Фінансова криза далі крокує планетою. Студенти-банкіри змагаються у вигадуванні похмурих жартів про майбутню кар'єру, мій знайомий - молодий успішний бізнесмен скуповує у магазинах консерви і згущене молоко, і поволі розраховує, на скільки зможе скоротити зарплатню своїм підлеглим. Інший знайомий мовчки прикидає шляхи відступу на село і розраховує перспективи фермерського господарства. І тільки українські чиновники вселяють оптимізм: яка може бути криза, коли з виборами ще питання не вирішено?

Світові фінансові експерти хором виправдовуються, мовляв, не знали, що кризи в фінансовому секторі виникають періодично, тому і до цієї кризи не готувалися. Українські експерти, котрі ще зі студентських років пам'ятають вчення Маркса і Енгельса, на це хором дивуються, мовляв, ще півтори століття тому вожді світового пролетаріату про це писали. Щоправда, ці вожді крім пророцтва криз писали ще багато про що, тому українські економісти, зважаючи на обширність вчення, кризи теж якось передбачити не встигли.

А шкода. Адже останні років десять-п'ятнадцять поспіль серед українських вступників найпопулярнішими професіями були економіст, бухгалтер і фахівець банківської справи. Відтак в Україні ціла купа таких фахівців, котрі працювали в інвестиційних компаніях, кредитних спілках, філіалах банків, вже опинилися без роботи.

А вузи країни далі готують купу таких спеціалістів.

Добре, що в Україні студенти мають звичку після отримання диплома дуже швидко забувати навіть назву отриманої професії і працювати далі де вийде. Однак держава теж мала б хоч якось реагувати на потреби ринку.

Але українській державі нема коли. От, наприклад, президент наш, Віктор Андрійович днями досить швидко знайшов винного, тобто, винну у тому, що в країні «порушено стабільність». В цьому, зрозуміло, винна не фінансова криза, а Юлія Володимирівна, котра роздала забагато соціальної допомоги громадянам.

І це коли в світі більшість аналітиків, як, наприклад, американський вчений зі світовим ім'ям, легенда Ноам Хомский говорить, що одна з причин світової кризи - те, що фінансові інститути не враховували тієї шкоди, котру вони своїми діями завдають суспільству, і котра не має швидких і очевидних наслідків. В тому сенсі, що досить тяжко вхопити, для прикладу, банк за руку і сказати: ваш ризикований крок призвів до тяжких втрат он того і он того громадянина. Але вся ця шкода нікуди не дівається, і рано чи пізно, як бачимо, вилазить боком всім.

Інший аналітик і фінансист Джордж Сорос каже, що держава замало слідкує за фінансовими ринками, а цей контроль певною мірою необхідний. Ще інший аналітик, Френсіс Фукуяма, вказує, що хиби в роботі фінансових ринків призвели до нерівномірного розподілу капіталу: бідні ставали ще біднішими, а багаті - ще багатшими.

Висновок: хто як не держава повинна слідкувати за тим, що мільярдери не вкладали кошти замість модернізації підприємства у власні кишені - як плату за непомірні розумові зусилля.

Хто як не держава повинна слідкувати за тим, щоб фінансовий сектор мав совість і не тягнув до рота шматки, які не годен проковтнути?

Хто як не держава повинна слідкувати за тим, щоб пенсіонери мали що їсти, а молодь бачила сенс у тому, щоб створювати в цій країні сім'ї? Однак, Віктору Андрійовичу нема діла до думки світових аналітиків - він саме зібрався змусити Юлію Володимирівну припинити виплачувати «одноразові компенсації», і таким чином піднімати рейтинг. От як вчасно підоспіла фінансова криза.... %)

Однак якщо в Україні ці всі сварки сприймаються зі скепсисом, то в сусідній Росії на всю ту катавасію дивляться із захопленням. У них по всій країні котиться хвиля звільнень, в магазинах щезають з полиць продукти, а в новинах все добре і все чудово. Ще тільки вчора ми про це говорили в «асьці» зі знайомим росіянами - а тут на тобі, оглядач однієї з найавторитетніших російських радіостанцій - «Эха Москвы» -- теж про те ж.

 

«Я у жодному випадку не хочу ідеалізувати український політичний клас. Я упевнений, що серед українських політиків і чиновників, є безліч негідників. Я говорю про корупціонерів, які легко міняють переконання і альянси, сьогодні присягаються у вірності свободі преси, а завтра з насолодою її душитимуть.

Але в Україні склався такий розклад основних політичних і фінансово-промислових угрупувань, до того ж багато в чому співпадаючий з об'єктивно існуючим розділенням країни на декілька крупних регіонів, що сильно різняться між собою в економічному, історичному, культурному, мовному і навіть релігійному відношенні, що ця різноманітність допомагає українській демократії вижити. Відмінності між цими угрупуваннями такі великі, що заважають формуванню довгострокових альянсів політичних і бізнес-кланів, а поодинці жодна з цих угрупувань не може домінувати на політичній арені. Тому різні сили України вимушені серйозно займатися публічною політикою, вести боротьбу за виборця, весь час апелювати до демократичних принципів і процедур, бути відкритими для преси, вибудовувати партнерські відносини із ЗМІ.

Та все ж, не дивлячись на позитивний розвиток подій, в Україні як в молодій демократичній країні залишається один тривожний факт. Наскільки я можу судити, більшість українців не цінують своїх нових політичних свобод. Вони втомилися від політики, від нескінченної тріскотні по телевізору, їм набридла низка президентських, парламентських, муніципальних виборів. По влучному виразу одного з моїх колег, "свобода перестала бути частиною мінімальної споживчої корзини". Примітно, що саме в подібний момент розвитку Росії - коли росіяни відчували таку ж апатію до політичного життя - до влади в Росії прийшов Володимир Путін. В результаті цієї інерції мас Кремлю було відносно легко монополізувати владу в країні, включаючи провідні ЗМІ.

Політична апатія, що інфікувала і Росію, і Україну, демонструє, що обом країнам належить пройти ще чималий шлях, перш ніж вони відновляться від наслідків важкої травми, якої їм завдали 70 років комунізму.»

(Євгеній Кисельов - ведучий політичного ток-шоу на радіостанції "Эхо Москвы" і головний редактор Tvi, нового телеканалу в Україні.)

 

До речі, цей оглядач останнім часом працює в Києві - вочевидь, тутешній клімат йому більше підходить.

Таким чином, постійні сварки теж можна назвати здобутком, особливо у масштабах країни. Тепер би ще як зробити так, щоб громадяни, споглядаючи всю цю фантастичну гризню, думали не про те, якби би звалити подалі з країни з таким напрочуд неефективним менеджментом, а про те, як самому знайти однодумців і взятися цю проблему вирішувати. І вчитися з цими однодумцями домовлятися і знаходити спільні точки дотику, щоб не було вкотре «два івани, три гетьмани».

Адже таких людей, котрі хочуть і можуть щось змінити, в країні чимало - і Помаранчева революція це показала. Але одним стоянням на Майдані державу не переробиш, і чекати, поки прийде український чиновник і все добре зорганізує - і імідж України за кордоном поправить на додачу - як бачимо, теж справа марна - все треба робити самим. Раніше на Русі для такого діла завжди варягів запрошували, однак може варто таки спробувати вирішити ту справу самотужки? Тим паче, що ґрунт відповідний вже є - он, наприклад, в Німеччині, за останні чотири роки стали надзвичайно популярними українські письменники і в метро можна запросто зустріти фрау з книжкою Жадана чи Андруховича. Таки ж можемо, якщо захочемо...