараз заговорили про дострокові парламентські вибори. У Достоєвського у «Братах Карамазових» є така фраза: «Якщо Бога немає, то все можливо». Якщо немає віри, то все може бути. І дострокові вибори. Але якщо вони таки будуть, я на них не піду! Категорично. І більше половини населення не піде. Тому що це свинство по відношенню до нас.

...про зміни в Україні

Ми не вміємо цінувати людей - ні при житті, ні взагалі. Проґавили Явлінського - а він і українською прекрасно говорить, і у Львові виріс. В нас є якийсь абсолютно дурний центризм - «а от у Москві». А я питаю, ну чому в Парижі ніколи не скажуть - «а от у Лондоні»?! Нам треба цінувати себе і вчасно помічати людей, які в нас починають працювати. А то вони часто йдуть невизнані.

...про жінку

Може, я виглядаю як мачо, але насправді внутрішній світ жінки є для мене набагато важливішим, ніж її форми та розміри. Вона передусім повинна бути моїм другом. Сексом і песики займаються, не маючи при цьому жодних зобов'язань. Людина перш за все повинна бути цікавою особистістю, тоді й інтимне життя з нею буде небуденним. Любов - це не "дай", а "на". Якщо ти любиш когось, то віддай йому все. Якщо ж не можеш цього зробити, то з цього почуття нічого не вийде.

...про розлучення

На жаль, ця тема мені знайома. В мене були вже розлучення. Я думаю, що якщо хтось не хоче з кимось жити, то на то нема ради. Принаймні, одного разу жінка написала мені по Інтернету, що нам треба розлучитись. Я це пережив, але сказав «добре», і ніколи не питав, чому вона так вирішила. Бо це не має значення. Можливо, вона знайшла собі когось іншого або їй набридла той чи інший мій негативний бік. Вона не хоче і все. Насильно коханим не будеш. Проблема тільки діти, але ліпше жити окремо, аніж виховувати дітей у фальшивій несправжній поганій родині.

...про ув'язнення

Сьогодні отримав листа від свого «тюремного хрещеника» Максима. Але в листі знову прохання - і кросовки треба, і светр, і мило, і шкарпетки і щось їсти. І головне - приїдьте до мене «на свіданку», я так за вами скучив, я сумую і так далі. Я розумію - я єдина людина з волі, яка його підтримує зараз. Мама не пише вже півроку, батька нема. Нікому він не потрібний. І скільки таких дітей. І всім же не допоможу. А шкода. І не знаю, який Максим буде, коли вийде. Але зараз я його жалію і люблю такого, який він є. Ще рік йому сидіти. Допомагатиму. Хочу вірити - хоч часами трохи сумніваюсь. Всяке вже бачив. Але якби вдалося його витягти остаточно з бруду - я був би просто щасливий.

В колишньому СРСР не було родини, в якій би хтось не «сидів». В Західній Україні це 100%. Мій тато сидів коло трьох років у Лукянівській тюрмі, бо був аспірантом Миколи Зерова та ще й головою студентського Гуртка Культури Українського Слова (ГУКУС), рік в одиночці. Мій дядько і його син після німецького полону, повернувшись, відбули по 5років у Воркуті в таборах. В тюрмах і колоніях, як і на вулицях мимохідці - хтось добрий, а хтось сволота. Пацани, що тікають з дому, діляться на дві групи. Одні тікають(таких значно більше) від п'янки, розпусти, наркоманії і побоїв від батьків щоденно і ні за що. А є такі, що шукають пригод (особливо по теплу, бо в холодну пору самі зголошуються у притулок), на волі. Нема опіки батьків, нема школи, є лиш пошук задоволень, та ще й тих, про які говорять лиш у дорослому світі. І тут - сам собі господар. Бездумність, брак виховання і державної опіки над дітьми творить це. Нагодувати бездомного пацана, дати якусь одежину - Божа справа. А гроші давати - НІ! Бо невідомо, як він їх використає! Це інший світ, інший вимір буття, але цей світ існує поряд з нами і коли ми намагаємось вдавати, що його нема, або заперечувати його існування, він може часом жорстоко нагадувати про себе.

...Я знаю дуже багато прикладів, коли люди, що відсиділи, іноді досить великі терміни, ставали навіть всесвітньо відомими письменниками. Шукати недовго. В колишньому Радянському Союзі був дуже відомий роман Чабуа Аміреджибі "Дата Туташхія". Фільм такий зняли. Він відсидів 15 чи 17 років, пишучи цей роман у тюрмі. Мені пощастило з ним колись зустрічатися - цікавий чоловік...

Був такий француз Жан Жене, засуджений у 30 років довічно як невиправний злочинець, злодій, гомосексуаліст. Він написав у тюрмі невеличкий роман "Богоматір квітів", який потрапив у французький бомонд. На чолі з Жаном-Полем Сартром група письменників написала листа до міністра юстиції Франції: "Просимо звільнити Жана Жене з ув'язнення, тому що він може принести славу французькій літературі". На сьогоднішній день цей Жан Жене один з найбільш перекладених письменників у світі.

Вертаючись до моїх пацанів. Моя робота літературна з ними - це все ж таки більше виховна робота. Для хлопця важливий момент спілкування і те, що він комусь потрібний. Там діти з декласованих родин, або у них немає батьків, економічне становище дуже важке. Вони просто потребують чоловічої опіки. Вони наївно і зворушливо показують мені листи своїх батьків.

Це зовсім не означає, що це хороші дітки. Ніхто туди хороший не потрапив. Є випадки: дитина вкрала бідон - дали два роки. Як відомо, з нашою юстицією, з правосуддям не все гаразд. Але суть у тому, що було до того - чому вони потрапили? І друге - що відбувається з ними після того, як вони опинилися у колонії?

Я багатьма цими людьми займаюся і після колонії. Вони до мене зголошуються, вони питають поради. Я недавно був у Канаді. Я побачив величезне художнє училище - в Едмонтоні, як у нас Якутськ був, дві тисячі кілометрів від Торонто. Я собі думаю: ну, школа там якась художня... - дві тисячі учнів! У них є там окремо драматичний кружок, художній, телевізійний, окремо музика, окремо танці. Я кажу: "Що, ви готуєте артистів?" - він каже: "Ні. Може, одиниці й підуть у мистецтво". Припустимо, він навчався у драматичному тому гуртку і завдяки спілкуванню з людьми почуває себе набагато впевненішим. Так само і з телебаченням - такі ж речі.

У мене є, на жаль, кілька сумних прикладів, коли мої підопічні, які щось допомагали, щось писали, сіли по другому разу. Троє за останні п'ять років. Я страшно переживав за кожного з них. Тому що у 15 чи 16 років їм не було куди діваться. Знову ж таки - азарт. І кому той хлопець потрібен? Ну, ще раз посадили... Батько сидів, мати сиділа... А він не хотів! Я пам'ятаю того пацанчика. Він говорив: "Я не хочу. Я хочу нормально. Хочу жити, хочу працювати. Поможіть влаштуватися на роботу". А як я йому допоможу?

...про смерть

Я не боюся нічого. За своє життя я не один раз ризикував життям і був дуже близький до небуття. Це було і під час війн, і за різних інших обставин. Коли ти це пережив, і бачив смерть поруч, то замислюєшся, чи ти все встиг і встигнеш зробити, що ти замислив за своє життя. Тоді намагаєшся бути зібранішим, і конкретнішим у тому, що робиш. Це, загалом, минає. Але знання того, що ти - кінечний не приводить до трагічного сприйняття світу, а, навпаки, змушує жити на повні груди. Трагічний оптимізм - це формула Альбера Камю. Вона мені дуже підходить.

Вперше я помер, коли мені було 28 років. Тоді відпочивав в Абхазії по путівці, раптом прихопили нирки, і мене забрала швидка допомога. У цю ж ніч до мене в палату привезли діда по прізвищу Покалюк, і він під ранок віддав Богові душу. Приходять мої друзі, а доктор у них і запитує: «Ви до кого?», вони: «До Покальчуку». - «Так він помер вночі». - «Як так? Молодий, здоровий - і помер». «А-а-а-а. молодий по палаті ходить, а помер старий», - незворушно парирував медик. А другий раз ховали мене років 10 тому. Друзі почули про мою смерть по радіо, що, мовляв, на машині в Карпатах розбився письменник Покальчук. Загалом, знову хтось з схожим прізвищем помер, і стався плутанина. Всі прикмети вказують на те, що я довго житиму...