1 листопада австро-угорська влада у Львові перейшла до рук українців. Впродовж трьох тижнів столиця Галичини чинила відчайдушний опір польським збройним силам, які за всяку ціну хотіли захопити Львів і не допустити українського правління. Врешті сили виявилися нерівними і уряд Західно-Української Народної Республіки був змушений залишити Львів. Але у пам'яті народній ці події міцно вкарбувалися і сьогодні усі свідомі українці світу відзначають цю славну сторінку в житті українського народу.

29 жовтня 2006 року гостинна зала школи св. о. Миколая прийняла численних українців-патріотів, що зійшлися відзначити 88-му річницю Листопадового Зриву - відчайдушної спроби революційним шляхом відірвати Галичину від Польщі і встановити владу Незалежної України. Заслуговує похвали пунктуальність, з якою розпочалося святкування урочистим апелем представників усіх громадських організацій, що з прапорами вишикувалися на сцені, а ветерани-військовики внесли і встановили державні прапори України та Сполучених Штатів Америки.

За замовними вбивствами у Львові можна слідкувати, як за телесеріалом. І найгірше в ньому те, що до наступної серії можеш потрапити ти сам, твої друзі чи знайомі - у ролі жертв. І зовсім не обов'язково мати великий бізнес чи йти в політику - достатньо просто проходити поряд. Вбивства Сенчука і Вовчака так і залишилися нерозкритими, про інші вбивства і замахи - за попередні роки - і згадувати не хочеться. Та сама доля, вочевидь, очікує і на справу про замах на львівського депутата Романа Федишина.

Упродовж останніх п'ятнадцяти років Україні вдавалося стиха балансувати між цивілізованим і азійським світом, адже досі від Кремля чути "про третій, не пов'язаний з ЄС, шлях розвитку". В умовах відбудови нової російської імперії Україна несподівано опинилась перед геостратегічною дилемою: "бути чи не бути". Додрейфувати до ЄС путінський режим нам просто не дозволить, позаяк саме від нинішньої позиції України безпосередньо залежить, чи буде відновлено російську імперію, чи, навпаки, Росія буде змушена європеїзуватись і демократизуватись, аби не стати сировинним додатком Китаю.

У п'ятницю, 29 жовтня 2006 року, Сенат США одноголосно прийняв резолюцію HR562, яка дозволяє Урядові України побудувати пам'ятник жертвам українського Ґеноциду 1932-1933 років у Вашінґтоні. Довгі зусилля нашої громади під проводом Українського Конґресового Комітету Америки (УККА), та його вашінґтонського бюро, Української Національної Інформаційної Служби (УНІС), увінчалися успіхом.

З самого початку хибною була установка щодо нездатності "НУ" не лише проголосити опозиційність, але й позбутися посад в уряді, виданих їй "авансом" під розширення коаліції. Це при тому, що теоретично таку перспективу врахували, заклавши в регламент ВР антиконституційні норми про позафракційних депутатів. Закласти - заклали, але саме через те, що ці норми фактично підважують теперішню "модель" парламентського устрою, сподівалися, що вони не знадобляться у великих масштабах.

Монако - це країна мрії для кожного простого смертного українця. Це місце прихистку для кожного українського олігарха та політика „вищого регіону". Це - офшорна земля обітованна. Це - навіть більше, ніж князівство мрії. І от минулого тижня українське МЗС вирішило влаштувати в цьому місті помпезну піар-акцію „Дні України в Європі-2006". Вочевидь, панове з міністерства розраховували на те, що простому українцю Монако не загрожує, політикам і олігархам зараз не до акцій, тому того, що акція гучно провалилася, в Україні ніхто не помітить. Даремно вони на це розраховували...

"Наша держава прагне, аби в новій, поглибленій, угоді з Євросоюзом конкретні переговори щодо якої розпочнуться на початку наступного року, було конкретно сформульовано перспективи України стати в майбутньому асоційованим членом ЄС. Для України дуже важливо, щоб нова угода з Європейським Союзом не перетворилася на модернізовану угоду про партнерство і співробітництво". (Угода про партнерство і співробітництво (УПС) укладається на початках співпраці. Така угода між Україною та ЄС була підписана у 1997 році)...

Чи можливий поділ Іраку?

Принаймні так вважають у МЗС Великої Британії, зокрема цю точку зору оприлюднила міністр закордонних справ країни Маргарет Беккет. Таку думку дипломат висловила після своєї зустрічі в Лондоні з віце-прем'єр-міністром Іраку Бахрамом Салехом.

Минулого 2004 року моє життя поділилося рівно навпіл: перші 17 років я прожив у Станиславові (насправді - Івано-Франківську, але тоді я цього майже не помічав), а наступні 17 - у Львові. Цьогоріч я вже на цілий рік більше львів'янин, ніж нельвів'янин, і це дає і мені нарешті право майже на рівних брати голос щодо Львова.